Раді Вас бачити!

Осінь – моя улюблена пора року, і в першу чергу через фарби. Жовтий, помаранчевий і, звичайно, червоний – це моя кольорова гамма, найбільш приємна для очей. З кожним яскравим листом, що падає на землю, я, навпаки, відроджуюся. Коли я їду автобусом і бачу через вікно тоненькі березки біля доріг, їхнє крихітне листя на невидимих через відстань гілках здається застиглими у своїй сталості галактиками. Галактики існують вічність – принаймні, по міркам людства. Ось і я хотіла вибороти собі трішечки постійності і стабільності. Так, з осені, а саме з жовтня, я вирішила розпочати нове життя. Зупинитися, осісти, дозволити собі більше не боятися. Отримати постійну роботу, знайти маленьку, але затишну квартирку у спальному районі на околицях міста. Дешеву, бо розташовану далеченько від станції метро – все одно мені нікуди поспішати. Чудовий план, який я швидко втілила у реальність. Пані Ірина, мама Уляни, допомогла мені пробитися на співбесіду до однієї своєї пацієнтки і замовила за мене слівце. Діма подарував мені таку можливість, благаючи і вмовляючи близьких про допомогу. Чесно кажучи, пані Ірина навіть не знала, кому допомагає. Діма був таким наполегливим і переконливим, казав, що це для «гарної людини», і жінка зробила це для нього на свій страх і ризик. Чим менше людей знало про мене і те, де я знаходжуся, тим краще. Вікторія Білоус працювала ні ким іншим, як редактором на одному популярному телеканалі. Мене попередили, що посада її секретарки вимагатиме від мене всіх моїх сил і всього мого часу. Я тільки головою засмикала перед Дімою, як іграшкова собачка на торпеді. – Це для мене, я згодна, згодна, згодна! До того ж, ця робота досить добре оплачувалася, а моя скринька була не безрозмірна. Я мала нагоду переконатися у тривалості робочого дня вже під час співбесіди, яку мені було назначено на сьому вечора. Схоже, моя потенційна начальниця не мала особистого життя. Що ж, я теж, тому спрацюємось, аби взяли. У приймальні мене зустріла молода дівчина з помітним животиком під просторою, об’ємною сукнею. Стало відразу зрозуміло, кого і чому я заміню, - принаймні, мої послуги знадобилися не через те, що хтось дає звідси чосу, а це добрий знак. – Юлія Ковальова? – усміхнулася мені вона, не встигла я навіть привітатися. – Так, добрий вечір. – Добрий. Посидьте поки тут, – вказала на шкіряний диванчик навпроти свого столу. – Вікторія Іванівна прийме вас за п’ять хвилин. Справді така пунктуальна? І жодних запізнень? Мені подобається. Я оглянула офіс – площа величезна, кількість столів немірна. За двома з них, очевидно, копірайтери досі доробляли свої поточні завдання. Кілька кабінетів зі скляними стінами розташувались по периметру, в деяких з них досі горіло світло, але жалюзі ховали від сторонніх очей працюючих там людей. На табличках значилось «Редактор» та «Асистент відділу програм та контенту». Далі були великі приміщення, схожі на конференц-зали, наразі порожні. Секретарка втомлено відкинулась на крісло, витягнула ноги і заплющила очі. Само собою, краще б їй вже відпочивати вдома. Не дочекаюся, коли займу її місце. Хоча… я ще не бачила Вікторію. Раптом вона звір? Та ось мене попросили увійти. Жінка за столом, зайнята переглядом чогось дуже важливого на екрані її комп’ютера, спочатку не звернула на мене увагу, і я обережно прикрила за собою двері. Коли я знов повернулась до неї, Вікторія вже втупилася на мене як на привида, а потім, розгледівши обличчя, струснула головою. Схоже, я когось їй нагадала. Сама жінка зі стрижкою піксі і попелястим кольором волосся дивилася на мене крізь класичної форми окуляри. Погляд її був пронизливий, вивчаючий, вимогливий. Від нього хотілося зіщулитися, і мені відразу стало прохолодно. Це тобі не мила, чарівна Софія. Це справжня акула. – Добрий вечір, – привіталась я. – Добрий, Юліє, – відповіла Вікторія, і від цього я, звісно, остовпіла. – Не треба так дивитися, я не запам’ятовувала. У мене ось тут у блокноті все записано. «Юлія Ковальова на місце моєї секретарки. Від Ірини Вишняк». – Все правильно. – Скільки вам років? – Двадцять… три, - ледь не запнулася я. – Яка освіта? – Після школи одразу пішла працювати. – Ким? – Вікторія підкинула підборіддя. – Працювала секретарем і адміністратором. Вона продовжувала дивитися на мене із сумнівом. Схоже, її так і підмивало шукати в людях вади і недоліки. – А чому не пішли вчитися? – Мої обставини цього не дозволили. – Гадаєте, я можу взяти на місце своєї помічниці кого попало? – зверхньо задерла носа Вікторія і склала руки на грудях. Я мовчки розглядала її кабінет і думала про своє. В мої плани не входило комусь щось доказувати. Мені особливо немає різниці де працювати – адміністратором у перукарні або секретаркою на телеканалі. Зате важливо з ким і на кого. Якщо на роботі не здатні ставитись до людей з повагою, то мене така робота не влаштовує. Згодна, я наче темна конячка, але на те за мене і домовились, щоб не довелося розповідати те, чого я не хочу. – Ви маєте рацію, ми не підходимо одна одній. Всього доброго. Я рішуче підвелася з крісла і, розвернувшись, застигла. То ось чому мені здалося, що кабінет такий захаращений, а шафи і полиці займають весь простір. Стіна навпроти столу від вікна до двері, через яку я увійшла, а це завширшки приблизно два з половиною метри, являла собою неймовірної краси і якості фотографію дівчини на ранковому лузі. Трава досягала дівчині колін, майже торкаючись білої мереживної сукні. Сонце, що нещодавно прокинулось, гралося з травинками і світлим волоссям красуні, що було вельми схоже на моє теперішнє. Але вираз обличчя, погляд небесних очей дівчини ледь не збили мене з ніг. Я такий вже бачила у своєму житті – у Ангеліни, у Софії і у Лізи. Мене тягнуло до людей з цим світлом всередині. Вони справжня рідкість, з чим же їх порівняти… Хід моїх думок перервав звук вхідного повідомлення десь позаду. Я все ще пер***вала у кабінеті цієї мегери. Не гаючи більше ні секунди і, як би дивно це не було, попрощавшись подумки з сонячною білявкою, я вилетіла з кабінету. Не встигла пронестись через приймальню, як мене наздогнали слова, що пролунали по гучному зв’язку. – Валю, затримай її. Валя, що своєю позою нагадувала морського котика, спроможна була тільки хлопнути віями. Куди було їй мене зупинити, тоді як я зустріла на своєму шляху іншу перешкоду – симпатичного міцного хлопця середнього зросту, що раптово підірвався з дивану і встав переді мною. Ще одна працівниця, миловидна брюнетка, залишилась сидіти на тому самому дивані і з інтересом спостерігати за захоплюючою виставою. Особливо коли сама Вікторія з’явилася на порозі і видала: – Юліє, вибачте, чи могли б ви зайти в кабінет ще раз? Обіцяю, це не займе багато часу. Ох вже це «вибачте». Ох вже це благання в очах. Де ж поділася ваша зверхність, Вікторіє? Двері за нами зачинилися, і ніби за запрошенням жінки ми встали перед фото-шпалерами з гарненькою панночкою. – Скажіть мені, Юліє, що ви відчули і подумали, дивлячись на неї? Я так і знала, що тут щось не чисто. Але мені дійсно було що сказати. Я сумувала по своїм милим подружкам і бачила їх обох в цій дівчинці. Вона здалася мені такою рідною і близькою. – Я багато чого відчула, – пильно подивившись на Вікторію, почала я. – Коли бачу у людей такий світлий, чистий, добрий погляд, я не можу пройти повз. До такої людини хочеться бути якомога ближче. Мені здається, вона з тих людей, хто бачить у тобі і хороше, і погане, але при цьому концентрується виключно на хорошому, воно завжди перетягує на себе чашу терезів, і ти вже сам забуваєш, що в тебе є якісь недоліки, ти стаєш кращою версією себе і згадуєш про власну гідність. Вікторія мала такий вигляд, ніби вона говорила з месією. Вражена, мов громом прибита. Я продовжила, повернувшись до білявки: – А ще, здається, цей погляд може зцілювати тих, в кого серце безнадійно зачерствіло, хто, можливо, любити вже був не здатен. В очах стільки любові, вона немовби кричить «І ти так можеш! Головне, що тобі потрібно робити в цьому житті – це любити!» – зробивши маленьку паузу, я підсумувала, – ось що я відчула і подумала, дивлячись на неї. Кинувши оком на Вікторію, я побачила сльози в її очах. Вона зняла окуляри і дістала з кишені серветку. – Я думала, з чим порівняти таку людину. Мабуть, з блакитним діамантом. Настільки ж дивовижна і рідкісна. Як її звати? – Надія, – промокнувши очі, відповіла жінка. – Найкраще ім’я для неї. – Це моя донька. Третій рік, як її немає. Ох, ну як же так? – Не дарма вона народилася янголом. Тут сталося несподіване – Вікторія взяла мене за руку. – Я так довго дивлюся на це фото, що вже забула, у чому весь сенс. Мій погляд замилився, я думала тільки про те, що її більше немає. Ніби від неї тільки фотографія і залишилась. Але це не так. Ще є її ставлення до життя, любов до всього навколо, краса, яку вона бачила на кожному кроці. Надя була саме такою, якою ви її описали. Ви ніби вдихнули в мене життя зараз, Юліє. Пробачте мені. Спробуймо спрацюватись? Чомусь мені не захотілося її кидати. Жінка просто десь загубила опору, за яку трималася. Я на цю роль не претендую, просто виконаю прохання. І погодилась на цю роботу.