Раді Вас бачити!

За два з половиною роки роботи бухгалтером в мережі Elegante я накопичила безцінний досвід і корисні вміння та навички, а з досвідом прийшла і впевненість у собі. Одне гнітило – стан Софії не викликав оптимізму. Весною вона хворіла на важку форму пневмонії. Я молилася, щоб вона жила. Заради Ангеліни і заразом заради мене теж. Лікарі казали, що її випадок і те, що вона досі серед живих після лікування від раку і поганого стану легень, – диво, так нехай він дивом і залишається. Але Софія почала частіше заговорювати про те, що буде після її можливої кончини. Спочатку її переживання і турботи були пов’язані з дочкою, а потім, залишившись якось зі мною удвох на робочому місці, завела цю тему. – Натуль, ти ж продовжуєш відкладати гроші? – Так, Софіє. Вона з першого дня знала про наміри свого чоловіка, тому хвилювалася за мене і робила все, щоб підготувати ґрунт для мого дорослого самостійного життя – подалі від нього та у безпеці. Добре, що Крейн дбав про свою репутацію сім’янина і не подавав на розлучення. А якщо раптом його терпіння вичерпається? Нічого. У двадцять років я, здається, боялася цього менше, ніж у вісімнадцять. Тепер я мала хоч якийсь план. – Як би не хотіла я залишити тобі щось, але в заповіт я тебе вписувати не буду. Тобі краще зникнути ще до того, як мене покладуть у землю. – Софіє! Припинить вже! Не можу цього слухати, - я демонстративно приклала долоні до вух. – Наталю, ти вже доросла жінка, а не дитина. Неминуче треба приймати з гідністю. А тобі і поготів. – Не збираюся хоронити вас навіть подумки. І щодо грошей не переймайтеся, я скопила достатньо. Вона платила мені багато. Так, гроші мають працювати, а не лежати у взуттєвій коробці на дні шафи. Але в моєму випадку вони спрацюють тільки коли дочекаються свого часу (і нехай він не настане!). *** Софія наполягала, щоб я взяла повноцінну відпустку влітку. Я планувала відпроситися в неї тільки на тиждень, щоб допомогти Лізі з останніми приготуваннями до її весілля і бути поряд з подругою в цей щасливий день. Але мені вдалося неможливе – я уламала начальницю також поїхати на відпочинок разом з Ангеліною, і вони провели чудові чотири тижні у Хорватії на морському узбережжі. Повернулась Софія посвіжілою, всім задоволеною, готовою до нових звершень. Завірила мене, що в неї все прекрасно, і я погодилась. Провести майже цілий місяць у бабусі – це кращий подарунок, щоб перезавантажитись і побути у безпеці, не здригаючись у власному домі від грюкання дверей і чоловічих голосів. Бо за роки мого навчання в універі Крейн неодноразово затискав мене в темних кутках нашого особняку. Обмусолював своїм мерзенним язиком мої стиснуті губи, лапав груди і… навіть згадувати гидко. Він був дуже великим і сильним, і мене рятувало те, що я носила вдома щільні застібнуті на тисячу ґудзиків комбінезони – і не порвеш, і знімати задовбешся. А тут і чиїсь кроки лунають – треба павуку відпускати свою маленьку жертву. Отже, село. Воля. Безпека. Любов. Поки Ромео рахував дні до приїзду своїх друзів, я проводила час зі своїми. Моя Ліза сяяла як ніколи. Домашня дівчинка, яка вивчилася на вчительку молодших класів, щоб повернутися у рідне село і працювати тут у школі, без великих амбіцій, проте з простими і чистими мріями. Якщо з появою Олексія щось і змінилося в ній, так це внутрішня гармонія, яка досягла досконалості. Ідеальний баланс у всьому. У Лізи з’явилася абсолютна впевненість у майбутньому, у тому, де і з ким вона буде до кінця свого життя, а це те знання, яке тільки і було їй потрібно. Вона все ще мешкала у батьківському домі, і ми коротали вечори за чашкою чаю з їхнього самовару. Ми це робили, будучи ще безтурботними дівчиськами, а тепер Ліза вийде заміж і обзаведеться власним самоваром. В її шафці завжди буде стояти ваза з цукерками, вона буде пекти домашній хліб, на Великдень обов’язково пасочки, які Льоша буде прикрашати глазур’ю і посипкою у вигляді зірочок, поки не підростуть їхні майбутні діточки. Поки Ліза підбирала квіти для декору майданчика, Льоша їздив до кондитера у місто, щоб привезти нареченій декілька четвертинок тортів, бо потрібно було вибрати найсмачнішу начинку. Під наш вечірній чай це завдання дуже підходило, і ми весело сперечалися, а головним було те, що Олексій також приймав активну участь і не казав щось на кшталт «мені однаково, вибирай що хочеш». Ні, він скуштував кожен шматочок, і я бачила, що йому до вподоби шоколад, але він, не вагаючись, погодився, коли Ліза голосувала за цитруси, бо вони «освіжають». Я зрозуміла, що «віддаю» її в хороші та дбайливі руки. Мабуть, я вперше у житті, а не у казочці, бачила реальне, справжнє взаємне кохання. Я дивилася на наречених, на маленькі радощі і приємні турботи, якими були сповнені їхні дні, і відчувала, як мене скручує безмежна, всеохоплююча туга. Я поверталася у свій будиночок і не могла заснути ночами, згадуючи Сашка. Я крутилася з боку на бік, очі не смикалися. Як він цілував мене, як пестив… так ніхто більше не робив після нього. З іншими все проходило якось на автоматизмі – просто дівчина і хлопець, які дуже зацікавлені у сексі, але тільки не одне в одному, через що і поцілунки були не щирі, і відчуття притуплені, а мурашки бігли шкірою хіба що від прохолоди. Ні, я все правильно зробила. Він не був надійною людиною. Він був здатний на зраду, а таким людям не місце поряд зі мною. І тим не менш… Усвідомлення, що і мене хтось кохав, вганяло мене в траур по цьому вбитому на корені почуттю. І підгодовувало відчуття самотності і безпорадності перед невідомістю, яка чекала на мене у майбутньому. Ось би і на моєму шляху опинився такий самий люблячий, добрий, славний хлопець, яким був Олексій для Лізи… *** Хоча до весілля залишалося два тижні, до Лізи вже почали з’їжджатися гості-родичі, які також взяли відпустку у серпні. Деякий час подруга була зайнята, а кухня в їхньому будинку нагадувала прохідний двір. Так що тепер не тільки дні, а й вечори я проводила з бабусею та братом. Ми жили так кілька років з того часу, як народився Ромка. Мати померла невдовзі після того, як він з’явився на світ – так нам розповідали, і мене-трирічну з крихітним немовлям відправили до рідної бабусі. Наш батько багато років не спілкувався з матір’ю, а тут раптом згадав про неї, бо діти в домі йому заважали. Бабуся Олександра, Шура, була найдобрішою людиною, яка вклала нам в голови те, як чудово, що ми з братом є одне в одного і як треба це цінувати. Цей сільський будиночок був наскрізь просочений любов’ю, яка з роками міцнішала. Я обожнювала особливу безтурботність Роми, яка з’являлася безпосередньо поруч зі мною, – це був спосіб підтримувати мене. Ромео був зрілим хлопцем, іноді серйозним, а іноді дещо небезпечним і необачним. Він добре вмів прикидатися весельчаком, а ще посмішка в нього була така, що перетворювала його одразу на милашку, від якого не чекаєш нічого гірше за вбивство комара. А потім полізе у бійку, помчить на мотоциклі-розвалюсі з шаленою швидкістю або накуриться до нудоти. Зате я пишалася тим, що він дівчат не ображав. Надивився на сестру і тепер хоча б навчений, як не можна поводитись. Потім я дізналася, яку ще причину він мав не тискати усіляких краль по кутам, і причина та – тендітна, як пелюстка жасмину, дівчинка. Вже дуже Ромео хотів познайомити мене з нею. Її звали Уляною. А ще для брата був важливий і його друг Діма. Раніше я щоліта збігала від брата до Лізи, щоб він міг вдосталь нагулятися з друзями, бо його коло спілкування в місті залишало бажати кращого. Тому я не втручалася в його відносини з цією парочкою, щоб не тягнути на себе ковдру. Таке буває, що маленькі дівчатка тягнуться до старших, та й з хлопцями по-різному буває, і я боялася, що відніму у брата друзів. Тепер ми досягли такого віку, що мали уникнути ревнощів, і навіть навпаки – Ромі було на руку, щоб я звернула увагу Діми на себе. Цілий вечір Ромео розповідав мені про їхні дитячі пригоди, а була субота, і я навіть забула про ту дискотеку. Я засинала у дивному передчутті, і наступного ранку від самого пробудження чекала на нашу зустріч.