Розділ 4. Чужинці на балу
Борис повільно підвівся з підлоги й розгублено озирнувся. Ще кілька хвилин тому вони з друзями перебували в темній університетській лабораторії, а тепер опинилися в приміщенні, яке скидалося на покої з історичного фільму.
Навколо стояли старовинні меблі з різьбленими ніжками, на стінах висіли гобелени із зображеннями полювання, а важкі оксамитові штори приховували високі вікна. На столику красувалися порцелянові вази, срібні свічники й тарілки з витонченими візерунками. Біля стіни стояло широке ліжко з балдахіном, прикрашеним мереживом.
Усе нагадувало розкішні палацові покої сімнадцятого століття.
— Це якийсь жарт? — прошепотіла Емілія, розглядаючи різьблене узголів'я ліжка. — Ми що, потрапили на знімальний майданчик історичного серіалу?
Тимур поправив окуляри й обережно торкнувся дерев'яної шафи.
— Якщо це декорації, то вони дуже переконливі. А якщо ні, то я хочу знати, хто переніс нас сюди й чому не залишив записки з поясненнями.
— Припиніть жартувати! — схвильовано сказала Міла. — Ми навіть не знаємо, де перебуваємо. Я хочу додому!
Борис підійшов до неї й обережно поклав руки на її плечі.
— Міло, заспокойся. Ми щось придумаємо. Головне — не панікувати.
— А ти сам не боїшся? — запитала вона, дивлячись йому в очі.
Борис хотів відповісти впевнено, проте слова застрягли в горлі. Звісно, він боявся. Усе, що відбувалося, суперечило будь-якій логіці. Але перед ним стояла Міла, і він не міг дозволити собі показати, наскільки сильно його лякала ця невідомість.
— Боюся, — чесно зізнався хлопець. — Але я не залишу тебе саму.
Міла вдячно стиснула його руку.
Раптом із-за дверей долинув ніжний звук клавесина.
Усі четверо завмерли.
Музика була настільки чарівною, що на мить їм здалося, ніби вони потрапили в казку. Мелодія лунала з сусідньої зали, де, судячи з голосів і сміху, відбувалося якесь свято.
— Хтось тут є, — прошепотіла Емілія.
— Чудово, — відгукнувся Тимур. — Нарешті зможемо запитати дорогу додому.
— Тільки не кажи їм, що ми прийшли з майбутнього, — попередив Борис.
— А що мені сказати? Що ми заблукали під час прогулянки й випадково опинилися в чужому замку?
— Для початку цього достатньо.
Борис обережно прочинив двері.
За ними простягався широкий коридор, освітлений десятками свічок. На підлозі лежав розкішний килим, а вздовж стін стояли мармурові статуї. Звідкись долинав жіночий сміх.
Друзі тихенько вийшли з кімнати й рушили на звук музики.
За кілька кроків вони опинилися біля великої зали.
Те, що постало перед їхніми очима, змусило всіх чотирьох зупинитися.
У центрі приміщення кружляли в танці чоловік і молода жінка. Чоловік був одягнений у розкішний темний камзол із золотим оздобленням, білу сорочку з мереживним коміром і високі чоботи. Його волосся було акуратно вкладене, а на обличчі сяяла щаслива усмішка.
Його партнерка мала довге золотаве волосся, зібране у витончену зачіску, прикрашену срібним обручем. Біле плаття з тонкого шовку спадало до самої підлоги, а мереживо на рукавах виблискувало в теплому світлі свічок.
Це була вона.
Та сама дівчина, яку Борис бачив у золотій скрині.
Леді Тіна.
Вона сміялася, дивлячись у вічі своєму партнерові, а він обережно обертав її в танці. Вони були настільки щасливими, що здавалося, ніби для них не існувало нікого й нічого, крім цієї мелодії.
Трохи осторонь сиділа ще одна молода жінка в рожевому платті. Її темне волосся було прикрашене стрічками, а на обличчі застигла натягнута усмішка. Вона спостерігала за парою, стискаючи в руках віяло.
— Це ж вона… — прошепотіла Емілія. — Та сама леді Тіна!
Борис відчув, як у нього закрутилася голова.
— Але як таке можливо? Ми бачили її в скрині, а тепер вона танцює тут, наче нічого не сталося.
— Можливо, ми опинилися в минулому саме в той момент, коли вона ще була щасливою, — припустила Міла.
Тимур уважно подивився на чоловіка, який танцював із Тіною.
— А цей, мабуть, і є її коханий. Генрі, здається? Якщо я правильно зрозумів її слова.
— Тоді нам потрібно з'ясувати, що з ними станеться, — тихо сказав Борис. — Тіна просила нас змінити її долю. Але як ми це зробимо, якщо навіть не знаємо, що саме має статися?
— Можливо, варто просто запитати? — запропонував Тимур.
— Ти хочеш підійти до людей із сімнадцятого століття й запитати, що станеться з їхнім майбутнім? — недовірливо перепитав Борис.
— Коли ти так кажеш, це звучить не надто розумно.
— Бо це й не надто розумно!
Але Тимур уже зробив крок уперед.
— Привіт!
Його голос пролунав так голосно, що музика на мить ніби втратила свою чарівність.
Тіна та її партнер зупинилися посеред танцю. Усі гості повернули голови до незнайомців.
У залі запала тиша.
— Хто ви такі? — суворо запитав чоловік.
Тимур розгублено озирнувся на друзів.
— Ми… е-е… туристи?
Борис ледь не вдарив себе долонею по чолу.
— Перепрошуємо, — поспішив він пояснити. — Ми заблукали й випадково потрапили до вашого замку.
Тіна уважно оглянула їх. Її погляд затримався на сучасних куртках, джинсах і кросівках.
— Заблукали? — перепитала вона. — І звідки ж ви прийшли?
— З Лондона, — відповіла Емілія, перш ніж Борис устиг її зупинити.
— З Лондона? — здивувався чоловік. — Ви говорите так, ніби прибули здалеку. Але ваш одяг…
Емілія раптом згадала про телефон у руці й, не подумавши, підняла його, щоб зняти розкішну залу.
— Оце так! Друзі, ви тільки подивіться на ці декорації!
Чоловік відступив на крок.
— Що це за дивний предмет?
— Телефон, — відповів Тимур. — Він зовсім не небезпечний. Дивіться, ним можна фотографувати.
Він потягнувся, щоб продемонструвати пристрій, але на екрані саме засвітився ліхтарик.
Кілька гостей скрикнули.
Чоловік миттєво став перед Тіною.
— Вони чаклуни!
— Що?! — вигукнула Емілія. — Та ви серйозно?
— Варта! — пролунало з іншого кінця зали.
Тіна зробила крок назад, і її обличчя стало суворим.
— Схопіть їх! Негайно!
Борис схопив Мілу за руку.
— Тікаємо!
Друзі кинулися до найближчих дверей. Позаду лунали крики, а кілька чоловіків у формі стражників поспішили їм навперейми.
Емілія озирнулася й помітила, що стражник уже простягає руку до Тимура.
— Тимуре, швидше!
Тимур пригнувся, прослизнув повз нього й побіг за друзями.
Вони промчали коридором, звернули за ріг і опинилися біля старовинної картини. Борис відчинив найближчі двері, і всі четверо влетіли до маленької кімнати.
— Зачиняй! — прошепотіла Міла.
Борис зачинив двері й притулився до них спиною.
Усі важко дихали.
— Це… — Тимур зняв окуляри й витер їх краєм футболки. — Це найгірший спосіб познайомитися з новими людьми, який я коли-небудь бачив.
— Ти сам першим поліз до них! — нагадала Емілія.
— Звідки я знав, що вони так реагуватимуть на звичайний телефон?
Борис повільно випростався.
— Тепер я точно знаю, що ми в минулому. І якщо ми хочемо повернутися додому, нам потрібно бути обережними.
Міла притиснулася до нього.
— Я не хочу тут залишатися. Я хочу додому, до батьків. Хочу прокинутися у своєму ліжку й зрозуміти, що це був лише страшний сон.
Борис обійняв її за плечі.
— Ми знайдемо вихід. Обіцяю.
— А якщо не знайдемо?
Він не відповів відразу, лише міцніше притиснув її до себе.
— Тоді шукатимемо далі.
Емілія опустила телефон і подивилася на нього. Її звична усмішка зникла.
— Знаєте, я більше не хочу знімати цей челендж. Мені страшно.
Тимур обережно обійняв її за плечі.
— Не хвилюйся. Ми разом. А разом ми вже якось виберемося.
Емілія вдячно поглянула на нього, але нічого не сказала.
Раптом за дверима пролунали кроки.
Друзі миттєво замовкли.
Хтось повільно наближався до кімнати.
— Сховайтеся! — прошепотів Борис.
Вони швидко озирнулися. Кімната виявилася невеликою, але в ній було кілька місць, де можна було перечекати.
Тимур шмигнув за важку портьєру біля вікна. Емілія присіла за ліжком, а Міла сховалася під столом, прикривши рот долонею, щоб не видати себе випадковим звуком.
Борис спершу хотів залізти до шафи, але почув, як відчиняються двері, і мусив присісти біля столу, поряд із Мілою.
— Тихо, — прошепотів він.
— Я намагаюся, — ледве чутно відповіла дівчина.
До кімнати увійшла молода жінка в рожевому платті.
Та сама, що сиділа осторонь під час танцю.
Вона зачинила за собою двері й різко кинула віяло на стіл.
— Ненавиджу її! — прошипіла незнайомка.
Борис здивовано переглянувся з Мілою.
Жінка ходила кімнатою, не помічаючи схованих гостей.
— Усі бачать лише Тіну! Моя сестра така добра, така прекрасна, така бездоганна… А я? Невже мені судилося все життя залишатися в її тіні?
Вона зупинилася біля дзеркала й уважно подивилася на власне відображення.
— Генріх повинен бути моїм. Він має покохати мене, а не її. Я більше не дозволю Тіні забирати в мене все, чого я хочу!
Міла широко розплющила очі.
Борис відчув, як у нього похололо всередині.
Вони щойно почули слова, які могли стати ключем до таємниці леді Тіни.
Рожева сукня.
Заздрість.
Генріх.
Сестра.
Це була Єва.
Та сама сестра, про яку говорила Тіна.
— Я знайду спосіб, — продовжувала Єва, стискаючи кулаки. — І тоді Тіна втратить усе. Її щастя, її кохання, її майбутнє. Вона пошкодує, що народилася на світ!
За портьєрою Тимур раптом чхнув.
— Апчхи!
Єва різко обернулася.
— Хто тут?!
Емілія прикрила обличчя руками. Борис заплющив очі, а Міла перестала дихати.
— Я чую вас! — вигукнула Єва. — Виходьте негайно!
Вона зробила кілька кроків до портьєри й різко відсунула її.
Тимур стояв перед нею, намагаючись усміхнутися так, ніби все було цілком нормально.
— Добрий вечір!
Єва скрикнула й відскочила назад.
— Варта! Вартові! У моїй кімнаті злодії!
— Тихо! — вигукнула Емілія, вибираючись зі свого сховку. — Не треба так кричати!
— Що ви робите в моїй кімнаті?! — обурилася Єва.
Борис підвівся й поспішив пояснити:
— Ми не злодії. Просто… прибираємо.
Єва витріщилася на нього.
— Прибираєте?
— Так, — серйозно кивнув Борис. — Ми побачили, що тут трохи безладно, і вирішили допомогти.
— А я допомагаю йому, — додала Міла, вилазячи з-під столу.
Емілія швидко підхопила:
— Ми взагалі дуже любимо чистоту!
Тимур кивнув із таким серйозним виглядом, що Борисові захотілося негайно вивести його з кімнати, поки той не сказав ще щось безглузде.
— Особливо вночі, — додав Тимур. — Це наш улюблений час для прибирання.
Єва дивилася на них так, ніби перед нею стояли чотири божевільні.
— Ви глузуєте з мене?!
— Звичайно, ні! — заперечила Емілія.
— Варта! — знову закричала Єва. — Негайно сюди!
— Нам час! — прошепотів Борис.
Він схопив Мілу за руку, і друзі кинулися до дверей. Єва намагалася перегородити їм шлях, але Тимур відвернув її увагу, випадково зачепивши столик. Віяло впало на підлогу, а сама Єва на мить відволіклася.
Цього вистачило, щоб друзі вислизнули в коридор.
Позаду вже лунали кроки стражників.
— Сюди! — крикнув Борис.
Вони промчали повз кілька дверей, звернули за поворот і вибігли через бічний вихід у внутрішній двір замку.
Холодне нічне повітря вдарило в обличчя.
Перед ними простягався широкий сад із підстриженими кущами, кам'яними доріжками й фонтаном посередині. Удалині височіли темні вежі замку, а над ними сяяли зорі.
Друзі зупинилися біля густих кущів і озирнулися.
— Ми втекли? — прошепотіла Міла.
— Поки що так, — відповів Борис.
Тимур сперся руками на коліна, намагаючись віддихатися.
— Чудово. Тепер нас вважають чаклунами, злодіями й, здається, прибиральниками. Чого ще чекати від цього вечора?
Емілія подивилася на свій телефон.
— Він майже розрядився. І мережі немає. Я навіть не можу зрозуміти, чи збереглося відео.
— Забудь про відео, — тихо сказала Міла. — Нам потрібно повернутися додому.
Борис озирнувся на замок.
Десь там залишилася Тіна — дівчина, яка просила їх змінити її долю. А ще там була Єва, яка щойно відкрито зізналася, що ненавидить власну сестру й хоче забрати в неї коханого.
Тепер усе ставало зрозумілішим.
Але водночас небезпека лише зростала.
— Ми не можемо просто піти, — сказав Борис.
Міла здивовано подивилася на нього.
— Чому? Ти ж чув, що вона сказала! Єва небезпечна!
— Саме тому ми повинні дізнатися, що вона задумала. Якщо Тіна мала рацію, ми опинилися тут не випадково.
— А як ми це зробимо? — запитав Тимур. — У нас немає грошей, немає знайомих, немає навіть нормального одягу для цієї епохи. І, якщо хтось не помітив, нас щойно намагалися схопити!
Емілія задумливо оглянула свої джинси й кросівки.
— Нам потрібен одяг, який не викликатиме підозр. І треба зрозуміти, де ми можемо знайти їжу та місце для ночівлі.
— Ти пропонуєш піти до магазину? — перепитав Тимур.
— А що нам залишається? Якщо ми будемо ходити вулицями в такому вигляді, нас одразу помітять. Нам треба пристосуватися.
Борис кивнув.
— Емілія має рацію. Спочатку знайдемо безпечне місце, а потім спробуємо дістати одяг і з'ясувати, як нам повернутися до нашого часу.
Міла зітхнула й притулилася до нього.
— Тільки пообіцяй, що ми не залишимося тут назавжди.
Борис обережно взяв її за руку.
— Обіцяю, що зроблю все можливе, аби ми повернулися додому.
Він сам не знав, чи зможе дотримати цієї обіцянки.
Але тепер у нього була мета.
Врятувати леді Тіну.
Зупинити Єву.
І знайти шлях назад у двадцять перше століття.
Над замком мерехтіли зорі. Вони здавалися такими яскравими, ніби небеса знали таємниці, про які люди боялися навіть думати.
А в одному з вікон замку стояла Єва.
Вона дивилася вслід чотирьом незнайомцям, які зникали в темряві саду, і повільно стискала в руці срібне віяло.
— Ви ще пошкодуєте, — прошепотіла вона. — Усі четверо.
Її губи скривилися в холодній усмішці.
— Особливо ти, Тіно.
І тієї миті Єва вже знала, до кого звернеться по допомогу.
До тієї, хто вміла змінювати не лише людські долі, а й самі спогади.
До чаклунки, яка жила за межами королівських земель.
До жінки, чиє ім'я вимовляли пошепки навіть найсміливіші люди.
Але про це четверо друзів поки що не здогадувалися.
Вони лише починали свою небезпечну подорож у минулому, де кожен крок міг змінити майбутнє.
