Раді Вас бачити!

Свічки в залі вже догорали, коли Евіана обережно відчинила важкі дубові двері.

Її батько сидів за письмовим столом, схилившись над листами. Постать у сутінках — висока, стомлена, з роздратовано стиснутими губами. На підлозі лежали розкидані документи, пергамент і кілька воскових печаток — схоже, він годинами не підводився.

— Ти знову гуляла, — не підвівши погляду, сказав він. — І не сподівайся, що я цього не дізнаюся. У цьому домі навіть тиша має очі.

— Я просто хотіла подихати свіжим повітрям, — відповіла дівчина тихо, але в голосі її бриніла невидима напруга.

— Свіже повітря не знайдеш уночі біля конюшні, — різко кинув він і підвів очі. — З Лораном, так?

Евіана знітилася, не знаючи, куди подіти руки.

— Ми лише говорили, тату…

— Говорили! — він устав, важко сперся на край столу. — Коли твоя мати була жива, вона б цього не допустила.

При згадці про матір у Евіани тьмяні очі засвітилися болем.

— Мама б мене зрозуміла, — прошепотіла вона. — Вона ніколи не судила людей за походженням.

— Вона була надто м’якою, — суворо відповів він, але в голосі промайнув жаль. — І саме тому я втратив її раніше, ніж мав би.

Він опустив погляд на лист, ніби хотів уникнути її очей. — Твій наречений приїде за три дні. Арман де Валерон — шляхетний юнак, вихований при дворі. Не смій виставляти себе на ганьбу.

Евіана стисла кулаки.

— Ти навіть не питаєш, чого хочу я!

— Бо я знаю, чого ти не розумієш, — сказав він тихо, але твердо. — Любов не нагодує маєток, доню. Ми тримаємося лише на добрій волі короля. І якщо Арман дійсно запропонує союз — це наш єдиний порятунок.

— То я — порятунок, — гірко всміхнулася вона. — Живий скарб, який можна обміняти на золото?

Він не відповів. Тільки важко сів у крісло й притулив долоні до скронь.

Свічки тріпотіли, кидаючи на стіни химерні тіні, мов привиди минулого.

Вітер за вікном завивав у димарях, нагадуючи далекий спів моря.

— Іди спати, — нарешті мовив він. — Завтра приїдуть люди з міста, треба готуватися.

Евіана стояла ще мить, потім тихо вклонилася й вийшла.

У дверях вона озирнулася — батько сидів нерухомо, і на мить їй здалося, що він постарів років на десять.

--+++

Свічка тремтіла, відкидаючи на стіни золоті кола.

Евіана сиділа біля вікна, загорнута в тонкий шаль, і слухала, як вітер грається фіранками. У нічному повітрі пахло дощем, жасмином і свободою.

На столі перед нею лежав медальйон — старий, потемнілий від часу.

Вона відкрила його й довго дивилася на обличчя юнака в парадному камзолі.

Рівні риси, гордий погляд, надто ідеальний — майже холодний.

— Ось він, мій наречений, — прошепотіла вона. — Людина, з якою я маю прожити життя. І я навіть не знаю, як звучить його голос.

Вона торкнулася портрета кінчиками пальців.

У цю мить їй раптом здалося, що між нею й тим обличчям — ціле море. Безкрає, холодне, чуже.

А Лоран — він поруч. Він сміється, коли я падаю з коня, він знає, як я сміюся, і як плачу ночами, коли ніхто не бачить.

Вона встала, підійшла до дзеркала. Її обличчя відбилося в темній поверхні — бліде, ніжне, але в очах світилася рішучість.

— Я не річ, яку можна віддати за борг, — сказала вона вголос. — Я — жива. І якщо я помилюся, то це буде моя помилка.

За вікном блиснула блискавка — далека, синя.

Вона відкинула шаль і дістала з комода невелику скриньку, куди вже потай складала речі: кілька монет, перстень матері, хустку, ніж і ключ.

— Сьогодні, на світанку, — прошепотіла. — Ми втечемо, Лоране. Туди, де нікого не цікавить чиєсь ім’я.

Вона знову глянула на медальйон і повільно закрила кришечку.

Тиша наповнила кімнату. Лише за вікном шелестів вітер, немов благословляв її рішення.

Ранок ще не народився — лише сірий подих стояв над долиною.

Маєток спав. У вікнах не горіло світло, тільки десь у конюшні чулося тихе іржання коней, немов вони відчували неспокій.

Евіана стояла біля дверей, загорнута в темний плащ. Під пальцями — холод металевого ключа. Серце билося в грудях глухо, болісно.

Зараз або ніколи.

Вона ще раз озирнулася. Старі стіни дивилися на неї мовчки, з докором.

На мить їй здалося, що вона чує мамин голос — тихий, теплий:

«Не бійся, доню. Хай навіть світ осудить тебе. Лише ше серце знає правду».

Двері рипнули. Вона ступила на поріг. Нічне повітря вдарило холодом у щоки, але принесло з собою дивне полегшення — наче весь дім, разом із болем, залишився за спиною.

У тумані вже чекав Лоран.

Його постать вимальовувалася блідою тінню — простий камзол, старі чоботи, але очі горіли живим вогнем.

— Ти прийшла, — прошепотів він і взяв її за руки. — Я боявся, що злякаєшся.

— Я боялася, — відповіла вона чесно. — Але більше боюся прожити чуже життя.

Він посміхнувся, торкнувся її щоки.

— Ми втечемо далеко. Є село за лісом, мій дядько знає шлях до моря. Ми зможемо сісти на корабель…

— Не кажи, куди, — перебила вона. — Я не хочу знати. Хочу просто їхати.

Він кивнув і допоміг їй сісти на коня.

Туман огорнув їх, мов ковдра. Схили пагорбів тонули в сірій імлі. Перший промінь світанку ледь торкнувся даху маєтку.

— Їдьмо, — прошепотіла вона. — Поки ніхто не прокинувся.

Копита глухо били по землі.

І тільки Марен, стара нянька, стояла біля вікна вгорі, притримуючи фіранку. Вона бачила дві тіні, що зникали в тумані.

  Марен кинулася коридором, її голос порізав тишу як лезо; — «Підіймайтеся! — кричала вона, — піднімайтеся, бідові, піднімайтеся!» — і двір, що ще мить тому дрімав, ожив, немов би весь будинок прагнув урятувати те, що можна було ще встигнути врятувати.

Туман стелився низько над дорогою, ховаючи обриси світу за білою завісою — наче сам небесний покровитель хотів укрити їх від переслідувачів. Кінь під ними дихав важко, його подих зливався з подихом дівчини, що сиділа позаду, тримаючись за плечі хлопця.

— Ти тремтиш, — тихо мовив Лоран, озираючись. — Не бійся, кохана. Ще трохи — і ми будемо вільні.

Евіана мовчала. Її пальці стискалися так, ніби вона боялася втратити не рівновагу, а його самого. У грудях билося серце — швидко, боляче. Вона не знала, куди вони їдуть, не бачила дороги перед собою, лише туман і світло ліхтаря, що коливалося на вуздечці, мов химерна зірка.

— За морем усе інакше, — продовжував Лоран, ніби боявся тиші. — Там ніхто не питатиме, хто ти і звідки. Я знайду роботу. Ми винаймемо кімнату біля моря, і ти зможеш ходити босоніж по піску... — його голос став м’якшим, теплішим,  і ніхто більше не змусить тебе належати іншому.

Евіана слухала, і сльози, що виступили на віях, не були ні щастям, ні жалем — лише болем від надміру почуттів. Вона вірила йому. Хоч на мить. Хоч до першого світанку.

— Лоране... — прошепотіла вона. — Якщо нас спіймають?..

— Не спіймають, — він обернувся, і в тьмяному світлі ліхтаря його очі світилися, мов жарини. — Я обіцяв тобі, правда?

Дівчина кивнула, хоча в душі щось невидиме стискало її серце. Її погляд на мить зупинився на темних деревах обабіч шляху — вони стояли, наче мовчазні свідки їхнього безумства.

— Ми зробили це, — знову сказав Лоран, — тепер уже не повернемося.

Евіана відвела погляд у туман. Їй здалося, що там, десь позаду, ще видно обриси рідного маєтку, і тінь няньки, яка, певно, вже здіймає тривогу.

А попереду — лише біла порожнеча дороги й мрія, така тендітна, що могла розсипатися від першого крику півня.

Раптом десь у далині, крізь пелену туману, пролунав гавкіт собак — глухий, розкотистий, сповнений люті. Евіана здригнулася, її руки судомно вчепилися в плечі Лорана.

— Чуєш?.. — прошепотіла вона. — Це... вони?..

Лоран різко смикнув поводи, кінь заіржав, прискорюючи біг. Туман розривався навколо, мов клапті примарного полотна, а за спиною вже долинув інший звук — стукіт копит, важкий і невблаганний.

— Тримайся міцніше! — вигукнув хлопець. — Ми ще можемо відірватися!

Він нахилився вперед, підганяючи коня, але гілля дерев раптом згустилося, дорога стала вузькою, слизькою від роси. Десь збоку блиснуло світло — смолоскипи.

— Вони нас бачать! — вигукнула Евіана, і в голосі її звучав відчай.

— Не дивись назад! — відрубав він.

Вітер зривав з неї каптур, волосся розсипалося по плечах. Вона відчувала, як її серце б’ється швидше за копита коня. Гавкіт уже зовсім поруч, а крики людей різали туман, мов мечі:

— Стій! —

— Лови їх! —

— Не дайте утекти! —

Лоран рвучко звернув убік, але кінь підковзнувся на вологій траві. Вони ледь не впав.

ли, дівчина закричала, стискаючи його за талію.

— Все... все добре, — видихнув він, — ще трохи...

Але “ще трохи” не настало. З темряви виринуло кілька вершників. Їхні коні дихали парою, пси рвали повітря гавкотом. Один із слуг з криком кинувся вперед і вихопив повід. Лоран спробував вирватися, та удар прикладом у груди збив його з сідла.

— Ні! — Евіана зістрибнула, кинулася до нього, опустилася на коліна. — Не бийте! Це я!.. Я сама!.. —

Її голос зривався, губився у хаосі голосів, гавкоту, брязкоту металу.

— Тихше, панно, — хтось різко смикнув її за руку. — Ви не знаєте, що кажете. Цей хлопчисько вас викрав.

— Неправда! — вона благала, рвалася, її очі блищали від сліз. — Я сама захотіла! Це моя воля!

— Замовкни, дитя, — озвався старший слуга, похмурий і суворий. — Пане де Лавране не довподоби такі ігри.

Евіана відчула, як світ хитається. Вона бачила, як Лорана тягнуть до коня, як його руки зв’язують мотузкою. Його обличчя — бліде, але горде.

— Евіано... — прошепотів він, коли їхні погляди зустрілися.

— Я не дам тебе скривдити, — ледве вимовила вона, і темрява, м’яка й холодна, поглинула її.

Туман зімкнувся над дорогою, а тільки що там, де стояла вона, залишилася розкидана шаль — єдиний доказ її божевільної втечі.