"...У ресторані ставало людно, заграла жива музика, у залі стало трохи шумно, ніж раніше.

Повільна мелодія саксофона розбавляла гамір, створюючи атмосферу витонченості та романтики.

- Може потанцюємо? - спитав Томас, трохи схиливши голову на бік, вказуючи на невеликий простір біля сцени, де грав саксофоніст.

- Я не впевнена, що тут можна танцювати... - озирнулась я.

- А хіба це має значення? - посміхнувся зухвало хлопець.

- Ну що ж, ходімо. - прийняла виклик я.

Томас ніжно обхопив мене за талію, я тримала його за плечі.

- Попередній наш танець я пам’ятаю не дуже чітко... - прошепотіла я.

- Але Я пам’ятаю, і те, ЩО ти казала. – відповів Томас.

Ми торкалися тілами, рухаючись повільно, плавно. Чи дивилися інші на нас? Нам було байдуже. Тут і зараз існували лише ми удвох.

Однією рукою Томас повільно провів по моїй оголеній спині знизу вгору, вимальовуючи плавну лінію. Від такого дотику перехопило подих, і я подивилася на Томаса, з німим запитанням в очах.

- У тебе дуже спокуслива спина у цій сукні. Я не зміг стриматись. – тихо сказав Томас.

- Твої дотики зводять мене з розуму. – зізналася я.

- Добре… - дражнячи, провів тією ж рукою по моїй спині зверху вниз, вимальовуючи зворотну доріжку.

- Тобто ти хочеш, щоб я збожеволіла? Сподіваюся, хоч відвідувати мене будеш у психіатричній лікарні? - збентежено подивилася на нього я.

- Звичайно, буду. - знову вгору по спині, вже з більшим натиском, з азартом провів рукою він.

- Я тебе зараз вкушу! - тихо, але обурено подивилася на нього я.

- Гаразд, гаразд. Більше не буду! - швидко пройшовся вниз рукою по тій же лінії, поклавши на талію долоню, ніби нічого не було.

Я глянула йому в очі з бешкетним протестом, але нічого більше не сказала. Мене тішили такі його грайливі провокації..."