Спочатку:
На сторінку книги
Ранок на озері був кришталевим. Туман ще чіплявся за очерет, а водна гладь здавалася ідеально відшліфованим срібним дзеркалом. Лія стояла на самому березі, відчуваючи, як волога трава лоскоче щиколотки. Каель, який сьогодні виглядав ще більш «людським» у своєму сірому худі, завмер поруч, спостерігаючи за колом на воді від якоїсь риби.
— Вода — це не камінь, Ліє, — сказав він, не повертаючи голови. — Вона не ламається. Вона приймає будь-яку форму, але залишається собою. Щоб керувати нею, ти не повинна бути силою. Ти маєш бути... течією.
Лія кивнула, намагаючись втихомирити внутрішнє тремтіння. Після вчорашньої вечері між ними зависло щось невидиме, але відчутне — як електрика перед грозою.
— Спробуй підняти одну краплю. Тільки одну, — наказав Каель.
Лія простягнула руку над водою. Вона заплющила очі, згадуючи вчорашній спокій на кухні. Вона не тиснула. Вона просто покликала.
З поверхні озера повільно піднялася ідеальна сфера води завбільшки з перлину. Вона зависла в повітрі, виблискуючи в перших променях сонця.
— Непогано, — почула вона тихий голос Каеля зовсім поруч. — Тепер додай до неї ще одну. Зроби з них коло.
Лія відчувала, як її магія слухається. Це було схоже на танець. Крапля за краплею піднімалися з озера, сплітаючись у прозору стрічку, що оберталася навколо неї. Вона відчувала неймовірну легкість. Але в цей момент десь у заростях очерету почувся хрускіт і знайомий, надто високий голос:
— О, подивіться! Хто це тут у нас займається «високим мистецтвом» у такій глушині?
Стрічка води з плескотом впала назад в озеро. Лія різко розвернулася. На стежці стояла Селеста. Вона була в білосніжній сукні для прогулянок, яка виглядала так, ніби її щойно випрасували ельфи, а поруч із нею стояв той самий лицар Аларік.
— Ліє, люба, — Селеста склала губки бантиком, — я чула про твою пригоду на ринку. Бідна... це так прикро — впасти у фонтан на очах у всього міста. Я б після такого місяць не виходила з дому.
Аларік ніяково кашлянув, дивлячись у бік.
Каель, який до цього стояв спиною, повільно розвернувся. Його очі на мить блиснули таким холодом, що Селеста мимоволі зробила крок назад.
— Це і є та сама «досконалість»? — звернувся він до Лії, повністю ігноруючи гостей. — Біла тканина і нульовий вміст сенсу?
— Пробачте? — обурилася Селеста, випрямляючись. — А ви взагалі хто такий? Виглядаєте як... бродячий музикант, який загубив свій інструмент.
Каель усміхнувся. Це була та сама хижа посмішка, від якої в Лії вчора перехопило подих.
— Я той, хто бачить, що ваша магія така ж тонка, як і ця сукня. Один дощ — і від вашої «ідеальності» не залишиться нічого, крім мокрої плями.
— Як ви смієте! Аларіку! — скрикнула Селеста.
Лицар, відчуваючи обов’язок захистити даму, нерішуче поклав руку на руків'я меча.
— Юначе, ви образили леді. Я вимагаю вибачень.
Лія побачила, як пальці Каеля ледь помітно сіпнулися, і зрозуміла: зараз від лицаря залишаться лише підсмажені лати. Вона швидко стала між ними.
— Зупиніться! Всі! — вона подивилася на Селесту. — Селесто, йди своєю дорогою. Я тут тренуюся. І мій... друг правий. Мені байдуже, що про мене думає ринок.
— Друг? — Селеста презирливо оглянула Каеля. — Що ж, риба рибу бачить здалеку. Ходімо, Аларіку. Тут пахне... невдахою.
Коли вони пішли, на березі запала тиша. Лія стояла, опустивши голову. Вона чекала сарказму. Чекала, що Каель висміє її за те, що вона дозволила Селесті так розмовляти з собою.
Але Каель підійшов до неї і просто поклав руку на плече.
— Знаєш, чому вона злиться? — запитав він.
— Бо я катастрофа?
— Ні. Бо вона побачила те коло води, яке ти тримала. Вона так не вміє. Її магія — це фокуси для відволікання уваги. Твоя магія — це стихія.
Він розвернув її до себе, змусивши подивитися в очі.
— І запам’ятай: ти не невдаха. Ти просто ще не зрозуміла, що ти — океан, який намагається втиснутися в чайну чашку.
Лія відчула, як усередині щось обірвалося. Порожнеча, яка нила роками, раптом почала заповнюватися чимось теплим. Вона подивилася на Каеля — і в цей момент золота нитка на їхніх зап'ястях не просто засвітилася, вона почала співати.
— Ти обіцяв піти, коли я відчую справжнє кохання, — прошепотіла вона.
— Так, — Каель різко відвів погляд, і його рука зісковзнула з її плеча. — Обіцяв. І я знайду тобі когось... кращого за того бляшаного лицаря. Когось, хто буде вартий твого океану.
Він розвернувся і пішов до лісу, а Лія залишилася стояти на березі. Вона зрозуміла: Каель так сильно хоче отримати волю, що готовий віддати її будь-кому іншому. І це боліло сильніше, ніж будь-яка образа Селести
