Спочатку:
На сторінку книги
О п’ятій нуль три ранку в Покровську хтось намагався запалити газову плиту.
О п’ятій нуль три й дванадцять секунд інша людина, приблизно за кілометр звідти, вже сварилася з електрикою.
О п’ятій нуль чотири жінка в пекарні сказала:
— Якщо сьогодні знову не буде води, я печу хліб зі сліз. Технологія авторська.
А ще за кілька секунд чоловік біля автостанції голосно заявив, що автобус не заведеться, бо «в нього характер».
Інший чоловік відповів:
— У нього не характер. У нього акумулятор мертвий.
— Не принижуй машину.
— Я її не принижую. Я констатую смерть.
Саме на цій репліці Юлія натиснула паузу.
— Оце залишаємо.
Максим, який сидів перед трьома моніторами, навіть не повернув голови.
— Ми ще не вирішили, що взагалі залишаємо.
— Оце точно залишаємо.
— Чому?
— Тому що це квінтесенція Донбасу.
Олександр, який стояв біля кавоварки:
— Мертва техніка?
— Любов до мертвої техніки.
— Це вже ближче.
Максим зітхнув.
— Я зараз намагаюся реконструювати дев’ять синхронних звукових каналів після аналогового копіювання, магнітного осипання стрічки, двох поколінь оцифрування й невідомо чиєї спроби «почистити шум» у програмі приблизно 2007 року.
Юлія:
— І?
— А ви обговорюєте емоційний стан автобуса.
Олександр поставив перед ним чашку.
— Техніка теж хоче, щоб її почули.
Максим подивився на каву.
— Це мені?
— Так.
— Ти її робив?
— Так.
Максим дуже обережно відсунув чашку.
— Я краще помру від перевтоми.
— Невдячний.
Юлія взяла чашку.
— Давай сюди.
— Ти ж казала, що моя кава є доказом існування зла.
— Я журналістка. Ми працюємо з токсичними джерелами.
Вона зробила ковток.
Зморщилася.
Олександр задоволено посміхнувся.
— Жива?
— Фізично.
— Уже добре.
На столі перед ними лежала перша червона касета.
На ній батьковим почерком Олександра:
«ПІСЛЯ БУРІ».
Дата.
Час.
І дрібніше:
«Не робити з ранку катастрофу. Буря вже закінчилася».
Юлія прочитала цю фразу, здається, разів десять.
Її дратувало, наскільки добре чоловік, якого вона вже не могла запитати ні про що, вмів передбачати всі її професійні гріхи.
— Він мене не знав настільки добре, — сказала вона.
Олександр:
— Кого?
— Твій батько.
— Він тебе знав років десять.
— Але не як журналістку.
— Юлю, ти у шістнадцять років допитувала сусідку, чому вона сказала мамі, що бачила тебе зі мною біля парку.
— Це була перевірка джерела.
— Ти записувала відповіді в блокнот.
— Була необхідна фактологія.
— Потім поставила їй три уточнювальні запитання.
— Вона плуталася у свідченнях.
Максим тихо сказав:
— Я починаю краще розуміти походження архіву.
Юлія показала йому середній палець.
Олександр:
— Прекрасна редакційна культура.
— У нас закрите засідання.
Перша касета була найдовшою.
Сорок сім хвилин.
Не тому, що світанок тривав сорок сім хвилин.
Ніна Семенівна починала різні записи приблизно о п’ятій і завершувала ближче до сьомої. Але батько Олександра з невідомої причини відібрав лише певні фрагменти.
Не найгучніші.
Не найважливіші.
Не драматичні.
І це страшенно нервувало Юлію.
Вона розуміла трагедію.
Розуміла кульмінацію.
Розуміла логіку історії.
А тут батько Олександра міг поставити після повідомлення про пошкоджений дах дві хвилини звуків пекарні.
Без пояснень.
Без символізму.
Просто хтось лаяв тістоміс.
— Навіщо? — запитала Юлія.
Максим:
— Що?
— Це.
Вона показала на спектрограму.
— Чому після школи йде пекарня?
— Бо одночасно.
— Але сюжетно…
Олександр:
— Почалося.
— Що почалося?
— Ти хочеш сюжетно організувати ранок.
— Будь-який матеріал потребує структури.
— Можливо, саме тут не потребує.
— Сашо, якщо ми просто вивалимо сорок сім хвилин хаосу, це не архівний продукт.
— Може, він і не має бути продуктом.
Юлія повернулася.
— Ми ще навіть нічого не створили, а ти вже саботуєш.
— Я просто питаю.
— Зі своїм обличчям.
— Яке в мене обличчя?
— Морально праве.
Максим, не відриваючись від монітора:
— Це справді дратує.
Олександр:
— Дякую за підтримку.
— Я не підтримую. Я діагностую.
Юлія підвелася.
— Добре. Давайте ще раз.
Максим натиснув відтворення.
П’ятий канал.
Школа.
Вітер уже стих.
Чутно воду, що десь капала.
Чоловічі кроки по битому склу.
Жінка сказала:
— Тут дах пішов.
Другий голос:
— Не весь.
— Ну чудово. Частковий оптимізм.
Хтось почав відсовувати щось важке.
— Кабінет фізики цілий?
— Наче так.
— А комп’ютери?
— Не знаю.
— Перевір.
Пауза.
Далеко засміялася жінка.
Чоловік:
— Чого ти?
— Табличка.
— Яка?
— «Школа — наш другий дім».
— І?
— Перший би ще вцілів.
Ніхто не сміявся кілька секунд.
Потім засміялися всі.
Запис перемкнувся.
Пекарня.
Гуркіт.
Валентина Глушко, яку тоді ще ніхто з них не знав:
— Людо, дивись, вода пішла!
— Де?
— Зі стелі.
— Це не та вода, яку я просила.
Хтось засміявся.
Валентина:
— Не смійся. Постав відро.
— Яке?
— Будь-яке.
— У тому мак.
— Значить, інше.
— В іншому яйця.
— Господи, як людство пережило мамонтів?
Юлія раптом усміхнулася.
Потім запис змішався з автостанцією.
Чоловік із мертвим акумулятором.
Десь радіо повідомляло прогноз погоди.
На ринку рухали металеві ролети.
У дворі жінка кликала кота.
І саме в цей момент Юлія зрозуміла, чого вона не могла сформулювати.
— Стоп.
Максим натиснув паузу.
— Що?
— Він не монтував тему.
Олександр:
— Що?
— Твій батько.
Юлія підійшла до монітора.
— Я думала, він вибирав реакції на бурю.
Вона показала.
— Але половина людей майже не говорить про бурю.
Максим:
— Так.
— У пекарні їм важливіше, що робити з водою.
— Так.
— На автостанції автобус.
— Так.
— На ринку відкриття.
— Так.
Олександр:
— Бо в них робота.
Юлія подивилася на нього.
— Саме.
Пауза.
— Для міста буря була подією. Але для конкретної людини о п’ятій ранку важливішим міг бути хліб.
Максим:
— Або акумулятор.
Олександр:
— Або кіт.
Юлія:
— Тобто він спеціально залишив не реакції.
Вона подивилася на касету.
— Він залишив байдужість.
Максим скривився.
— Я б не назвав це байдужістю.
— А як?
— Конкуренцією подій.
Олександр усміхнувся.
— О, дивіться. Максим теж почав писати книжки.
— Забери каву.
До обіду вони ідентифікували сім каналів із дев’яти.
Пекарня.
Школа.
Автостанція.
Ринок.
Майстерня.
Двір біля будинку тітки Ліди.
Будинок Ніни.
Восьмий, імовірно, був маленьким медичним пунктом.
Дев’ятий залишався невідомим.
Там майже не говорили.
Були кроки.
Дихання.
І періодичний металевий звук.
— Ліфт? — припустила Юлія.
Максим:
— Немає двигуна.
Олександр:
— Гараж.
— Чому?
— Метал.
— Дуже сильна експертиза.
— Я син майстра.
Юлія:
— Це передається генетично?
— Так. Я по звуку відчуваю гайки.
Максим:
— Прошу ніколи більше не казати цю фразу.
На дев’ятому каналі пролунав тихий жіночий голос.
— Потримай.
Чоловік:
— Тримаю.
Скрегіт.
Удар.
Жінка:
— Ще.
Удар.
Чоловік важко видихнув.
— Все.
Жінка:
— Думаєш?
— Має.
Пауза.
Потім щось заскрипіло.
Юлія:
— Що вони роблять?
Олександр нахилився ближче.
— Двері.
— Звідки знаєш?
— Петля.
Максим:
— Ти реально впізнав дверну петлю?
— Я зростав у майстерні.
Юлія:
— Я росла біля телевізора. Чомусь не впізнаю модель за шумом.
Олександр:
— У тебе було щасливіше дитинство.
З запису:
— Закривається?
— Так.
— Добре.
Жіночий голос:
— Тепер хоч кішки не залізуть.
Олександр:
— Сарай.
Максим поставив мітку:
«Ймовірно господарська споруда».
Юлія:
— Так нудно.
— Це база даних.
— Напиши «сарай».
— А якщо гараж?
— «Підозрілий сарай».
— Ні.
— У тебе немає фантазії.
— У мене стандарти метаданих.
Олександр:
— І ось чому архіви не стають бестселерами.
Тітка Ліда з’явилася на відеозв’язку рівно тоді, коли вони знайшли її голос.
Це не було містикою.
Юлія вже підозрювала, що тітка Ліда просто мала окремий орган чуття, який реагував на будь-яку можливість згадати її без дозволу.
На записі було шоста дванадцять.
Чути воду.
Кроки.
Чоловічий голос:
— Я вам кажу, машина не пройде.
Тітка Ліда, молодша майже на два десятиліття, але вже абсолютно тітка Ліда:
— Вона стоїть посеред двору.
— Бо там сухіше.
— Там сухіше було вчора.
— Я що зроблю?
— Забереш.
— Куди?
— Мені байдуже. Хоч у квартиру.
— Ви серйозно?
— Ні, я о шостій ранку вдяглася, вийшла після бурі й треную сарказм на сусідах.
Сучасна тітка Ліда на екрані:
— Я була красуня.
Олександр:
— Голосу не видно.
— По голосу чути.
Юлія:
— Хто чоловік?
— Начальник ЖЕКу.
— Ви казали — голова ЖЕКу.
— Мені тоді було байдуже до його точного титулу. Мені треба було, щоб він прибрав машину.
Запис продовжився.
Чоловік:
— Треба трактор.
— І де ми візьмемо трактор?
— Не знаю.
— Чудово. Керівник.
Хтось третій:
— Лідо, там Петро має трос.
— Клич Петра.
Через кілька хвилин у записі з’явилися ще люди.
Хтось приніс трос.
Хтось лопату.
Хтось матюкався.
Хтось давав абсолютно непотрібні поради.
Тітка Ліда керувала всіма так, ніби отримала військове звання разом із халатом.
О 6:17 машину витягли.
Начальник ЖЕКу сказав:
— Ну от.
Тітка Ліда:
— Що «ну от»?
— Витягли.
— Я бачу.
— Значить, нормально.
— Нормально буде, коли ви зробите водовідведення.
Чоловік:
— Лідо.
— Що?
— Хоч сьогодні не починай.
— Я почала три роки тому.
Запис закінчився сміхом.
Юлія подивилася на сучасну тітку Ліду.
— Ви його ненавиділи?
— Кого?
— Начальника.
— Та ні. Нормальний мужик.
— Ви щойно сім хвилин його знищували.
— То робочі стосунки.
Олександр:
— Оце треба поставити на герб міста.
Юлія:
— Ви казали не вирізати сварку без того, що було потім.
— Правильно.
— Бо це змінює сприйняття.
— Дитино, все змінює сприйняття, якщо показати, що було потім.
Тітка Ліда відпила чай.
— Люди взагалі дуже погано виглядають у вирізаних шматках.
Максим:
— Можна я це запишу як правило?
— Можна. Тільки моє ім’я постав.
Юлія:
— А якщо не поставимо?
— Я маю юриста.
Олександр:
— У вас немає юриста.
— Я знайду.
— За скільки?
— Швидше, ніж ви думаєте.
Олександр до Юлії:
— Став ім’я.
Перша проблема виникла о 13:36.
Максим знайшов фрагмент, якого не було у батьковому монтажі.
Він лежав на вихідній копії Ніни Семенівни, але в червону касету не потрапив.
Юлія відразу сказала:
— Чому?
Олександр:
— І ось ми знову тут.
— Це нормальне питання.
— Для тебе.
Максим:
— Послухайте спочатку.
Запис був із майстерні.
Батько Олександра розмовляв із чоловіком.
Голос другого був тихим.
— Кажуть, знову дах зірвало.
Батько:
— У школі.
— Знаю.
Пауза.
— Треба було давно ремонтувати.
— Треба.
— У нас тут завжди так. Поки не впаде — ніхто не чухається.
Батько засміявся.
— Люди теж.
— Що?
— Нічого.
Металевий звук.
Потім чоловік сказав:
— Сашко твій де?
Олександр у кімнаті завмер.
Батько:
— Десь бігає.
— З Юлькою?
— Можливо.
— Серйозно в них?
Батько:
— У їхньому віці все серйозно до наступного четверга.
Юлія повільно повернулася до Олександра.
Він:
— Не дивись.
Запис:
— Тобі вона подобається?
Батько:
— Нормальна дівчина.
— Це від тебе майже благословення.
— Не перебільшуй.
Чоловік засміявся.
— А якщо одружаться?
Батько:
— Нехай спочатку навчиться велосипед не кидати де попало.
Запис завершився.
Юлія мовчала.
Максим дуже повільно зняв навушники.
Олександр дивився в стіл.
Юлія:
— «Нормальна дівчина».
— Не починай.
— Від твого батька це справді майже благословення.
— Юлю.
— Я просто констатую.
— У тебе обличчя.
— Яке?
— Задоволене.
— Мені приємно.
— Він ще сказав, що ми не дотягнемо до четверга.
— Але помилився.
— На кілька десятиліть.
— Технічна похибка.
Максим:
— Можемо повернутися до питання, чому цей фрагмент вирізаний?
Юлія одразу стала серйозною.
— Так.
Олександр:
— Не обов’язково.
Вона подивилася на нього.
— Ти не хочеш?
— Я не знаю.
— Ми не публікуємо.
— Я знаю.
— Просто досліджуємо принцип відбору.
Він видихнув.
— Добре.
Максим відкрив нотатки батька.
Біля часової мітки стояла коротка позначка:
«Особисте. Не світанок».
Юлія перечитала.
— Ого.
Олександр:
— Що?
— Він мав правило.
— Очевидно.
— Він свідомо вирізав особисті розмови, навіть коли вони стосувалися людей міста.
Максим:
— Бо це не стосувалося теми ранку.
Юлія:
— Чи тому, що не мав права?
Олександр:
— Можливо, обидва.
Вона подивилася на нього.
— Ти хочеш, щоб ми видалили цей фрагмент із робочої копії?
Пауза.
Він здивувався.
— Ти питаєш?
— Так.
— Просто так?
— Я можу ще раз, якщо момент недостатньо урочистий.
Олександр усміхнувся.
— Ні.
Він подумав.
— Не видаляй. Сімейний доступ.
— Точно?
— Так.
— Не використовую.
— Так.
— Ніде.
— Юлю.
— Я перевіряю.
Він торкнувся її руки.
— Дякую.
Вона легенько стиснула пальці.
— За що?
— За питання.
Юлія:
— Після семи книг я піддаюся навчанню.
Максим:
— Це ще не рецензована публікація.
— Замовкни.
Після цього Юлія перестала дивитися на батьковий монтаж як на композицію.
Почала дивитися на нього як на систему відмов.
Він не тільки вибирав, що залишити.
Він вирішував, що не брати.
Іноді це було важливіше.
На вихідних записах були:
розмови про гроші;
плітки;
сімейні сварки;
згадки про хвороби;
образи;
особисті подробиці;
розмови дітей;
імена людей, які не знали, що їх записують.
Частина потрапила в монтаж, але без ідентифікації.
Частина — ні.
Юлія сиділа перед таблицею й нервово крутила ручку.
Олександр підійшов ззаду.
— Ти зараз думаєш.
— Небезпечно?
— За статистикою.
Вона відкинулася на спинку стільця.
— Він був етичнішим, ніж я думала.
— Це комплімент?
— Твоєму батькові? Так.
— Він би образився.
— Чому?
— Сказав би, що просто не любив плітки.
Юлія:
— Етика часто починається з особистої відрази.
— Дуже науково.
Він поклав руки їй на плечі.
Почав легко масажувати.
Юлія заплющила очі.
— О.
— Що?
— Нічого. Продовжуй.
— Це професійна послуга?
— Реабілітація співробітників.
— Я не співробітник.
— Ти співмешканець із розширеним доступом.
— Романтично.
Його великі пальці пройшли вздовж шиї.
Юлія тихо видихнула.
Олександр:
— Болить?
— Ні.
— Тоді чому так реагуєш?
Вона розплющила одне око.
— Ти хочеш, щоб я дала письмовий аналіз?
— Мені подобається усна форма.
— Нахаба.
Він нахилився ближче до її вуха.
— Втомилася?
— Трохи.
— Додому?
— Ще годину.
— Це твоє «ще годину» чи людське?
— Не провокуй.
Його губи ледь торкнулися волосся біля скроні.
Юлія завмерла.
— Це неспортивно.
— Що?
— Відволікати керівницю архіву фізичними методами.
— Я масажую тобі плечі.
— Сам знаєш, що робиш.
Олександр:
— Хочеш, припиню?
Пауза.
— Ні.
— Згода зафіксована.
Юлія:
— Якщо скажеш ще одне слово про юридичний відділ, згоду відкличу.
Він засміявся.
У дверях з’явився Максим.
Подивився на них.
— Мені зайти через п’ять хвилин?
Юлія різко випрямилася.
— Ми працюємо.
Максим:
— Саме це мене й лякає.
Олександр:
— Знайшов щось?
— Так.
Максим поставив ноутбук.
— І ви обоє це не полюбите.
Юлія:
— Після такої фрази зазвичай треба або каву, або адвоката.
— Каву не від Сашка.
— Згодна.
Олександр:
— Змова.
Максим знайшов розрив.
У батьковому монтажі між 6:21 і 6:24 було майже три хвилини тиші.
Не справжньої.
Вирізаної.
— Звідки знаєш? — запитала Юлія.
— Магнітна структура.
Вона подивилася порожньо.
Максим:
— Повір.
— Вірю.
— На вихідних записах у цей час є матеріал із чотирьох каналів.
— Який?
— Ось тут складно.
Він увімкнув перший.
Радіо.
Жіночий голос:
— Станом на шосту двадцять одну…
Далі запис сильно пошкоджений.
Другий.
Автостанція.
Чоловік:
— Зараз не їдьте.
Жінка:
— Чому?
— Кажуть, там дерево.
— Де?
— На дорозі.
Третій.
Майстерня.
Батько Олександра:
— Закрий.
Інший голос:
— Що?
— Ворота закрий.
— Навіщо?
— Вітер знову.
Четвертий.
Будинок Ніни.
Ніна:
— Запис іде?
Інша жінка:
— Так.
Ніна:
— Тоді вимкни.
Запис урвався.
Юлія:
— Що сталося?
Максим:
— Не знаю.
Олександр:
— Може, друга хвиля бурі.
Максим:
— Можливо.
Юлія:
— Чому батько вирізав?
Максим збільшив скан.
Біля цього місця стояла примітка.
«НЕ РЕКОНСТРУЮВАТИ».
Нижче:
«НЕ ВИСТАЧАЄ КАНАЛУ».
Юлія відчула знайоме роздратування.
— Якого каналу?
Максим:
— Дев’ятого.
— Невідомого?
— Так.
Олександр:
— Він не хотів складати сцену без одного джерела.
Максим:
— Саме так виглядає.
Юлія:
— Але ми маємо чотири.
Олександр повернувся до неї.
— Юлю.
— Я просто кажу.
— Оце саме те.
— Що?
— Спокуса.
Вона замовкла.
Олександр показав на напис.
— Він знав, що щось сталося. Мав чотири записи. Але не мав п’ятого й не став робити висновок.
— Ми можемо знайти дев’ятий.
— Можемо.
— І тоді?
— Тоді подивимося.
Юлія крутила ручку.
— Мені ненавиджу, коли ти правий.
— Це стабільна частина наших стосунків.
— Не перебільшуй.
— У мене великий архів доказів.
Вона кинула в нього ручку.
Олександр спіймав.
— Речовий доказ агресії.
Максим:
— Я все ще тут.
— Ми знаємо.
— Хотів нагадати.
Дев’ятий канал знайшла Ганна Данилівна.
Не технічно.
По звуку.
Максим програв їй уривок через телефон.
Метал.
Двері.
Кроки.
Жінка:
— Потримай.
Чоловік:
— Тримаю.
Ганна Данилівна сказала:
— Морг.
У кімнаті стало тихо.
Юлія:
— Що?
— Старий морг біля лікарні.
Олександр:
— Чому?
— Двері.
Максим:
— Які двері?
— У холодильну.
Пауза.
Максим:
— Ви впізнали двері по звуку?
— Дитино, я сорок років працювала з будинками. Я людей по тому, як вони дверима грюкають, упізнаю.
Юлія:
— Що вони робили?
Ганна:
— Після бурі електрика пропала.
Олександр повільно сів.
Ганна продовжила:
— Там старий генератор був. Може, його.
Максим швидко почав шукати записи.
На дев’ятому каналі після 6:21:
двигун.
Кашель.
Чоловік:
— Давай.
Жінка:
— Не бере.
— Ще раз.
Двигун захлинувся.
Ще.
Нарешті завівся.
Жінка засміялася.
— Слава Богу.
Чоловік:
— Не Богу. Мені.
— Не починай.
Далі:
— Світло є?
— Є.
— Все?
— Все.
Жінка видихнула.
— Добре.
Нічого героїчного.
Ніхто не помер у кадрі.
Ніхто не виголосив промову.
Просто двоє людей завели генератор.
Юлія дивилася на спектрограму.
Три хвилини, які батько Олександра не включив, бо не мав цього запису.
І без нього ранкова історія виглядала б інакше.
Автостанція казала «не їдьте».
Ворота майстерні закривали.
Ніна просила вимкнути запис.
Радіо щось повідомляло.
Якби Юлія змонтувала це сама, вона б зробила з нього наростання тривоги.
Передчуття.
Майже катастрофу.
А на п’ятому каналі двоє людей просто рятували холодильне обладнання.
Вони навіть сміялися.
Олександр дивився на неї.
— Ну?
— Не кажи.
— Я мовчу.
— Але думаєш голосно.
Максим:
— Що?
Юлія відкинулася.
— Я вже придумала сцену.
— Яку?
— Погану.
Олександр:
— Красиву?
— Дуже.
— Отож.
Вона показала на екран.
— І була б повністю неправдивою.
Максим:
— Усі фрагменти справжні.
— Саме.
Юлія нахилилася вперед.
— Оце й страшно.
Вона відкрила документ із правилами.
Додала:
«8. Якщо матеріал складається надто красиво — шукати, якого каналу не вистачає».
Олександр прочитав.
— Хороше.
— Запиши дату.
— Ти приймаєш комплімент?
— Не зловживай.
До вечора вони знайшли Валентину Глушко.
Вона жила тепер у Полтаві.
На відеодзвінку з’явилася жінка з коротким сивим волоссям, гучним голосом і виразом обличчя людини, яку дуже важко вразити архівною романтикою.
Юлія представилася.
— Знаю, — сказала Валентина.
— Звідки?
— Ви книжки пишете.
— Так.
— Моя племінниця читає.
Юлія приємно усміхнулася.
— Їй подобається?
— Каже, багато цілуєтесь.
Олександр за кадром подавився кавою.
Юлія:
— Це не зовсім…
Валентина:
— Мені байдуже. Хай читає. Вона тридцять років заміжня, їй корисно згадувати, що люди цілуються.
Олександр тихо:
— Мені вона подобається.
Юлія:
— Ми знайшли ваші записи з пекарні.
Валентина:
— Оце вже гірше.
— Чому?
— Я там матюкалася?
— Поки помірно.
— Значить, не всі записи.
Вона засміялася.
Юлія:
— Ви пам’ятаєте ранок після бурі?
— Звісно.
— Що саме?
— Дах тік.
— Ще?
— Світла не було.
— Ще?
— Люда спалила першу партію.
— Чому?
— Бо бігала дивитися на дерево біля школи.
— Буря вас налякала?
Валентина задумалася.
— А ви хочете красиву відповідь чи справжню?
Юлія посміхнулася.
— Справжню.
— Мене більше лякало, що директор прийде о сьомій і побачить спалені булки.
Олександр тихо засміявся.
Валентина почула.
— Там хто?
— Олександр.
— Той із велосипедом?
Він завмер.
Юлія розреготалася.
— Звідки всі…
Валентина:
— Маленьке місто.
Олександр з’явився в кадрі.
— Добрий вечір.
— Прибрав велосипед нарешті?
— Двадцять років тому.
— Молодець. Не все втрачено.
Юлія:
— Пані Валентино, ми думаємо зробити архів світанків.
— Робіть.
— Ваш голос там дуже часто.
— Бо нормальні люди спали, а я працювала.
— Ви дозволите використати?
— А що я кажу?
— Різне.
— Наприклад?
Юлія знайшла уривок.
«О п’ятій ранку всі ненавидять людство однаково. Різниця тільки в доступі до кави».
Валентина:
— Хороша фраза.
— Ваша.
— Тоді тим більше.
— Можемо опублікувати?
— Можете.
— З іменем?
— Можете.
Пауза.
— Тільки не називайте мене «голосом ранкового Покровська».
Юлія:
— Чому?
— Бо я пекла булки.
— Саме це й цікаво.
— Вам, письменникам, усе цікаво, поки вам не треба вставати о четвертій.
Юлія:
— Можемо написати, що ви…
Валентина:
— Нічого не пишіть.
— Але…
— Я не символ.
Пауза.
— Я Валя з пекарні.
Це влучило точніше, ніж Юлія очікувала.
Валентина продовжила:
— Ви там свої світанки не робіть надто красивими. Я бачила світанки. Вони переважно холодні, хочеться спати й хтось обов’язково не вийшов на зміну.
Олександр:
— Дякую.
— За що?
— За нормальну версію.
— А у вас ненормальна?
Юлія:
— У нас літературна.
— Отож.
Того вечора вони повернулися додому після десятої.
Юлія скинула взуття біля дверей.
Олександр мовчки поставив його рівніше.
— Не чіпай.
— Воно стоїть посеред проходу.
— Я втомилася.
— Саме тому одного дня ми обоє помремо від твого черевика.
— Дуже символічно. Після восьми книг про війну, пам’ять і втрати — побутова смерть через взуття.
— Тітка Ліда буде задоволена.
Юлія пройшла на кухню.
Відкрила холодильник.
Подивилася.
Закрила.
Олександр:
— Що?
— Нічого.
— Там є їжа.
— Там інгредієнти.
— З них роблять їжу.
— Ти роби.
Він підійшов.
— Це шантаж?
— Делегування.
— Ти бачила, як я ріжу помідори.
— Саме тому замовимо.
— Піцу?
— Піцу.
Через двадцять хвилин вони сиділи на підлозі біля журнального столика.
Коробка з піцою.
Дві склянки.
Фікус Степан.
Ноутбук принципово закритий.
Телефони лежали екраном донизу.
Олександр:
— Скільки протримаєшся?
— Без чого?
— Без перевірки повідомлень.
— Довго.
— Скільки?
— Хвилин сорок.
— Амбітно.
Юлія вкусила шматок.
— Я сьогодні зрозуміла одну річ.
— Нарешті?
— Не нахабній.
— Добре.
— Я весь час думаю про архів як про те, що треба зберегти.
— Логічно.
— А батько думав ще й про те, що треба не використовувати.
Олександр перестав жувати.
— Можливо.
— Це інша роль.
Вона дивилася на коробку.
— Він не просто збирав. Він відмовлявся.
— Від чого?
— Від красивої версії.
Пауза.
Олександр:
— Він узагалі не любив красиві версії.
— Чому?
— Вважав підозрілими.
— А мене?
— Тебе теж.
Юлія повернулася.
— Серйозно?
— Перші місяці.
— Чому ти ніколи не казав?
— Бо хотів продовжувати цілуватися.
— Розумний.
— Я завжди був стратегом.
— Ти лишав велосипед під моїми дверима.
— Складна стратегія.
Юлія:
— І що він казав?
Олександр усміхнувся.
— Що ти занадто багато говориш.
— Наклеп.
— Що ставиш забагато питань.
— Професійний прогноз.
— І що я перестану нормально працювати, якщо буду весь час бігати за тобою.
— А це?
— Частково справдилося.
Юлія кинула в нього серветку.
— Далі.
— Потім сказав, що ти нормальна.
Вона завмерла.
— Як на касеті.
— Так.
— Він колись сказав тобі?
— Один раз.
— Що саме?
Олександр замовк.
Юлія помітила.
— Не хочеш — не кажи.
Він подивився.
— Оце досі дивно чути від тебе.
— Звикай.
— Не можу. Ламає образ.
— Сашо.
Він усміхнувся.
— Сказав: «Не проґав».
Юлія перестала жартувати.
— Коли?
— Перед твоїм від’їздом.
Вона дуже тихо:
— І ти?
— Як бачиш, майже проґавив.
Юлія поклала шматок піци.
Підійшла ближче.
Олександр:
— Не роби таке обличчя.
— Яке?
— Зараз буде ніжність.
— Тебе це лякає?
— Трохи.
Вона сіла поруч.
Поклала голову йому на плече.
— Він був правий.
— Не кажи це часто. Може почути десь і зіпсувати мені загробне життя.
Юлія засміялася.
Олександр обійняв її.
Вона пальцем провела по його передпліччю.
— Ти знаєш, що я сьогодні подумала?
— Якщо знову про касети, я піду спати один.
— Не про касети.
— Тоді слухаю.
— У нас майже немає записів теперішнього.
— Є телефони.
— Я не про це.
— А про що?
— Ми архівуємо все минуле. Але майже не записуємо нас зараз.
Він:
— І слава Богу.
— Серйозно.
— Я теж.
Юлія підняла голову.
— Ти не хочеш мати голоси нас теперішніх через двадцять років?
Олександр:
— Юлю.
— Що?
— Через двадцять років я хочу мати тебе.
Вона мовчала.
— Живу. Поруч. Яка сама розповість, що думала.
Його пальці торкнулися її щоки.
— А не файл.
Юлія усміхнулася.
— Це зараз було красиво.
— Випадково.
— Я запам’ятаю.
— Не записуй.
— Домовились.
Він нахилився.
Поцілував її.
Спочатку легко.
Потім довше.
Юлія поклала руку йому на шию.
Олександр торкнувся її талії.
Вона тихо видихнула.
— Що? — запитав він.
— Нічого.
— Дуже переконливо.
— Просто…
— Що?
Вона усміхнулася.
— Ти теплий.
— Несподіваний поворот.
— Мовчи.
— Це знову дозвіл?
Юлія:
— Це наказ.
Він поцілував її ще раз.
Коли його пальці ковзнули трохи вище по спині, Юлія притиснулася ближче.
Ніяких записів.
Ніяких метаданих.
Ніякого Максима.
Ніякої червоної касети.
Тільки тихе дихання.
Шкіра.
Сміх між поцілунками.
І фікус Степан, який стояв у кутку й, судячи з нахилу листя, категорично не схвалював використання спільної вітальні для такого рівня емоційної активності.
Телефон Юлії завібрував.
Олександр:
— Ні.
— Я нічого.
Телефон знову.
— Ні.
— Сашо.
— Ні.
— Раптом…
Він поцілував її.
Довго.
Досить переконливо, щоб слово «раптом» втратило синтаксичний сенс.
Коли він відсторонився, Юлія сказала:
— Це цензура.
— Це редакційна політика.
Телефон замовк.
Вони обоє засміялися.
Повідомлення було від Максима.
Юлія прочитала вже в ліжку.
Олександр лежав поруч із заплющеними очима.
— Не кажи, — пробурмотів він.
— Я нічого не сказала.
— Я чую, як ти читаєш.
— Це неможливо.
— У тебе змінюється дихання.
Юлія:
— Дуже романтично після книги про голоси.
— Що він знайшов?
— Не хочеш знати.
Олександр розплющив одне око.
— Тепер хочу.
— Сам винен.
Вона показала екран.
Максим написав:
«Перша касета, схоже, не “після бурі”. Точніше, не тільки. Дата збігається з ще однією подією».
Олександр сів.
— Якою?
Юлія відкрила наступне повідомлення.
«Цього ранку в місті вперше відкрили відновлену частину старої школи після дворічного ремонту. Буря пошкодила саме нове крило за кілька годин до відкриття».
Олександр:
— Іронічно.
Юлія:
— Дуже.
— Це тому касета?
— Максим не знає.
Ще повідомлення.
«Але у батьковому каталозі біля дати є другий напис. Під “ПІСЛЯ БУРІ” олівцем: “ВСЕ ОДНО ВІДКРИЛИ”».
Юлія усміхнулася.
— Оце мені подобається.
Олександр:
— Бо оптимістично?
— Ні.
— А чому?
— Бо дурне.
— Що?
— Вони відкрили школу з діркою в даху.
— Не всю.
— Ти їх захищаєш?
— Я місцевий.
Юлія засміялася.
— Я теж.
Олександр взяв телефон.
Подивився ще раз.
— Я пам’ятаю.
— Що?
— Відкриття.
— Ти був?
— Ні. Батько був.
Пауза.
— Казав, вони закрили пошкоджений коридор, поставили відра й провели церемонію в іншій частині.
Юлія:
— Це чудово.
— Ти знову робиш красиво.
— Ні. Це об’єктивно абсурдно.
— Це різне?
— Абсурд має право на естетику.
Він повернув їй телефон.
— Спи.
— Я хочу завтра знайти записи школи після сьомої.
— Завтра.
— І поговорити з тими, хто був на відкритті.
— Завтра.
— І…
Олександр вимкнув її телефон.
Юлія:
— Ти щойно…
— Так.
— Диктатура.
— Сон.
— Я можу ввімкнути.
— Можеш.
Він ліг.
— Але тоді я заберу ковдру.
Юлія теж лягла.
— Шантаж.
— Ефективне управління ресурсами.
Вона повернулася до нього.
— Ти серйозно пам’ятаєш той день?
— Трохи.
— Розкажеш?
Олександр:
— Завтра.
— Зараз.
— Юлю.
— Просто як пам’ятаєш.
Він подивився в темряві.
— Бруд.
— Романтично.
— Дуже багато бруду після бурі. Гілки. Вода. У дворі щось перекосило. Батько пішов рано.
Пауза.
— А ти?
— Спав.
— До котрої?
— Не знаю.
— На касеті ти вже є о шостій.
Олександр замовк.
Юлія відчула, як усередині в неї прокидається журналіст.
Вона буквально відчула.
Запитання вже піднімалося до язика.
Де ти був?
Вона його проковтнула.
— Не пам’ятаєш — не пам’ятаєш.
Олександр повернув голову.
— Ти не запитаєш?
— Ні.
— Чому?
— Бо третя ночі.
— Ти б раніше запитала.
— Раніше я була молодша й дурніша.
— Молодша — точно.
Юлія вдарила його подушкою.
Він засміявся.
Потім підтягнув її ближче.
— Я з тобою був.
— Що?
— Того ранку.
Вона завмерла.
— Звідки знаєш?
— Тепер згадав.
— Де?
— Біля вашого під’їзду.
— О шостій?
— Мабуть.
— Навіщо?
Олександр:
— Велосипед.
Юлія закрила обличчя долонею.
— Ні.
— Так.
— Усе місто після бурі, школа без даху, ЖЕК воює з машиною, пекарня тоне…
— А я прийшов за велосипедом.
— Який залишив у нас?
— Саме.
— Твій батько мав рацію.
— Щодо чого?
— Не робити з ранку пророцтво.
Вона засміялася.
— Бо ти був просто ідіотом із велосипедом.
— Закоханим ідіотом.
— Не прикрашай.
— Це факт.
— Архівно не підтверджено.
Він нахилився до її вуха.
— Можу підтвердити зараз.
— Це вже інше джерело.
— Первинне.
Юлія засміялася й поцілувала його.
Наступного дня вони знайшли продовження шкільного запису.
О 7:18.
У дворі школи хлюпала вода.
Хтось пересував стільці.
Жінка сказала:
— Квіти куди?
Чоловік:
— Які квіти?
— На відкриття.
— У нас дах упав.
— Не весь.
Пауза.
— Квіти куди?
Інший голос:
— Поставте біля входу.
Дитина:
— А уроки будуть?
Дорослий:
— Будуть.
Дитина після паузи:
— От буря взагалі дарма старалась.
Сміх.
Юлія зупинила.
— Оце.
Олександр:
— Що?
— Оце весь ранок.
— Дитина?
— Ні.
Вона знову ввімкнула.
«От буря взагалі дарма старалась».
— Вони все одно відкрили.
Максим:
— Так.
— Не тому, що були героями.
Олександр:
— Ні.
— Не тому, що це якийсь символ незламності.
Максим:
— Юлю…
— Я серйозно.
Вона дивилася на звук.
— Може, просто тому, що все вже було організовано. Люди прийшли. Квіти купили. І хтось вирішив: ну не скасовувати ж.
Олександр:
— Це значно правдивіше за «місто перемогло бурю».
Юлія:
— І смішніше.
Максим:
— І менш придатне для заголовка.
Юлія:
— Саме тому хороше.
Вона відкрила нотатки.
Написала:
«Місто не прокидається як герой. Воно прокидається, бо людям треба на роботу».
Олександр прочитав через плече.
— Це вже краще.
— За що?
— За красиву правду.
— Я думала, ти проти красивого.
— Я проти красивого, яке замінює правду.
— Філософ.
— Син майстра.
— У вас у родині все через інструменти.
— Зате надійно.
До кінця дня вони створили першу чернетку звукової карти.
Не монтаж.
Саме карту.
Екран ділився на дев’ять секторів.
Можна було обрати час.
6:12.
Пекарня.
Двір.
Школа.
Майстерня.
Ринок.
Автостанція.
Будинок Ніни.
Морг.
Радіо.
Кожен жив своїм ранком.
Максим натиснув «усі».
Спочатку було майже нестерпно.
Дев’ять джерел.
Люди говорили одночасно.
Двері.
Метал.
Вода.
Машини.
Радіо.
Сміх.
Плач дитини.
Лайка.
Чайник.
Хлібні лотки.
Собака.
Юлія інстинктивно хотіла зменшити деякі канали.
Зробити зрозуміліше.
Потім зупинила руку.
Олександр помітив.
Нічого не сказав.
Юлія слухала.
Хаос поступово переставав бути хаосом.
Починав бути масштабом.
У школі говорили про дах.
У пекарні — про тісто.
У морзі — про генератор.
У дворі — про машину.
На автостанції — про дерево на дорозі.
У майстерні — про двері.
На ринку — про ціну картоплі.
На радіо — про погоду.
У Ніни хтось сміявся так голосно, що перекривав усіх.
І жоден із цих голосів не був головним.
Юлія тихо сказала:
— Він мав рацію.
Олександр:
— Хто?
— Твій батько.
— Запишіть дату.
Максим:
— Уже друга за два дні. Тривожна тенденція.
— Мовчіть обоє.
Юлія дивилася на дев’ять каналів.
— Якщо залишити один, він одразу стає історією.
Максим:
— Так.
— Якщо два — конфліктом.
Олександр:
— Можливо.
— А всі разом…
Вона замовкла.
— Що? — запитав Максим.
Юлія:
— Нічим.
Олександр:
— Як це?
— Вони не складаються в сюжет.
Максим:
— І це проблема?
Юлія довго дивилася на екран.
Потім повільно посміхнулася.
— Ні.
Вона відсунула клавіатуру.
— Можливо, це вперше не проблема.
Увечері Юлія створила новий файл.
Назва:
«Місто прокидається неодночасно».
Олександр побачив.
— Уже частина?
— Робоча.
— Ти сказала, що не пишеш красиво.
— Це просто назва.
— Дуже нейтральна.
— Заздриш?
— Трохи.
Вона почала друкувати.
Олександр пішов на кухню.
Через хвилину повернувся з чаєм.
Поставив чашку поруч.
— Не кава?
— Я вчуся любити тебе.
— Нарешті.
Він нахилився й поцілував її в маківку.
Юлія:
— Не відволікай.
— Учора можна було.
— Учора була інша методологія.
— Зрозуміло.
Він сів на диван.
Читав щось у телефоні.
Юлія писала.
Потім зупинилася.
— Сашо.
— Що?
— Як думаєш, коли місто прокидається?
Він не відірвався від екрана.
— Залежить від міста.
— Покровськ.
— Коли перша людина прокидається.
— Це може бути о третій.
— Значить, о третій.
— А якщо половина ще спить?
— То половина спить.
— А якщо завод уже працює?
— Завод працює.
Юлія:
— Ти дуже поганий співрозмовник для метафор.
— Дякую.
— Я серйозно.
Він відклав телефон.
— Юлю.
— Мм?
— Місто не людина.
— Я знаю.
— Ні.
Він підвівся.
Підійшов.
— Ти знаєш головою. А пишеш так, ніби воно людина.
— Це художній прийом.
— Я розумію.
Він сперся на край столу.
— Але, може, саме тут твій батько…
— Твій.
— Так. Мій. Може, саме це він і намагався зламати.
Юлія:
— Що?
— Нашу звичку думати про місто як про одну істоту.
Вона дивилася на нього.
— Бо якщо місто одне, тоді легко сказати: «місто боялося», «місто чекало», «місто хотіло повернутися».
— Так.
— Але люди хотіли різного.
— Так.
Пауза.
Юлія подивилася на назву файла.
«Місто прокидається неодночасно».
— Ти зараз зіпсував мені хорошу метафору.
— Сімейна традиція.
— Ненавиджу.
— За це й любиш.
Вона примружилася.
— Самовпевненість у стабільній ремісії?
— Рецидив.
Юлія усміхнулася.
Потім закрила документ.
Олександр:
— Все?
— На сьогодні.
Він здивувався.
— Ти серйозно?
— Так.
— Температура?
— Немає.
— Викликати лікаря?
Юлія підвелася.
— Можеш провести огляд.
Він усміхнувся.
— Медична освіта відсутня.
— У тебе безстрокова ліцензія, пам’ятаєш?
— На окремі процедури.
Вона підійшла ближче.
— Почнемо з дозволених.
Його рука лягла їй на талію.
— Тут?
— Так.
— Тут?
Пальці ковзнули трохи вище.
Юлія тихіше:
— Так.
— А тут?
Вона взяла його за комір футболки й потягнула до себе.
— Сашо.
— Що?
— Ти забагато говориш.
— Це архівно підтверджено?
Юлія поцілувала його.
Так, щоб нарешті замовк.
Пізніше, коли вони вже лежали в темряві, Юлія не спала.
Олександр дихав поруч.
Її голова лежала в нього на плечі.
Пальці повільно малювали невидимі лінії на його грудях.
— Не спиш? — запитав він.
— Ні.
— Думаєш.
— Трохи.
— Про касету?
— Ні.
— Брешеш.
— Не тільки.
— Про що ще?
Юлія помовчала.
— Про те, що ми теж неодночасні.
— Це як?
— Я можу любити тебе й злитися.
— Дуже часто.
— Тихо.
— Продовжуй.
— Можу хотіти повернутися й не хотіти.
— Так.
— Можу сумувати за містом і бути щасливою тут.
Олександр нічого не сказав.
— Це не суперечність, — продовжила вона. — Точніше, суперечність. Але не помилка.
Його рука погладила її волосся.
— Так.
— Ми весь час намагаємося скласти себе в одну версію.
— Хто «ми»?
— Люди.
— Дуже широкий обсяг вибірки.
— Не псуй.
Він усміхнувся в темряві.
Юлія підняла голову.
— Ти можеш одночасно сумувати за батьком і злитися на нього.
Олександр замовк.
Вона вже пошкодувала, що сказала.
— Вибач.
— Ні.
— Я не мала…
— Мала.
Пауза.
— Просто так.
Юлія поклала голову назад.
Через кілька секунд він сказав:
— Іноді я його дуже люблю.
— Знаю.
— А іноді хочеться воскресити на десять хвилин, щоб посваритися.
— Теж знаю.
— Це нормально?
— Після восьми книжок?
Вона тихо засміялася.
— У нашій родині це практично психічне здоров’я.
Олександр поцілував її волосся.
— Спи.
— Добре.
Через хвилину:
— Сашо.
— Мм?
— Завтра друга касета.
Він застогнав.
— Ти ж майже була нормальною.
— Це тимчасове ускладнення.
— Тітка Ліда мала рацію.
— Не говори страшних речей перед сном.
Наступного ранку Максим надіслав повідомлення о 6:11.
Юлія прокинулася від вібрації.
Олександр не прокинувся.
Вона взяла телефон.
Повідомлення:
«Перша касета повністю розкладена. Є 11 джерел, не 9».
Юлія сіла.
Наступне:
«Десятий — лікарняна кухня».
І ще:
«Одинадцятий, схоже, приватна квартира».
Юлія вже хотіла встати.
Олександр, не розплющуючи очей:
— Не смій.
— Ти спиш.
— Я сплю тривожно.
— Максим знайшов ще два канали.
— Вони чекали п’ятнадцять років.
— Сімнадцять.
— Тим більше.
Юлія:
— Але…
Він відкрив очі.
— Один ранок на тиждень.
Вона згадала.
Їхнє правило.
Незаписаний ранок.
— Сьогодні?
— Сьогодні.
— Ми не визначили день.
— Я визначив.
— Авторитаризм.
— Домашня демократія з сильною виконавчою владою.
Юлія лягла назад.
— А якщо там щось важливе?
Олександр обійняв її за талію.
— Там завжди щось важливе.
Вона замовкла.
Це було правдою.
Саме це й було проблемою архіву.
Коли починаєш зберігати життя, дуже швидко кожен уламок здається незамінним.
Кожен голос.
Кожне слово.
Кожен ранок.
Кожна людина.
Але якщо все важливе — людина ніколи не перестане працювати.
Ніколи не вийде з архіву.
Ніколи не повернеться у власне теперішнє.
Юлія поклала телефон на тумбочку.
Екраном донизу.
Олександр:
— Молодець.
— Не будь поблажливим.
— Я щиро.
— Ще гірше.
Він усміхнувся.
За вікном було світло.
Київ прокидався.
Десь унизу їхала машина.
Сусід зверху знову щось пересував, мабуть, готуючись до чемпіонату світу з ранкового меблевого тероризму.
На вулиці гавкнув собака.
У квартирі клацнув холодильник.
Олександр позіхнув.
Юлія слухала.
Не записувала.
Не називала канали.
Не шукала сенс.
Просто слухала.
Через хвилину сказала:
— Сашо.
— Що?
— Місто зараз прокидається?
Він із заплющеними очима:
— Не знаю.
— Чому?
— Бо мені байдуже.
Юлія засміялася.
— Дуже філософсько.
— Я хочу спати.
Вона повернулася до нього.
— А ти?
— Що я?
— Прокинувся?
Він розплющив очі.
Подивився на неї.
Потім повільно посміхнувся.
— Залежить від того, що ти пропонуєш.
Юлія підняла брову.
— От зараз ти дуже прокинувся.
Його рука ковзнула по її спині.
— Професійна деформація.
— У тебе інша професія.
— Суміжна.
— З чим?
Він наблизився.
— З тобою.
Юлія закотила очі.
— Жахлива репліка.
— Але спрацювала.
— Ще ні.
— Перевіримо?
Вона торкнулася його губ.
— Можливо.
Цей ранок не потрапив до жодного архіву.
І саме тому Юлія потім пам’ятала його особливо добре.
Не кожну фразу.
Не точний час.
Не звук машини під вікном.
Не те, хто перший пішов ставити чайник.
Пам’ять залишила тільки тепло.
Сміх.
Його сонний голос.
Свою голову на його плечі.
І дивне відчуття, що життя, якого не записали, не стало від цього менш справжнім.
Можливо, навіть навпаки.
Першу касету вони офіційно закрили через три дні.
Не «завершили».
Саме закрили.
Бо завершити її було неможливо.
Залишилися невстановлені голоси.
Кілька хвилин пошкодженої стрічки.
Сумнівні часові мітки.
Один канал із непідтвердженим місцем.
І дві суперечливі версії того, хто саме спалив булки в пекарні.
Валентина наполягала на Люді.
Люда, яку зрештою знайшла Ніна, заявила:
— Валя бреше. Вона сама пішла дивитися на дерево.
Валентина:
— Я була начальниця зміни.
Люда:
— Саме тому й втекла першою.
Юлія запропонувала залишити обидві версії.
Тітка Ліда сказала:
— От бачите. Нарешті справжня історична проблема.
У цифровому архіві касета отримала статус:
«Реконструкція неповна».
Юлії це спочатку не подобалося.
Хотілося написати щось красивіше.
«Ранок із прогалинами».
«Світанок, що не зберігся повністю».
«Після бурі».
Максим залишив:
«Реконструкція неповна».
І цього разу Юлія не сперечалася.
Перед збереженням вона відкрила опис.
Додала один рядок:
«Неповнота не є технічною помилкою. Це частина джерела».
Олександр прочитав.
— Залишай.
— Справді?
— Так.
— Не надто красиво?
— На межі.
— Заздрість.
— Контроль якості.
Юлія натиснула «Зберегти».
Перша касета була готова.
Наскільки могла бути готовою річ, яка принципово не дозволяла себе завершити.
На екрані залишилися одинадцять червоних позначок.
Одинадцять ранків.
Одинадцять дат.
Одинадцять нових способів зіпсувати їм сон.
Юлія подивилася на другу.
«ШКОЛА».
Олександр помітив.
— Ні.
— Я просто дивлюся.
— У тебе обличчя.
— Яке?
— Уже пише другу частину.
— Наклеп.
Максим:
— Технічно наступна касета вже оцифрована.
Олександр повернувся до нього.
— Ти взагалі спиш?
— Іноді.
— Коли?
— Коли ви не дзвоните.
Юлія:
— Що там?
Олександр:
— Юлю.
Максим подивився на нього.
Потім на Юлію.
— Ви хочете коротко чи погано?
Юлія:
— Це різні варіанти?
— Коротко: на другій касеті є дитячий хор.
Олександр:
— А погано?
Максим зробив паузу.
— Один із дітей на записі через кілька років зник.
У кімнаті стало тихо.
Юлія повільно відвела погляд від екрана.
Перша касета щойно навчила їх, що місто не прокидається одним голосом.
Друга, схоже, збиралася навчити чогось гіршого.
Що знаючи майбутнє, дуже важко слухати минуле чесно.
Олександр тихо сказав:
— Сьогодні не починаємо.
Юлія кивнула.
Без суперечки.
Вона вимкнула монітор.
Червоні позначки зникли.
На чорному екрані відбилися вони троє.
Живі.
Трохи втомлені.
Дуже недосконалі.
І поки що не зобов’язані знати все.
Юлія зібрала блокнот.
Олександр взяв куртку.
Максим закрив систему.
На виході Юлія озирнулася.
Касети залишилися в шафі.
Місто — всередині них.
Але вже тепер вона знала: це була неправильна фраза.
Не місто.
Лише ранки.
Лише люди.
Лише шматки часу, які випадково пережили тих, хто їх прожив.
І жоден із них не мав права говорити за всіх інших.
Місто прокидалося неодночасно.
Можливо, саме тому воно й було живим.
