Раді Вас бачити!

Черговий квиток на автобус та чергове місто. Софії не було вже вісім місяців, і рівно стільки ж я не бачила і не чула голос брата. Я була на похороні, бо не змогла б кинути Ангеліну саму у такий жахливий день, і ми з Ромою не відходили від неї. Крейн то і діло двозначно поглядав то на мене, то на мого незворушного батька, і я ненавиділа їх обох за їхні гидкі наміри. Гадаю, батько міг просто впустити свого дружка в мою спальню, потім відібрати мій паспорт і натомість вручити свідоцтво про шлюб – гроші можуть творити дива. Навіть порядок дій неважливий. Чи без формальностей – просто віддати мене йому та й забути, що я колись існувала. Він же цього хотів? Здихатись мене поскоріше. На моє щастя не тільки гроші мали подібний ефект. Софія теж вміла домагатися того, чого хотіла, бо зв’язки дозволяли це. Маючи прихильність однієї людини у міністерстві внутрішніх справ, моя фея домовилась про виготовлення фальшивих документів. Ще влітку перед відпусткою вона організувала для мене фотозйомку на документи у перуці та з незвичним макіяжем. Вже тоді вона знала, що рак повернувся. Тепер одне з тих фото опинилося на моєму новенькому паспорті з прізвищем «Ковальова» замість «Мірошниченко», ім’ям «Юлія» замість «Наталя» і по-батькові «Максимівна» замість «Олегівна» і новою датою народження. Травневою замість січневої. І Юлія була двома роками старша. – Але це кримінальна відповідальність, Софіє! – не на жарт була злякалася я тоді, взявши в руки синю книжечку. Прописка значилася у якомусь селі. – Все буде добре. Твій новий паспорт і решта документів є в реєстрах. – Але ж вони мали пройти перевірку! – Вони й пройшли. Все ідеально. Жодних невідповідностей, жодних проблем і питань. Людина, яка це зробила, не може видати тебе, бо тоді видасть себе. Так я стала Ковальовою Юлією Максимівною. Передостанній подарунок мені від Софії. Я навіть думати не хотіла, хто вона, інша Юлія, і що з нею сталося. Але Софія подарувала мені і дещо не менш важливе – маленький шматочок правди. Я сиділа перед її лікарняним ліжком і гладила по руці. Вона вже з трудом розмовляла, і я, можливо, повелася як егоїстка, але моя єдина надія на правду танула разом з нею. Тому питання вирвалося само собою: – Чому батько ненавидить мене? Софія так довго мовчала, що я подумала, вона спить. А потім вона проговорила: – За всі роки я так і не зрозуміла... чому він став таким. Я зачаїла дихання, бо була вражена почутим. – Став? – До її смерті він... обожнював тебе. Як таке можливо? Мене всю затрусило. Я хотіла поставити правильні питання, щоб Софії не довелося говорити зайвих слів. – Я… – я ковтнула. – Я винна у її смерті? – Ні! – по очах Софії було видно, як її приголомшило моє запитання. – Ти не винна... Винна аневризма. – Тоді… – вголос міркувала я. – Що сталося? Мій тато мене любив. Колись. А потім перестав. – Він... любить тебе... – пролунали легкі, як бриз, слова. Звісно, вона згадала Рому. – Софіє… - проговорила я, але вона вже заснула. Наступного дня її не стало. Поминки проходили у маєтку Крейнів. Людей прийшло дуже багато, адже всі хотіли вшанувати пам’ять «коханої» дружини впливового бізнесмена. Сумна подія стараннями виродка перетворилася майже на свято. Він розповідав, як Софія полюбляла музику, тим і пояснював присутність на поминках музикантів. Через дві-три години люди забули, навіщо туди прийшли. Мій рюкзак лежав під ліжком у кімнаті Ангеліни. В ньому були документи, фотографії і гроші. Я тільки дочекалась, коли господар будинку відволікся на інших своїх знайомих. Дехто вже відчалив додому, і я, отримавши з рук Ангеліни свої речі, не привертаючи уваги, під шумок, вислизнула за ворота. Рома залишився у кімнаті дівчини. Він бажав мені волі та щастя, але легко прийняти нашу розлуку йому було неспромога, як і мені. *** Я прожила в одному місті місяць, стільки ж у другому, потім затрималась на півтори, потім ще… і так минули вісім місяців. Останні три я навіть працювала адміністратором у стоматології – спеціально вибрала сферу, яку ніяк не можливо було б пов’язати зі мною. Я випрямила своє кучеряве волосся і перефарбувалася у блонд – як на документах. Купила допотопний телефон лише для зв’язку з колегами і підгляданням з фіктивних сторінок у соцмережах за життям мого рідного братика. Не виходила зайвий раз на вулицю. Бо якщо покидькам захочеться, вони мене з-під землі дістануть. На цей раз «у чергове місто» я приїхала лише на вихідні. Я тут вже колись була – їздили на екскурсію всім класом. Гарне, затишне, квітуче – я б тут навіть зупинилася назавжди. А головне те, що тут мешкала важлива для мене людина. Орендувавши крихітну квартирку на ніч, я надрукувала смску з адресою і, відправивши, прийнялась нервово чекати. Друга частина смски гласила: «Полікуєш мої душевні рани?» Вже через півгодини пролунав дзвінок у двері. Я подивилася у вічко, бо ніколи не втрачала пильність, а потім розчахнула двері навстіж. Моє серце ледь не вистрибнуло з грудей, мабуть це воно калатало у мене в горлі. Раптом потемніло в очах, і я подумала, що втрачу свідомість, і тут нарешті Діма зі всієї сили притиснув мене до себе. – Ната-а-аш… Ми ледь з розуму не посходили. Не могла повірити, що бачу його, що це його руки, його поцілунок на моїй маківці. Він обіймав мене щосили, не жаліючи моїх кісток, і я була йому так вдячна за це. Як же я втомилася триматися – я рідко дозволяла собі розклеюватись, а зараз хотілося побути слабкою хоч один вечір, щоб про мене піклувалися, питали, як я почуваюся, і цілували моє волосся. Розум уже впорався з завданням – відправляв мені сигнали, що треба відсунутись від Діми і хоча б дійти до кімнати, але тіло не слухалось. – Я так розумію, ноги тебе не несуть? – всміхнувся Діма. Оце я на ньому повисла, безсоромна… Взяла себе в руки, вдихнула, відійшла. Покликала за собою у вітальню. З меблів, на яких можна було влаштуватися, там стояв тільки диван. Підтягнувши під себе одну ногу, я всілася так, щоб дивитися на нього. Ми прийнялись розглядати одне одного, як колись. – Розкажи мені про Ромео. Розкажи мені все, – попросила я. – Рома був щасливий, що ти зникла, – ми засміялися у весь голос. – Але ми не думали, що від тебе так довго не буде звісток… А я то… Наташ, за два тижні ти б мене тут не застала, я зібрався за кордон на літо… – Ти не зобов’язаний був мене тут чекати, в тебе своє життя, – щиро відповіла я. – З Ромою напряму ми не спілкуємось, бо це, як ти розумієш, неможливо. Він приїжджає до Уляни, так що одного разу написав мені листа, щоб я був у темі. Він каже, що від вашого батька можна очікувати всього самого підлого, зокрема стеження чи підслуховування телефону, бо той думає, що ти рано чи пізно вийдеш з Ромою чи бабусею на зв’язок. Крейн поступово, місяць за місяцем, виводить гроші з його банку, і ваш батько від цього не у захваті. Це навіть м’яко сказано. – Це очікувано. Вони обидва монстри. – Рома прикидається ображеним на тебе, що ти його кинула. Він підпрацьовує в батьковому банку, втирається в довіру, щоб в разі чого бути в курсі стану справ. – Ох, навіщо він з ним зв’язався? – Каже, що ворога треба тримати ближче до себе. Рома за ним спостерігає, і батьків завжди поганий настрій як гарантія того, що з тобою все добре, що тебе не знайшли. Але бізнес дійсно може неабияк постраждати. Досить велика частина активів належить Крейну, і, як ти розумієш… Крейн його цим здорово шантажує. Твій батько робить все, щоб тебе знайти і проміняти на ці гроші. Інакше на нього чекають дуже серйозні проблеми. Тільки… він шукає Наташу. Юлю він не шукає. І тим не менш, не розслабляйся, ясно? До речі, він розповідає всім, що ти подалася на навчання за кордон, тому зникла з радарів. Не хоче зайвої уваги до себе і скандалів у пресі. Так, я мала знати про ці речі, про все, що відбувається. Але від згадки про цих людей мої вуха ніби самі собою скручувалися у трубочку і відмовлялися слухати. Я хотіла знати про Рому. Він весь цей час спілкувався з Уляною? – То Рома і Уляна… зустрічаються? – Не можу знати напевно. В якийсь момент ми з нею перестали обговорювати особисте життя одне одного. Значить, Уляна і Діма не разом. Я підсіла поближче до нього і поклала голову йому на плече. – А як ти? – У мене є дівчина, Оксана. – Ти кохаєш її? – Ми обидва прекрасно знаємо, кого я кохаю, – зітхнув Діма. – Проте я впораюся. Ксю суперська дівчинка. – Вона кохає тебе? – Гадаю, так. Мені було її дуже і дуже шкода. – Не ображай її, Дімо. – Я стараюся, Наташ. – Дім, твої моральні принципи дозволяють тобі обіймати іншу дівчину? – Ну… – лукаво підморгнув він. – Не допускаються торкання певних місць і… – Боже, ти мій ідеал чоловіка. Обіцяю не розпускати руки! Діма розсміявся. – Як сестру – можна. – Будь ласка, обійми мене. Мені так не вистачає людського тепла. Хлопець м'яко опустив мене на диванну подушку, а сам приліг поряд, припечатуючи мене до спинки дивану. Після того, як він мене тоді цілував, мене не торкнувся жоден хлопець, але Діма про це не дізнається. В його руках я повністю розслабилася. – Я думаю перебратися сюди на деякий час, – промовила я, не розплющуючи очей. – Прогулялась сьогодні містом і зрозуміла, що мені тут так добре, наче по-справжньому вдома. Діма зробив різкий незрозумілий рух, і я подивилася на нього. В його очах застигла стурбованість і тривога. – Це не надто близько до них, Наташ? – Може, навпаки, вони не додумаються шукати мене так близько? Я не знаю точно, у чому річ, але сьогодні вперше за довгий час моя душа співала. А я просто йшла по Садовому. – Я хвилююся за тебе. Думаю, що навіть Рома цього не схвалив би. – Дім, не відмовляй мене. Я впевнена, на мене тут чекає щось хороше. Переїду сюди восени. Як раз мине рік… – Здається мені, ти ризикуєш. – А мені здається, що зараз я взагалі не живу. Життя-втеча – це не те, про що я мріяла. Буду жити своє тихе життя на одному місці… Можливо, ми зможемо іноді бачитись. Хоча б здалеку. Я не хочу наражати тебе на небезпеку. І ще… звикай називати мене Юлею.