Раді Вас бачити!

Батько «викликав» мене до себе наступного вечора. Я зайшла у кабінет і прикрила за собою двері. Він, не рухаючись, пробігався очима по документу, який тримав у руках. Було чутно лише тікання годинника – єдиний звук у мертвій тиші. Нарешті він поклав папери на стіл і зняв окуляри, які використовував тільки для роботи, а потім, не дивлячись на мене, спитав:

– Ти вже вирішила, де хочеш вчитися?

– Вчитися? – не повірила я власним вухам.

Батько втомлено звів пальці на переніссі.

– Так. Ти збираєшся кудись вступати?

Звісно, я збиралася, але не очікувала почути таке питання від нього, тому видала не дуже розумне «А я можу?».

Він раптом усміхнувся, і я випрямилася від здивування.

– Я у цьому сумніваюся, – відповів батько з іронією. – Але ж ти – Мірошниченко, тому мені варто знати, як багато треба буде платити і якому закладу.

Другий раз за два дні мені захотілося розплакатись. Я намагалася розслабити голосові зв’язки, але годинник все тікав, і я зрозуміла, що мовчу надто довго, і батько втрачає терпіння.

– Я збираюся в Національний економічний університет, – нарешті відповіла я, від чого тато подивився на мене, піднявши брови.

– Розорити мене вирішила?

Найболючіше було від того, що у той момент відбувалася найдовша наша розмова у житті, і вся вона була пошита нитками зневаги.

Якби ж батько хоч раз поцікавився моїми справами у мене, а не у директорки ліцею, то дізнався би, що мої оцінки ні про що не свідчать. Що я давно вже вирішила, куди вступатиму, бо це був мій квиток у майбутнє, і старанно вчила математику, економіку і англійську та рідну мови. Що вчителі спеціально занижували мені бали, щоб мій татусь-банкір заплатив більше грошенят за те, що вони терплять таку недбалу ученицю. Впевнена, що і посміювалися з нього. А мені було все одно, адже тести перевірятимуть не вони.

– Зізнайся, що ненавидиш мене, – вирвалося у мене.

– Йди геть звідси, – більше не дивлячись, кинув він.

***

Хоча я чудово склала іспити, балів для вступу на бюджет мені все одно не вистачило. Надто великий був конкурс, а місць – кіт наплакав, тому вони і дісталися геніям, а я не входила до їх числа. Хоча і Рома, і Софія з Янголятком раділи тому, що я тепер студентка вишу своєї мрії, я вважала, що виконала лише програму «мінімум», адже батькові таки доведеться платити за моє навчання.

– Дякую, тату, – сказала я, щойно побачила перший сплачений чек. – Сесії я беру на себе, не хвилюйся, – і тут же пішла.

Мене душила така пекуча образа, що я також почала уникати його. Це був біль всесвітніх масштабів, який нічим було притупити. Він ані слова не сказав мені, коли я отримувала результати тестів. Знати, що він хоч на крихту пишається мною, було б щастям на довгі роки уперед, але на його обличчі оселилася скоріше досада. А ось Крейн привітав мене з успіхом. Обіймав мене дуже сильно та довго, і мені було некомфортно і страшенно хотілося чхнути від його терпких парфумів, що мене, до речі, і врятувало.

Мені не хотілося бачити їх обох. І цілком виходило – до дня мого вісімнадцятиріччя.

***

В один холодний грудневий день Софія пішла на прийом до лікаря, щоб з’ясувати причину свого кашлю, що сильно затягнувся, і задишки. Вона почала грішити на астму, але довіряла лікарям у їхній справі – встановлюванні діагнозів і призначенні лікування. І астма, і хронічний бронхіт, і ряд інших хвороб відвалилися після перших обстежень. Ми всі пішли разом з нею на біопсію. Рома обіймав Ангеліну, а я міряла кроками кімнату очікування. Софія перенесла процедуру добре, але вона і не сказала би нам нічого іншого. Ми запаслися знеболювальними, які прописав лікар, і терпінням – залишалося дочекатися результатів і сподіватися на диво.

За кілька днів ми отримали дві новини. Перша полягала у тому, що у Софії рак легень. Друга – це рак другої стадії, і лікування могло бути ефективним. Їй швидко призначили день операції по видаленню пухлини, після чого нашій феї слід було пройти курс хіміотерапії.

Хто при здоровому глузді захоче святкувати день народження, якщо жінка, яка замінила мати, бореться за життя?

І тим не менш, Софія мала власну думку на цей рахунок. Вона вважала, що святкувати потрібно обов’язково, і її приклад це лише підтверджує.

– Хто знає, – казала жінка з кольоровою хусткою на голові, – де наш кінцевий пункт? У якій точці? Минулого квітня я не святкувала свій день народження, а тепер виходить, що я можу не дожити до наступного.

– Припиніть, у вас оптимістичні прогнози.

– Та я зараз не про це, Наташ. А про те, що ти маєш радіти, насолоджуватися, любити. Ви всі. Невже так складно зрозуміти? Поки життя є, його треба жити.

Вона дуже хотіла, щоб у мене було свято. Пропонувала мені покликати дівчат з волейбольної команди або одногрупників, щоб компанія за столом була гучна і весела, але я відмовилася. У склад обох колективів входила дівчина на ім’я Аня Лисенко, а мені подобався її хлопець, тому я не уявляла себе її подругою. Одна справа вчитися разом і грати за факультет, а зовсім інша – спілкуватися тісніше і проводити разом вільний час. А запросити інших і проігнорувати Аню було б дивним.

Сашко, її хлопець, також був спортсменом і займався баскетболом. Він був дуже високим та міцним і грав чудово. Я не звертала на нього уваги, бо вони з Анею були солодкою парочкою ще зі школи, але одного разу він прийшов на наше тренування і поплескав у долоні, коли я у падінні прийняла потужну подачу товарки по команді. Я підвелася, обтрусивши коліна, і подивилася на нього, а він показав мені великий палець і перемкнувся на свою кохану. Цієї миті мені вистачило, щоб всередині щось сіпнулося. З того часу ми іноді переглядалися в універі і віталися, але я розуміла, що з його боку це лише дружелюбність і ввічливість, не більше. Мені це не боліло.

Тому у великій столовій, виконаній у стилі прованс зі світло-бірюзовими стінами, зі столом на витончених ніжках та м’якими стільцями з круглими спинками зібралася та сама компанія, що і завжди. Це була столова у маєтку Крейнів. Оскільки між сеансами хіміотерапії Софія все ще була слабка і пересувалася у місті тільки до лікарні і назад, то ми вирішили зібратися саме у них. Від Софії я отримала сертифікат на урок верхової їзди і кінну прогулянку, а від Роми і Ангеліни – два квитки у віп-зону на концерт мого улюбленого гурту, що відбудеться весною. Крейн подарував мені сертифікат у спа-салон на цілий рік, згідно з яким я могла вибирати будь-які процедури зі списку. Я вже знала, що не переступлю порога цього закладу по причинам, які відчувала скоріше інтуїтивно. Батько не приїхав.

Ми замовили пікантні кальмари на закуску, яловичину у кокосовому молоці з локшиною і ще декілька паназійських страв, які до цього не куштували. Здається, тема дня мого повноліття була «хапай від життя все». Навіть подарунками вони висловили цю ідею: враження та емоції важливіші за речі.

І ось за столом сидить компанія, що вийшла повною протилежністю тій, яку уявляла Софія – не лунає веселих молодих голосів, а ми як завжди під неголосну музику спілкуємось мовою жестів. Оцінюємо страви, говоримо про коней і музику. Ангеліна також знає, про що йде мова – вона знає тексти моїх улюблених пісень напам’ять і вміє рухатись в такт, що виглядає, як диво. Поглинувши їжу, Крейн залишає нас, тому нам всім затишно одне з одним. Софія переходить на диван, а ми влаштовуємось на підлозі так, щоб кожен добре бачив інших. Це моя сім’я. Тут не вистачає ще двох людей – бабусі і моєї подруги з села Лізи, але я навідувалась до них під час зимових канікул.

Моя мила Ліза… Приємна, добродушна і весела дівчинка. Ліза просто була поряд зі мною, напувала чаєм із самовару за нехитрими розмовами і вручала рушник, щоб я витирала помитий нею посуд, і ніколи не намагалася здатися краще, ніж вона є. Саме тому і була краще за всіх.

Несподівано мій телефон просигналізував про вхідний дзвінок. Номер був незнайомий, і я розуміла, що мене вже привітали всі важливі для мене люди. Я зірвалася і вибігла в коридор.

– Алло.

– З днем народження! – почула я приємний чоловічий голос, який медом лився прямо у вухо.

– Дякую. Хто це?

– Вгадай.

– Ще раз дякую і прощавайте.

– Стій! Стій, Наташ. Це Сашко.

Мене раптом пробрало. Я зупинилася біля величезного дзеркала і огляділа себе – приваблива дівчина з курчавим волоссям кольору темного шоколаду у білій шовковій сукні в підлогу, мов справжня наречена. Що б я відчула, обіймай мене зараз Сашко зі спини, притуляючи до своїх грудей?

– Навіщо ти телефонуєш?

– Зазвичай наші влаштовують вечірки на дні народження, а ти нікого не запросила.

– Гадаєш, я сиджу і плачу від самотності? У мене є друзі за межами універу.

– Радий це чути.

– Але це не відповідь на моє питання. Ми не друзі.

Він замовк на кілька секунд, за які я уявила, як він копирсався в телефоні своєї подружки, щоб відшукати мій номер.

– Ми могли би стати друзями, що скажеш?

– Не чула нічого безглуздіше. Твоїй дівчині це не сподобається.

Я завмерла, очікуючи одну-єдину фразу. «Я порвав з нею». Проте ні, Аня залишалася його дівчиною, і тому між нами не могло бути навіть дружби. Не вистачало ще проблем у команді.

– Послухай, не дзвони мені більше.

Я подумала, що заборона вплине на нього і змусить щось зробити з цим «трикутником».

– Я не роблю нічого поганого, лише вітаю з днем народження одну волейболістку, яка класно приймає подачі. Вважай, що я твій фанат.

– Я серйозно. Не докучай мені. Бувай, - відняла я слухавку від вуха, добре чуючи його «ні, почекай», але все одно натиснула на відбій.

Я так пильно дивилася на його номер, що, володій я надздібностями, розплавила би екран поглядом. Вже за декілька секунд я вивчила його, бо чудово запам’ятовувала цифри, тому зітхнула і додала новий контакт, записавши його як «фанат». Я розуміла, що він пожартував, але це слово змусить мене бути обережною з ним.

Раптом я врізалася у чийсь торс. Зойкнувши, я побачила Крейна, який зробив крок у моєму напрямку, і я від несподіванки навіть не встигла відступити. У їх великому темному коридорі стояла на постаменті статуя грецької богині, і Крейн потягнув мене за неї.