Раді Вас бачити!

Червоний – мій улюблений колір. Я завжди намагалася оточувати себе червоними речами. Стіни у моїй кімнаті – лише один з прикладів, який, безумовно, відповідав моєму внутрішньому світу на сто відсотків. Він також подобався хлопцям, які приходили до мене, він підігрівав їх, дражнив. Але більше їм подобалася я у червоному. Чи без нього. Для мене такі дрібниці не мали особливого значення. А почалося все з того, що я просто хотіла бути з одним конкретним хлопцем і не опинитися в лапах чудовиська.

Дівчинка всередині мене постійно хотіла привертати до себе увагу. Я звикла до того, що бабуся пишалася мною, хвалила за найдрібніші досягнення на кшталт «відмінно» за контрольну з математики, що, переїхавши у четвертому класі до татка, довгий час не могла збагнути, чому він такий байдужий, адже я так старалася.

Добре пам’ятаю той день, коли вперше опинилася в особняку батька. Мені було дев’ять, а брату виповнилося шість, і він мав йти в перший клас. Батько не дозволив Ромі вчитися у звичайній сільській школі і хотів забрати його до себе у місто. Це тепер я розумію, що означали їхні з бабусею розмови напруженим шепотом на кухні, бо хисткі двері не могли приховати від моїх вух незадоволених інтонацій, роздратованості батька і спокійної наполегливості бабусі. А тоді наївно вважала, що дорослі не можуть домовитись, з ким житимемо ми з братом. Вірила, що тато сумував за нами, а бабуся не хотіла віддавати нас назад, бо сильно любила і піклувалася про нас із самого дитинства. Він же просто відмовлявся забирати з собою мене, а бабуся твердила, що ми з Ромою так сильно прив’язані одне до одного, що на відстані просто зачахнемо. Батько врешті решт поступився, і ми переїхали у місто разом, а потім почали проводити у селі всі канікули.

Тільки я-дев’ятирічка не знала, що татові не потрібна дочка. Зміна обстановки вплинула на мене, відволікла від суті, замилила очі. Я бачила величезний неймовірно гарний будинок – білу двоповерхову віллу з темно-сірим черепичним дахом, великими вікнами і дерев’яними деталями екстер’єру – і не вірила, що віднині ми з Ромео будемо мешкати у цьому казковому місці. Але варто нам було зайти всередину, як інтуїтивно захотілося зіщулитися, укутатись у бабусину ковдрочку. Миттю мене скувала тривога, наче під шкіру десь на потилиці забралися жучки і розбіглися спиною і кінцівками. У будинку було темно і прохолодно, всі жалюзі на вікнах першого поверху були закриті, а щільні портьєри у великій вітальні забирали останні крихти світла. Ця сірість одразу нагадала мені очі батька. В них була така сама безпросвітність і відчуженість.

Таким чином цей будинок і його володар дали мені перший урок: не факт, що всередині буде те саме, що і ззовні. Краса ні про що не свідчить.

І все одно я полюбила батька, щойно побачила його. Навіть не так. Я усвідомила, що любила його все своє життя. Він був найкрасивішим чоловіком, якого мені доводилося зустрічати за недовгі роки свого життя. Вже немолодий – йому стукнуло як раз сорок чотири – і тим не менш підтягнутий, мужній, з гарними рисами обличчя, ідеальною стрижкою. Темне волосся з сивиною на скронях. Рома походив на нього, я – ні. Зовнішність дісталася мені від матері, хоча я з трудом знайшла її фото. У мами була аневризма, і померла вона невдовзі після народження Роми. Я не пам’ятала її. Напевно, тато болісно переживав її втрату і тому забрав усі світлини – просто я не знала, які ще можуть бути пояснення. Тільки так і не інакше я собі пояснювала і той факт, що тато постійно уникав мене і намагався максимально зменшити наші з ним контакти.

Так ось, перші півроку я ще боролася за його любов і увагу за допомогою успіхів і досягнень у навчанні, спорті, малюванні – та просто всюди, але практика показала, що це марна трата часу. Він, навпаки, цікавився Ромою, але мій маленький братик не довіряв батьку, для нього той був чужим, як дядько з телевізора, з безглуздої реклами гіркої кави. Який миготить перед очима протягом десяти секунд, а потім зникає, не залишивши по собі жодних емоцій. Як не намагався батько знайти з моїм хлопчиком спільну мову, в нього нічого не вийшло, і невдовзі він дав Ромі спокій. Ми з братом почали створювати у цьому холодному у всіх сенсах будинку власний теплий і привітний світ у двох кімнатах нагорі, розділених спільною ванною.

У лютому мені вдалося підібрати ключик до уваги батька. Як часто буває, це сталося завдяки «щасливому» випадку: я побилася з однокласницею, зарозумілою зазнайкою. Вона почала перша – ображала мене, називала поганими словами, бо дізналася, що я приїхала з села. А приводом стало, мабуть, те, що я отримала рекордну кількість листівок на День Валентина. Я не придумала нічого краще і розбила їй ніс, щоб знала, що не можна змішувати з брудом людей, які чимось відрізняються від тебе.

Тата викликали до директора. Не знаю, про що вони розмовляли, але вдома він вперше привів мене у свій кабінет і мовчки розглядав мене якийсь час, а потім відпустив.

Так що, коли мій щоденник розфарбовували, знов таки, червоною пастою за погану поведінку чи незроблені домашні завдання, я гордо несла його батькові, за що отримувала свою дозу уваги. «Ти тупа і нікчемна» – казали його очі, а мої у відповідь палали диким вогнем. Якщо б не це, він би взагалі мене не помічав.

***

Через два тижні після нашого переїзду виявилося, що у мене є союзники.

Трохи вітряного, але все ще теплого вечора у вересні батько приїхав додому не сам. Зі свого вікна я бачила, як поряд з його спортивною машиною зупинилася ще одна, велика і «квадратна». На наш з Ромою подив, з неї, окрім високого чоловіка, що вже почав лисіти, вийшли витончена блондинка у брючному костюмі приглушеного синього кольору і дівчинка на вигляд того ж віку, що і Ромео. Всі вони одразу попрямували до входу, поки водій заганяв машину батька у гараж. А ми перемістилися у коридор і, оскільки перегородка у сходів була скляна, лягли на підлогу і намагалися розглядіти гостей, залишаючись непоміченими.

Чоловіки одразу пройшли до кабінету, але жінка з дівчинкою залишилися в передпокої. Вони чомусь не розмовляли вголос, проте активно розмахували руками, ніби це була якась секретна мова, непідвладна непосвяченим. Блондинка кілька разів стрільнула очима у наш бік, а потім повела малу у ту саму темну і холодну вітальню. Ми злетіли вниз по сходинках і зазирнули за ріг. Жінка розкривала всі штори і збирала жалюзі на кожному вікні. У кімнату одразу потрапило світло – не денне, це було світло сонця, що схилялося за обрій, і тим не менш у вітальні одразу потеплішало. Я стояла, заворожена. Можливо, це був наступний урок, який полягав у тому, що одна людина здатна змінити все, зокрема простір, атмосферу в ньому і загальний настрій. Така дрібниця, проте для нас у той момент це значило невимовно багато. Дивно, та ми з Ромою за два тижні не наважилися на цей крок. Хто ця смілива гостя, що пішла проти порядків нашого батька?

Жінка підійшла і опустилася на коліна переді мною, щоб наші очі були на одному рівні.

– Ти пам’ятаєш мене, Наташ? – тихо, ледь не шепотом спитала вона.

Я негативно похитала головою.

– Ну нічого. Ми познайомимося знову. Я – Софія, а це, – вона вказала на дівчинку, – моя дочка Ангеліна. Привіт, Ромчику, – усміхнулася вона також моєму братові.

– Ви – наша хрещена фея? – спитав малий.

Софія тихо розсміялася. Вона була чарівна, незвичайна.

– Я не фея, Ромчику, але я люблю вас, наче ви мої рідні дітки.

Ми всілися на пухнастий килим біля дивану усі вчотирьох, а збоку виглядало так, наче ми обліпили Софію, мов кошенята. Рома осипав її запитаннями про нашу маму, а я – про батька, і жінка обережно відповідала, що кожен любить по-своєму, але таких дітей, як ми, неможливо не любити. Наш тато, казала вона, звик до самотності, і йому поки що складно звикнути до нас, але він неодмінно розкриє своє серце. Я мріяла, щоб це сталося якомога скоріше.

Я спостерігала за Ангеліною, яка не проронила ані слова, проте жадібно розглядала нас із братом. Вона здавалася дуже тендітною і ласкавою через своє сором’язливе мовчання. Проте у дівчинки були живі очі – у них горіли цікавість і захоплення.

– Ангеліно, ти така гарна, – звернулася я до неї.

– Вона тебе не чує, люба, – м’яко проговорила Софія, і я спантеличено втупилася на неї. – Ангеліна не чує і не говорить, вона глухоніма. Тому я жестами передам їй, що ти сказала.

Ми з Ромою знов стали свідками магії – декілька пасів руками, і очі дитини сяють і блищать від сліз чи то радості, чи вдячності.

– Софіє, навчи нас спілкуватися з Ангеліною, – попросила я.

Так ми знайшли собі вірного друга і фею, пророцтво якої щодо батька за довгі роки так і не здійснилося. Але в одному фея не збрехала – вона любила нас як рідна мати.

***

Софія була дружиною нафтового магнату на ім’я Юрій Рудольфович Крейн. Це був високий і солідний чоловік, при якому я завжди губилася, хоча, на відміну від тата, Крейн ставився до нас з інтересом і симпатією. Він ніколи не переступав поріг нашого будинку без подарунків або ласощів, а ще жартома журив нашого батька за зайву холодність. В нього завжди був трохи неясний погляд. Це коли людина щиро усміхається, а через мить на обличчі залишається лише посмішка, тоді як очі приймають незрозумілий, іронічний, хижий вираз. Це триває лише секунду, але достатньо уважний помітить. Я помічала. І незважаючи на купу ляльок, спільну поїздку у Діснейленд та відпочинок родинами у теплих країнах (у якому ніколи не приймав участь наш батько), я не почувалася у компанії Юрія Рудольфовича у безпеці.

Навіть коли він відкрито захищав мене, я відчувала напругу. Вже коли я вчилася у випускному класі, між чоловіками зайшла розмова про мене. Крейн спитав у батька, які я маю плани на майбутнє. Вони сиділи у вітальні, попиваючи віскі з льодом, а я проходила повз і почула.

– Які в неї можуть бути плани? Вона тупа і лінива, – роздратовано зітхнув батько.

– Ну не скажи. Наталка розумна дівчинка.

– Пфф. Не вигадуй. Директорка мені розказує все щодо її «успіхів». Не впевнений, що вона у змозі самостійно закінчити ліцей.

Я вважала за краще, щоб він вистрілив у мене, ніж слухати ці його слова.

– То що робити будеш? Віддаси її молодому Павлюку чи тому, як його… в нього ще цей, завод машинобудівний.

– Панченко?

– Так, так, він.

– Хто перший спитає, тому і віддам.

Ніби я річ.

Я з трудом проковтнула грудку і непомітно відійшла назад на кухню, а звідти вибігла у холодний сад.

Чому же він так зі мною?

..........

Привіт! Дякую, що обрали цю книгу. На вас чекає драматична і емоційна історія кохання, і навіть не одна ;) Буду вдячна за підтримку - підписку, вподобайки, коментарі. Приємного читання! Ваша Алла.