Ніколь Назарівна Лівіцька. Як багато і водночас мало вкладено в цих трьох словах.

Вперше я побачив її біля університету, коли приїхав на співбесіду стосовно посади викладача історії української літератури та сучасної української літератури. Перша дисципліна була у третього курсу, друга - в першого. В мене був важливий телефонний дзвінок і я вийшов на двір. Серед сили силенної студентів я звернув увагу на дівчину із фіолетовим волоссям. Вона була в колі друзів і вела діалог з білявим парубком, з яким відкрито і заливисто сміялася. Про що був мій тодішній телефонний дзвінок я так і не згадав. Але запам'ятав її. Можливо частково колір її волосся і послугував тим, що я звернув увагу на дівчину. Але саме її характер став тією причиною, чому в подальшому я продовжував звертати увагу лише на неї. Хоч, звісно, старався цього і не показувати. На парах саме з нею я вів довгі діалоги, часто відхиляючись від тем, тому що мені було неймовірно приємно і цікаво спілкуватися з Ніколь. Навіть в групі студенти вже заочно знали - якщо відповідає Ніколь, то це на всю пару, а отже можна розслабитися і не готуватися.

Я так сильно хотів побути хоча б кілька хвилин з нею наодинці, що вигадав найдурніше, що може бути - почав занижувати їй оцінки, у сподіванні, що після пар вона підійде і попросить пояснення. Але вона не підходила. Ніколи.