Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
— Скажи мені ще раз, що там є нормальне опалення.
Яна запитала це втретє від Рівного. Соломія не відривала очей від дороги.
— Є.
— Не «буржуйка для атмосфери»?
— Газовий котел.
— І гаряча вода?
— Яно.
— Просто уточнюю. На фотографіях усе дуже автентичне.
— Це означає старе.
— Це означає, що власник сфотографував тріщину в стіні під кутом і назвав її історичною фактурою.
З заднього сидіння пирхнула Дарина. Вона вже хвилин двадцять намагалася нафарбувати губи, користуючись фронтальною камерою телефона замість дзеркала, і щоразу, коли машина потрапляла на нерівність, починала спочатку.
— Ти бронювала готель у Львові з цеглою дев’ятнадцятого століття й була щаслива.
— Там була тепла підлога.
— Ось де проходить твоя межа між історією і дикунством.
— Приблизно на двадцяти двох градусах.
Аліна сиділа поруч із Дариною, підібгавши під себе одну ногу. За останні пів години вона майже не брала участі в розмові: гортала фотографії, які вони зробили на заправці, збільшувала, видаляла, повертала видалене. Соломія бачила її в дзеркалі заднього огляду — два пальці розсувають зображення, коротка пауза, знову збільшення.
— Не видаляй ту, де ми всі, — сказала вона.
— Я не видаляю.
— Ти щойно видалила.
— Там у Яни очі заплющені.
— У мене не заплющені, — озвалася Яна.
Аліна повернула телефон.
— Оце відкриті?
— Я моргнула.
— Так і запишемо.
— Дай сюди.
Телефон пішов уперед між сидіннями. Яна подивилася на фотографію й без вагань сказала:
— Нормальна.
Аліна видала тихий звук, яким зазвичай реагувала на речі, що були настільки неправильними, що сперечатися вже не мало сенсу. Соломія посміхнулася.
За вікном давно скінчилися великі міста. Листопад був у тій своїй пізній стадії, коли осінь уже нічим не намагалася сподобатися: дерева стояли майже голі, поля потемніли від води, узбіччя мали сіро-бурий колір, який камера телефона неодмінно зробила б ще гіршим. Небо весь день трималося низько. Не дощило, але здавалося, що дощ просто передумав на якийсь час.
Вони виїхали з Києва після сьомої й тепер сперечалися вже про все, про що можна було сперечатися після п’яти годин у машині: чи варто було брати другу пляшку просеко, чому Дарина знову забула павербанк, де Яна загубила окуляри, хоча ті лежали в неї на голові, і хто взагалі вирішив, що чотирьом дорослим жінкам потрібна спільна поїздка в кінці листопада. Останнє питання мало просту відповідь: Дарина. Два місяці тому вона написала в їхній старий чат: Якщо ми цього року знову нікуди не поїдемо, я знайду нових подруг.
Яна відповіла: Знайди багатих. Аліна поставила смайлик. Соломія запитала: Куди? На тому й вирішили.
Місце вибирали довше. Дарина хотіла в Чернівці, Яна — кудись, де є басейн і сніданок, Аліна пропонувала Варшаву, поки не побачила ціни на квитки на потрібні дати. Кременець з’явився випадково — Соломія натрапила на фотографію міста, затиснутого між пагорбами, з руїнами замку над дахами, скинула в чат і за десять хвилин забронювала будинок. Тепер, коли попереду між деревами вперше показалася гора з кам’яними рештками нагорі, Дарина подалася вперед між сидіннями.
— Це воно?
— Якщо ти про замок — так.
— Маленький.
— Ти дивишся на нього з машини за кілька кілометрів.
— На фото був більший.
Яна повернула голову.
— Ти зараз серйозно поскаржилася, що гора виявилася замала?
— Я нічого не казала про гору. Я про замок.
— Вони мали його добудувати до твого приїзду.
— Могли б.
Аліна нарешті відірвалася від телефона й подивилася у вікно.
— Гарно.
Цього разу ніхто не пожартував. Місто почалося не табличкою й не різкою межею, а поступово: будинки стали щільніші, дорога пішла між схилами, з’явилися старі фасади, магазини, автобусні зупинки, люди в темних куртках. Над усім цим раз у раз проступала Замкова гора — то зникала за дахами, то знову виринала, вже ближче. Від цього Кременець здавався трохи дивно влаштованим: ніби хтось спершу розставив пагорби, а вже потім дозволив місту зайняти те, що залишилося між ними.
Соломії це сподобалося. Їй узагалі подобалися місця, які не відкривалися одразу.
— Направо через сто сімдесят метрів, — повідомив навігатор.
— Ти впевнена, що ми там проїдемо? — Яна глянула на дорогу, в яку вони мали звернути.
— Навігатор упевнений.
— Навігатор не платив за ходову.
— Ти сьогодні дивовижно оптимістична.
— Я просто єдина думаю про наслідки.
Дарина розсміялася.
— Це треба записати. Потім покажемо твоєму бухгалтеру.
Яна обернулася так швидко, що ремінь безпеки натягнувся на плечі.
— Моєму бухгалтеру нічого показувати не треба.
— Чому?
— Бо він і так нервовий.
— Через тебе?
— Через податкову.
— Тобто через тебе.
— Дарино, відчепися.
Дарина відчепилася. Принаймні на наступні двадцять секунд.
Будинок стояв трохи вище від дороги, за темно-зеленою металевою хвірткою. Двоповерховий, з товстими світлими стінами, вузькими вікнами й дахом, який на фотографіях виглядав значно охайніше. Перед ним тягнувся невеликий двір, а за будинком, судячи з голих гілок над парканом, був сад.
— Я сказала, — мовила Яна.
— Що саме?
— Старе.
— Будинку приблизно сто років. Це було в описі.
— Я описів не читаю. Я довіряю тобі.
— Дуже необачно.
Вони припаркувалися біля воріт. Поки Соломія шукала код від скриньки з ключем, Дарина вже знімала коротке відео.
— Ні, — сказала Аліна.
— Що «ні»?
— Не знімай мене зараз.
— Я на роботі людей знімаю за гроші, а вас безкоштовно — і ще претензії.
— Дарин.
Дарина опустила телефон.
— Я тебе не знімаю.
— Камера буквально на мене дивиться.
— Вона дивиться повз тебе.
— Дарин.
— Все. Вимкнула.
Дарина справді вимкнула камеру, сунула телефон у кишеню й потяглася до найближчої валізи.
— Код знайшла?
Соломія вже відкривала повідомлення господині.
— Сім, два, дев’ять, чотири.
— Не кажи вголос, — сказала Яна.
— Чому?
— Бо код.
Соломія оглянула порожню вулицю.
— Ти бачиш тут спецслужби?
— Я бачу Дарину з телефоном.
— Я вимкнула!
— Ти вже один пароль світила в сторіс.
— То був вайфай.
— А потім до нього під’єднався весь ресторан.
— Людям потрібен інтернет.
— Ти гуманістка.
Ключ лежав у маленькій чорній коробці біля хвіртки. До нього був причеплений важкий дерев’яний брелок із випаленим номером будинку.
Усередині пахло деревом, нагрітим пилом і чимось солодким — мабуть, ароматизатором, поставленим у передпокої. Було тепло. Яна перевірила це буквально долонею на батареї.
— Жити можна.
— Дякую, що дозволила, — сказала Соломія.
Перший поверх виявився кращим, ніж на фотографіях: кухня з великим столом, вітальня, старий буфет із посудом, кілька різних стільців, ніби їх збирали по одному, а не купували комплектом. На стіні висіла чорно-біла фотографія будинку — ще без другого поверху, зате з двома жінками біля воріт. Одна сиділа, друга стояла за її плечем. Обидві дивилися кудись повз фотографа.
Яна сіла перевзутися, і один зі стільців хитнувся під нею.
— Оце я не переживу, — сказала вона.
Аліна, яка саме відкривала сумку, не відповіла. Дістала стару картку від якогось магазину, склала її вдвічі, присіла й підсунула під коротшу ніжку. Стілець перестав хитатися.
— Тепер переживеш.
— Ти носиш сміття в сумці спеціально для меблів?
— Я ношу картки, які забуваю викинути.
— Це ще гірше.
Аліна вже пішла дивитися кімнати.
Дарина кинула сумку біля сходів.
— Я беру кімнату з балконом.
— Ти не знаєш, чи тут є балкон.
— Значить, знайду першою.
Вона побігла нагору.
— У неї тридцять три роки, — сказала Яна. — Нагадую.
— Тридцять два! — долетіло згори.
Яна повільно підняла очі до стелі.
— От бачиш. Ще гірше.
Аліна вже стояла біля дзеркала у вітальні. Не поправляла макіяж — просто дивилася на себе довше, ніж люди зазвичай дивляться, якщо не шукають щось конкретне. Соломія розстібнула пальто.
— Ти як?
— Нормально.
— Голова?
Аліна торкнулася скроні.
— Уже відпустило.
— Таблетка подіяла?
— Мабуть.
Яна, яка саме намагалася витягти валізу з дверей, кинула:
— Треба було не пити каву натщесерце.
— Я їла.
— Половину сирника.
— Це їжа.
— Це декоративний елемент біля кави.
Аліна повернулася від дзеркала.
— У мене мігрень не від кави.
— Я нічого не казала про мігрень.
— Ти це мала на увазі.
Яна відкрила рот, подумала й закрила.
— Добре.
Це «добре» прозвучало не як згода, а як відступ. Соломія помітила, що Аліна теж це почула. На якусь секунду між ними залишилося щось дрібне, давнє й не варте того, щоб псувати перші десять хвилин поїздки. Потім Дарина закричала згори:
— Тут ванна на ніжках!
І все розсипалося. Кімнати вони розібрали без сварки. Дарині дістався балкон, бо балкон справді був; Яна взяла найменшу кімнату, оскільки там єдина стояла окрема шафа; Аліна вибрала ту, де вікно виходило не на вулицю, а в сад. Соломії залишилася спальня над кухнею.
— Господиня, — сказала Дарина, зазирнувши до неї. — Принесла себе в жертву.
— Мені байдуже.
— Ти завжди так кажеш, а потім прокидаєшся від холодильника.
— Якщо холодильник буде хропіти, я поміняю його з тобою.
— Максим хропить?
Соломія дістала з валізи светр.
— Ні.
— От реально в тебе навіть чоловік не хропить.
— Він хропить, коли вип’є віскі.
— Фух. Я вже почала злитися.
Соломія глянула на неї. Дарина сперлася плечем об одвірок і посміхнулася, але в посмішці було щось таке, через що Соломія не відповіла звичним жартом.
— Що?
— Нічого.
— Дарин.
— Та нічого. Просто ти іноді дратуєш.
— Це я знаю.
— Ні, не так.
Дарина помовчала, наче вирішувала, чи продовжувати. Потім махнула рукою.
— Забий. Я голодна.
І пішла.
Соломія ще кілька секунд стояла біля відкритої валізи. Могла покликати Дарину назад, але внизу вже дзенькали келихи, хтось грюкнув дверцятами холодильника, і розмова розчинилася в цих звуках сама.
На телефоні було повідомлення від Максима. Доїхали? Вона сфотографувала вікно. Звідси видно було частину саду, мокрі голі яблуні й за ними темний схил.
Так. Будинок нормальний. Яна особисто перевірила батареї. Відповідь прийшла майже одразу.
Тоді я спокійний. Без її сертифіката я б вас повертав. Соломія усміхнулася. Як у вас?
Максим надіслав фотографію: їхній кіт лежав упоперек його ноутбука, закривши собою клавіатуру. Нас захопили. Вимоги поки не висунуті.
Вона набрала:
Не плати.
Потім додала:
Подзвоню ввечері. На секунду затримала палець над екраном, перечитала повідомлення й поклала телефон. Унизу вже дзенькали келихи. До замку вони пішли ще засвітла.
Це була ідея Соломії, і за перші десять хвилин підйому Яна нагадала про це двічі.
— Ми могли подивитися згори завтра.
— Завтра може бути дощ.
— Може не бути.
— Тоді підемо ще раз.
— Ти хвора.
— Ти курила п’ятнадцять років. Не звинувачуй гору.
— Я кинула три роки тому.
— Легені пам’ятають.
— От вони нехай і йдуть.
Дарина йшла попереду. Аліна — за нею, повільніше, але без скарг. Було холодніше, ніж унизу. Вологе повітря пробиралося під шарф, а на камінні місцями блищала вода. Листя лежало прибите до землі й майже не шаруділо.
Соломія зупинялася не через втому, хоча Яна дивилася на неї з підозрою. Їй хотілося роздивитися місто.
З висоти воно ставало іншим. Унизу вони проїхали його як послідовність вулиць, будинків, поворотів; звідси було видно, наскільки щільно Кременець умістився між пагорбами. Дахи сходили вниз і знову підіймалися. Серед них виступали світлі церковні фасади, дерева, кілька більших будівель. Далі все розчинялося в листопадовій імлі.
— Сюди треба було їхати у вересні, — сказала Аліна.
Вона стояла трохи осторонь і тримала телефон, але не фотографувала.
— У вересні тут були б люди, — відповіла Соломія.
— Люди є всюди.
— Тут зараз майже нікого.
— І тобі це подобається?
— Так.
Аліна подивилася на неї.
— Тобі й ресторани подобаються порожні.
— Мені подобається чути людину, з якою я прийшла.
— Старість.
Соломія засміялася.
— Тобі через півтора року тридцять сім.
— Не треба таке говорити на висоті. Я можу штовхнути.
— Півтора року — це ще оптимістично, — втрутилася Яна, підійшовши ззаду. — Скільки тобі?
Аліна повернулася до неї.
— Тридцять шість.
— От. Я ж пам’ятаю.
— Дякую.
— За що?
— За нагадування.
Яна не одразу зрозуміла.
— Та я не в тому сенсі.
— Я знаю.
Аліна нарешті підняла телефон і зробила фотографію міста.
Соломія глянула на Яну. Та ледве помітно скривилася й тихо сказала:
— Що я знову зробила?
— Нічого.
— Ви сьогодні всі дуже любите це слово.
— Просто не чіпай її вік.
— Я не чіпала.
Соломія нічого не відповіла. Яна ще мить постояла поруч, а потім кивнула сама собі.
— Добре. Не чіпатиму.
Цього разу «добре» означало саме те, що мало.
Руїни замку зблизька виявилися більшими, ніж здалися Дарині з дороги. Камінь був холодний, нерівний, місцями темний від вологи. Вони пройшли крізь залишки брами, побродили всередині, почитали таблички. Дарина кілька разів починала переказувати легенди про Бону, які знаходила в телефоні, але щоразу Яна питала, звідки інформація, і після відповіді «сайт про подорожі» вимагала «нормальне джерело».
— Ти збираєшся захищати дисертацію по Боні? — не витримала Дарина.
— Ні. Я просто хочу знати, де ти читаєш дурню.
— Легенда не зобов’язана бути правдою.
— Тоді кажи «легенда».
— Я сказала.
— Ти сказала: «Вона купалася в крові дівчат».
— У легенді вона купалася.
— От тепер правильно.
Соломія не втручалася. Їй було холодно й добре.
В одному місці вона затрималася біля стіни, звідки відкривався краєвид на протилежний схил. Жінки відійшли далі. Їхні голоси було чути уривками — Даринин сміх, Янине «та перестань», Аліна сказала щось тихіше. Соломія торкнулася каменю рукавичкою.
Не заради містики. Просто тому, що завжди так робила в старих місцях. Камінь не був «теплим від чужих рук», не зберігав пам’яті й нічого їй не розповів. Він був мокрий і дуже холодний.
— Солю!
Дарина стояла за кілька метрів.
— Іди сюди. Групове фото.
— Без мене.
— Саме з тобою. У нас за день є двісті фотографій і ти на семи.
— Це чудовий відсоток.
— Солю.
Цей голос вона знала. Через п’ять секунд Дарина почне просити так голосно, що на них дивитимуться незнайомі люди. Соломія підійшла.
Телефон поставили на невисокий виступ. Дарина виставила таймер, пробігла назад, стала між Соломією й Аліною.
— Не робіть обличчя, ніби вас сюди доставили примусово.
— Мене доставили, — сказала Яна.
— Посміхнися.
— Я посміхаюсь.
— Ні.
— Це моє обличчя.
Телефон блимнув. На другому кадрі Дарина вже сміялася. На третьому Аліна повернула голову до Яни, бо та щось сказала. На четвертому Соломія дивилася не в камеру, а на них.
Потім саме ця фотографія їй сподобається найбільше. Поки що вона її навіть не подивилася. Вони повернулися до будинку близько шостої, змерзлі й голодні. План піти в ресторан протримався до того моменту, коли всі четверо зняли взуття.
— Я нікуди не йду, — сказала Яна.
— П’ять хвилин тому ти хотіла дерунів.
— Я й зараз хочу. Але щоб вони прийшли сюди.
Дарина вже сиділа на підлозі біля дивана й шукала доставку.
— Є піца.
— Ми проїхали чотириста кілометрів, щоб їсти піцу?
— Ти щойно відмовилася виходити.
— Це не означає, що в мене немає стандартів.
Аліна пішла нагору перевдягатися. Соломія поставила чайник і відкрила холодильник. Господиня залишила кілька пляшок води, масло, молоко й маленьку банку домашнього варення з папірцем «пригощайтеся».
На столі стояли їхні пакети з продуктами. Яна ще під Києвом настояла, що треба купити «нормальної їжі», бо «ви всі думаєте, що доросла людина може прожити два дні на сирі й вині». У результаті в них були яйця, хліб, два види сиру, шинка, помідори, авокадо, виноград, шоколад, горіхи, три пляшки вина, просеко, джин, тонік і пачка гречки, яку Яна поклала в кошик «про всяк випадок».
— Давайте зробимо яєчню, — запропонувала Соломія.
Дарина підняла голову від телефона.
— У відпустці?
— Це яйця, а не капітальний ремонт.
— Замовляю піцу.
— Замовляй.
Через годину вони їли піцу, сир, виноград і ту саму яєчню. Перша пляшка просеко закінчилася швидко. Друга — повільніше.
Десь між ними Дарина поставила музику, Яна розповіла історію про клієнтку, яка три місяці не оплачувала рахунок, а потім надіслала фотографії з Мальдівів, і Аліна вперше за день по-справжньому розсміялася. Вона сиділа босоніж на стільці, підібгавши ноги, в темному великому светрі Соломії, який забрала без дозволу.
— Я його шукала, — сказала Соломія, тільки тепер помітивши.
— Він лежав у тебе на ліжку.
— Саме тому я його й шукала там.
— Тобі зараз не треба.
— Логічно.
Дарина налила Аліні ще вина.
— А мені?
— Ти за кермом не завтра?
— Післязавтра.
— Тоді тобі теж.
Яна прикрила келих долонею.
— Мені досить.
Дарина здивувалася.
— Ти хвора?
— Я зранку хочу встати людиною.
— Навіщо?
— Є така мрія.
— Дуже скромна.
— У мене останнім часом усі мрії скромні.
Вона сказала це без зміни тону, але Соломія почула. Дарина теж.
— Що там? — спитала вона.
— Де?
— Не починай.
Яна взяла шматок винограду.
— Нічого критичного.
— Це не відповідь.
— Це саме відповідь. Нічого критичного.
Аліна не втручалася. Соломія також чекала. Яна пожувала, витерла пальці серветкою.
— У мами знову стоматологія. Два імпланти. В студії треба міняти вентиляцію. Оренду підняли з грудня. І один дебіл винен мені сто вісімдесят тисяч.
— Клієнт? — спитала Соломія.
— Партнер.
— Колишній?
Яна подивилася на неї.
— Ти юрист навіть у відпустці?
— Це різні питання.
— Колишній партнер. Не чоловік.
— Є договір?
Яна зітхнула.
— Є.
— Тоді—
— Солю.
Соломія замовкла. Яна трохи пом’якшила тон.
— Не зараз. Добре?
— Добре.
— Я не тому розповіла.
— Я знаю.
— Просто... задовбалась.
Останні два слова вона сказала тихіше. Дарина простягнула руку через стіл і забрала з тарілки Яни оливку.
— Оце я розумію. Нарешті нормальний діагноз.
— Віддай.
— Уже пізно.
— Я тебе ненавиджу.
— Ні.
— Зараз — так.
Яна потягнула до себе її тарілку у відповідь.
Розмова зсунулася в інший бік сама, без акуратного завершення. Так у них було майже завжди. Ніхто не вимагав від іншої сформулювати почуття до кінця, поставити крапку, зробити висновок. Яна ще хвилин десять виглядала трохи відсутньою, потім почала сперечатися з Дариною про ціну якогось пальта — і цього вистачило.
Соломія випила вина. Телефон біля ліктя завібрував. Максим. Вона перевернула екран униз.
Не тому, що не хотіла відповідати. Просто знала: якщо зараз відкриє, піде на п’ять хвилин у коридор, потім повернеться, і щось у вечорі вже зрушить. Вона напише пізніше.
— О, — сказала Дарина.
Соломія підняла очі. Дарина дивилася в телефон.
— Ні.
— Що «ні»? — спитала Яна.
— Я ще нічого не сказала.
— У тебе це обличчя.
— Яке?
— Коли ти зараз запропонуєш дурню.
Аліна засміялася в келих.
— Вона права.
— Ви нестерпні.
Дарина повернула телефон до себе й почала щось читати.
— Завтра Катерини.
— І? — сказала Яна.
— Свято дівочої долі.
— Ти вже не дівоча.
— Говори за себе.
— Я точно не дівоча.
Соломія взяла телефон, щоб нарешті відповісти Максимові, але Дарина продовжила:
— Тут пишуть, що колись дівчата вночі виходили до воріт і кликали Долю.
Соломія зупинилася на повідомленні.
— До яких воріт?
— До звичайних.
— Дуже точний обряд.
— Почекай. З кашею.
Яна опустила келих.
— Ні.
— Що?
— Я кашу вночі варити не буду.
— Ніхто тебе не просить.
— Я наперед кажу.
Дарина читала далі, вже зацікавившись серйозніше.
— Пшоняна з маком. Її загортали в новий рушник, ішли до воріт і тричі кликали Долю вечеряти.
— Це вже схоже на етнографію, — сказала Соломія. — Де ти це знайшла?
— Зараз... О, нормальний сайт. Там автор етнолог.
Яна простягнула руку.
— Дай.
— Боже, комісія з академічної доброчесності прокинулась.
— Дай сюди.
Дарина передала телефон. Яна прочитала мовчки. Потім ще трохи прокрутила.
— Ну це принаймні справжнє.
— Я тобі сказала.
— Ти п’ять годин тому сказала, що Бона купалася в крові.
— Це інше.
Аліна сперлася підборіддям на долоню.
— І що вони робили після того, як Доля приходила?
Яна глянула на екран.
— Нічого. Слухали, чи заспіває півень. Якщо співав — вважали, що доля озвалася.
— Дуже економно, — сказала Аліна. — Навіть не треба показуватися.
— У наш час півнів у центрі міста може не бути, — зауважила Соломія.
— Значить, у нас доля глуха, — сказала Яна і повернула телефон.
Дарина вже усміхалася. Соломія побачила це й одразу зрозуміла, що перша стаття була лише початком.
— Що ти ще знайшла?
— Нічого.
— Дарин.
— Просто відео.
Яна застогнала.
— Яке відео?
— Та нормально. Я загуглила цей обряд, і тут дівчина робила його торік.
— Дівчина в інтернеті — це вже значно надійніше за етнолога, — сказала Соломія.
— Вона каже, що є інша версія.
— Звичайно, є.
Дарина поставила телефон посеред столу.
На екрані була молода жінка в чорній куртці. Ніч. За спиною — якась хвіртка, далі нічого не видно. Відео мало понад два мільйони переглядів.
Підпис: РИТУАЛ НА КАТЕРИНИ, ЯКИЙ МЕНІ НЕ ТРЕБА БУЛО РОБИТИ.
— Оце вже маркетинг, — сказала Яна.
— Тихо.
Дарина збільшила звук.
Дівчина у відео сміялася, постійно збиваючись. Розповідала, що старий обряд нібито «не просто про заміжжя». Що на Катерини можна покликати свою Долю й попросити її про те, чого тобі найбільше бракує. Потрібно бути не одній. Потрібні ворота. Потрібна їжа. Потрібно тричі покликати.
— Уже перекрутила, — сказала Яна. — В статті ніхто нічого не просив.
— Може, регіональна версія.
— Який регіон — TikTok?
Дарина шикнула.
Дівчина на екрані почала перераховувати правила. Говорила швидко, додаючи текст поверх відео. Не просити за іншу людину. Не загадувати двох речей. Не змінювати слова після того, як сказав. Не заходити за ворота, поки «не отримаєш відповідь».
На останньому правилі відео обірвалося.
— І? — сказала Аліна.
— Друга частина.
Дарина натиснула на профіль. Сторінка завантажилася. Порожньо. Вона оновила.
— Дивно.
— Що?
— Акаунта нема.
Яна потягнулася по виноград.
— Видалили. Велика містика.
— Але відео щойно було.
— Репост.
Дарина повернулася назад. Відео залишилося в пошуку, завантажене іншим акаунтом. Вона відкрила коментарі. Там було те, що й мало бути під роликом із двома мільйонами переглядів: жарти, сердечка, історії про колишніх, прохання скинути другу частину, десятки однакових «хто дивиться це вночі», люди, які запевняли, що пробували.
Аліна нахилилася ближче.
— Читай.
— Що?
— Де пишуть, що пробували.
Дарина почала гортати.
— «Робили вчотирьох, у подруги через тиждень з’явився хлопець». О, ось: «Не смійтеся, але мені повернули борг наступного дня».
Яна підняла брови.
— Скільки?
— Не написано.
— Тоді нецікаво.
— «Просила нову роботу, через місяць взяли в міжнародну компанію».
— Це називається резюме.
— Яно, ти вбиваєш магію.
— Магія переживе.
Соломія пила воду й слухала їх краєм уваги. Розмова була саме з тих, які виникають після другої пляшки: достатньо безглузда, щоб усі долучилися, і достатньо необов’язкова, щоб ніхто не відповідав за сказане. Дарина раптом поклала телефон.
— Я б зробила.
— Звичайно, — сказала Яна.
— А ти ні?
— Ні.
— Навіть якби знала, що працює?
Яна взяла паузу. Невелику, але Соломія її помітила.
— Якщо працює — тим більше ні.
— Чому?
— Бо безкоштовного не буває.
Дарина засміялася.
— Господи, ти навіть з Долею хочеш договір.
— Я хочу бачити рахунок до того, як замовляю.
— Соломіє?
Вона підняла голову.
— Що?
— Ти б загадала?
— Ні.
— Чому ви такі нудні?
— Я не знаю, що просити.
Дарина подивилася на неї так, ніби відповідь була очевидною.
— У кожного є що просити.
— Можливо.
— Ну от. Що тобі треба?
Соломія знизала плечима.
Телефон знову засвітився повідомленням від Максима. На екрані вискочило:
Не забудь, що ти обіцяла мені фотографію замку, а не тільки батареї. Дарина встигла прочитати.
— От. Чоловік є. Нормальний навіть. Робота є. Гроші є. Квартира є. Ти зараз скажеш, що здоров’я попросиш, і я тебе вижену.
— Не скажу.
— Дитину? — кинула Яна й одразу подивилася на Соломію уважніше.
За столом нічого не сталося. Ніхто не замовк демонстративно, не кинув погляду на іншу. Але питання зависло трохи довше, ніж попередні. Соломія взяла телефон.
— Ні.
Яна ледь кивнула.
— Добре.
Дарина цього разу не пожартувала. Аліна повільно провела пальцем по краю келиха.
— Тобто реально нічого?
Соломія подумала. Не для ефекту. Просто перевірила.
Робота останні місяці дратувала, але міняти її вона не хотіла. Грошей вистачало. Максим був удома й, найімовірніше, зараз намагався зрушити кота з ноутбука. Батьки жили своїм життям. Її власне тіло поки не вимагало особливих домовленостей із часом. Були речі, які можна було б поліпшити, речі, які боліли, речі, про які вона не любила думати. Але бажання — такого, щоб вийти заради нього в холодну листопадову ніч і кликати щось до воріт?
Ні.
— Реально, — сказала вона.
Дарина відкинулася на спинку стільця.
— Ненавиджу тебе.
— Сьогодні це вже друга.
— Ти знаєш, як це звучить?
— Як?
— «Дякую, Всесвіте, мені всього достатньо».
— Я такого не казала.
— Але сенс.
Соломія посміхнулася.
— Можеш загадати моє бажання за мене.
— Не можна за іншу людину. Правило номер один.
— Я вже забула.
— Я ні.
Дарина знову взяла телефон. Яна подивилася на неї.
— Ти ж не серйозно.
— А що?
— Завтра ми будемо ходити містом, їсти, фотографуватися. Нормальна програма.
— Це вночі.
— Тим більше.
— У нас є ворота.
Усі четверо майже одночасно глянули у бік передпокою. За дверима, в кінці короткої доріжки, стояли ті самі темно-зелені металеві ворота. На кілька секунд стало тихо. Потім Яна засміялася першою.
— Ні.
Дарина теж почала сміятися.
— Та я просто сказала.
— Я тебе знаю.
— Я нічого не роблю.
— Саме тому мені страшно.
Аліна допила вино.
— А каша?
Яна перестала сміятися.
— Тільки не ти.
Аліна дивилася на неї цілком серйозно.
— У нас є гречка.
— Там пшоно.
— Доля перебере.
Дарина зігнулася над столом від сміху. Навіть Соломія не втрималася. Яна дивилася на них секунд п’ять, потім піднялася.
— Ви всі ідіотки.
— Куди ти?
— По воду.
— Це не відповідь.
— А має бути підтекст?
— Завжди.
— Тоді підтекст такий: я не братиму участі в жодній херні, де моя гречка використовується як жертва.
Вона пішла до кухні. Дарина витерла очі.
— Значить, погодилася.
— Я все чую!
Соломія взяла телефон і нарешті відкрила чат із Максимом. За вікном уже зовсім стемніло. У склі відбивалася кімната: стіл, пляшки, чотири келихи, Дарина з телефоном, Аліна в чужому светрі. За відображенням нічого не було видно, тільки час від часу гойдалась від вітру тонка гілка яблуні.
Соломія сфотографувала з екрана старий кадр замку, який зробила кілька годин тому, й надіслала Максимові.
Поки повідомлення відправлялося, вона почула, як Дарина сказала:
— О. Знайшла другу частину.
Соломія не одразу підняла голову.
— І що там?
Дарина вже не сміялася.
— Зараз.
Вона натиснула відтворення.
На екрані було темно. Та сама хвіртка. Та сама дівчина — тепер без куртки, ніби відео зняли в інший час. Вона стояла дуже близько до камери й говорила тихіше.
Дарина додала звук. Перші кілька слів розібрати не вдалося.
Потім стало чути:
— ...коли покличете втретє, не говоріть одночасно. По одній. І не жартуйте з формулюванням. Воно—
Відео зависло.
— Ну? — сказала Яна з кухні.
Дарина торкнулася екрана. Картинка сіпнулася й продовжилася на секунду.
— ...не знає, що ви мали на увазі.
Знову пауза.
— Інтернет, — сказала Яна.
— Чекай.
Дарина перемотала назад. Соломія дивилася не на дівчину, а на рядок унизу. У репосту було сорок три перегляди. Завантажено сьогодні.
О 18:11.
Вони в цей час саме поверталися з гори.
— Хто це виклав? — спитала вона.
Дарина відкрила профіль. Ім’я користувача складалося з цифр. Одна публікація. Це відео.
Нуль підписників.
— Новий акаунт, — сказала Аліна.
— Ну і що? — Яна повернулася з пляшкою води. — Хтось перезалив.
— Сьогодні, — сказала Соломія.
— І?
Вона хотіла відповісти: «нічого». Навіть уже вдихнула. Але Дарина раптом нахилилася ближче до телефона.
— Там ще є текст.
Під відео було одне речення. Без хештегів. Без пояснень. Якщо вас четверо — дочитайте до кінця.
Цього разу ніхто не засміявся одразу.
А потім Яна фиркнула, відкрутила воду й сказала:
— Алгоритми. Ви серйозно зараз злякалися алгоритмів?
Дарина першою посміхнулася. Напруга розійшлася так швидко, що за хвилину вже здавалася дурною. Соломія теж усміхнулася, взяла келих і простягнула його Яні.
— Налий води.
— Оце правильне бажання.
— І без ритуалу.
— Бачиш? Уже виконується.
Яна налила їй. На телефон Дарини більше ніхто не дивився хвилин п’ять. Потім, звичайно, подивилися знову. Бо саме для цього вони й приїхали: на два дні перестати бути розумними дорослими жінками, якими їх знали вдома.
І тому, коли трохи пізніше Дарина сказала, що в кухонній шафі є пшоно, ніхто вже не відповів їй категоричним «ні». До каші, однак, тієї ночі не дійшло: близько першої Яна оголосила, що будь-яка містика почекає до ранку, Дарина позіхнула просто посеред заперечення, а Соломія зібрала зі столу келихи. Домовилися на найпростішому: якщо наступного дня ідея все ще здаватиметься смішною — посміються ще раз і на тому закінчать.
