Раді Вас бачити!

Розділ 1. Скандал у ранковій газеті

Шотландія, жовтень 1895 року.

Ранок у Единбурзі видався холодним і похмурим. За високими вікнами невеликої редакції дощ стукав по шибках, залишаючи на склі довгі прозорі доріжки. Вузькі вулиці міста тонули в сірому тумані, а кінні екіпажі повільно пробиралися бруківкою, розганяючи калюжі.

У редакції газети «Ранкова хроніка» панував звичний безлад. Друкарські машинки цокотіли, хлопці-розсильні носили стоси паперів, а журналісти сперечалися через заголовки, які мали привернути увагу читачів.

За письмовим столом біля вікна сиділа Елеонора Маклейн.

Їй було двадцять чотири роки. Вона мала густе каштанове волосся, яке зазвичай збирала у строгий вузол, сірі очі та звичку дивитися на людей так, наче вже знала всі їхні секрети. Її темно-зелена сукня була простою, без мережива й коштовних прикрас. На відміну від більшості молодих жінок її кола, Елеонора не прагнула демонструвати багатство родини.

Вона заробляла власні гроші, писала статті й не боялася ставити незручні запитання.

Саме через це її батько називав журналістику негідним заняттям для леді.

А Елеонора вважала, що негідним є світ, у якому чоловіки можуть брехати безкарно, а жінкам радять мовчати заради пристойності.

— Міс Маклейн, ви знову працюєте над статтею про міські притулки? — запитав редактор містер Томас Грей, зупинившись біля її столу.

— Так, сер. Я отримала нові свідчення від жінки, яку вигнали з дому після смерті чоловіка. Її родичі забрали майно, а її саму залишили без засобів до існування.

— Сильний матеріал. Але не надто гострий, прошу вас. Ми видаємо газету, а не оголошуємо війну всій поважній частині суспільства.

Елеонора підняла на нього очі.

— А якщо поважна частина суспільства поводиться огидно?

Містер Грей важко зітхнув.

— Тоді ми пишемо про це так, щоб газету не перестали купувати.

— Отже, правда має бути достатньо правдивою, але не настільки, щоб комусь заважати?

— Саме тому, міс Маклейн, я й не дозволяю вам редагувати передову сторінку.

Вона всміхнулася.

— Колись ви пошкодуєте про це, сер.

— Щодня шкодую, — буркнув редактор і пішов до свого кабінету.

Елеонора ледь помітно засміялася. Вона повернулася до рукопису, виправила кілька речень і потягнулася до чашки чаю, що давно охолола.

Її ранок мав бути звичайним.

Принаймні так здавалося.

Двері редакції відчинилися, і до приміщення влетів хлопчина-розсильний у мокрій кепці. Він тримав під пахвою свіжі газети.

— Надзвичайні новини! — вигукнув він. — Скандал у родині Маклейнів! Усі подробиці на третій сторінці!

Елеонора завмерла.

Перо вислизнуло з її пальців і залишило чорну пляму на рукописі.

— Що ти сказав? — тихо запитала вона.

Хлопчина вже простягав газету іншому журналістові.

— У маєтку Маклейнів сталася ганьба! Юна спадкоємиця намагалася втекти зі слугою! Кажуть, батько в люті!

Елеонора повільно підвелася.

— Дай мені примірник.

Хлопчина обернувся до неї. Побачивши її обличчя, він одразу простягнув газету.

— Звісно, міс.

Вона розгорнула сторінки.

І тоді побачила заголовок.

«ГАНЬБА ЗА АРИСТОКРАТИЧНИМИ ВОРОТАМИ: ДОЧКА ЛОРДА МАКЛЕЙНА НАМАГАЛАСЯ ВТЕКТИ ЗІ СЛУГОЮ!»

На мить Елеонора перестала чути всі звуки навколо.

Вона читала рядок за рядком, і з кожним реченням пальці стискали газету дедалі сильніше.

У статті повідомлялося, що шістнадцятирічну Ізабель Маклейн затримали під час спроби залишити родовий маєток разом із молодим слугою Джеймсом Рідом. За словами неназваного джерела, пара планувала таємно одружитися й утекти до іншого міста.

Слугу звільнили негайно. Дівчину повернули до маєтку, де її батько, лорд Маклейн, нібито наказав посилити охорону.

Наприкінці статті автор додав, що родина вже розглядає можливість укласти для юної спадкоємиці вигідний шлюб, який допоможе загладити скандал.

Елеонора перечитала останнє речення.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні, тільки не це…

— Ви знаєте цю родину? — поцікавився колега, молодий журналіст Артур Белл.

Вона різко склала газету.

— Дуже добре знаю.

— То це правда? Дівчина справді хотіла втекти зі слугою?

Елеонора подивилася на нього так, що Артур одразу перестав усміхатися.

— Це моя сестра.

— Ох…

Він збентежено відступив.

— Елеоноро, я не знав…

— Звісно, не знали. У цій газеті ніхто ніколи не знає правди, доки вона не опиниться на першій сторінці.

Вона схопила пальто, рукавички й сумочку.

— Куди ви? — почувся голос містера Грея з дверей кабінету.

— Додому.

— Але ваша стаття…

— Віддайте її комусь іншому.

— Ви ж розумієте, що не можете просто залишити роботу посеред дня?

Елеонора застебнула пальто.

— Можу. І щойно це зробила.

— Міс Маклейн!

Вона вже прямувала до виходу.

— Якщо мене шукатимуть, скажіть, що я вирушила перевіряти власні джерела!

— Це не смішно!

— Я й не сміюся, сер!

Двері зачинилися за нею з таким гуркотом, що кілька журналістів здригнулися.

---

Дорога до вокзалу здалася нескінченною.

Елеонора найняла екіпаж, але через затори на вузьких вулицях була змушена частину шляху пройти пішки. Дощ намочив край її спідниці, вітер розтріпав волосся, та вона майже не помічала холоду.

У голові крутилася лише одна думка: Ізабель.

Її наймолодша сестра завжди була мрійливою, непокірною й надто довірливою. Вона могла годинами читати любовні романи, таємно годувати безпритульних кошенят і сперечатися з гувернанткою через найменшу несправедливість.

Коли Ізабель виповнилося п'ятнадцять, вона вперше зізналася Елеонорі, що не хоче жити за правилами, які встановив батько.

Тоді старша сестра лише обійняла її й пообіцяла, що колись у неї буде вибір.

Тепер ця обіцянка здавалася болісно далекою.

Елеонора згадала Джеймса Ріда — тихого юнака з темним волоссям і добрими карими очима. Він працював у маєтку кілька років, спочатку допомагав у стайні, а згодом став особистим помічником батькового управителя.

Він ніколи не намагався привернути до себе увагу. Завжди був чемним, працьовитим і стриманим.

Елеонора кілька разів помічала, як Ізабель затримувала на ньому погляд. Тоді вона вважала це невинним захопленням.

Виявляється, помилялася.

Але чи можна було звинувачувати сестру за те, що вона покохала людину, яку не схвалив би їхній батько?

Елеонора знала відповідь.

Не можна.

Їхній батько, лорд Едмунд Маклейн, належав до тих чоловіків, які вважали, що народження дає право керувати чужими життями. Він міг бути люб'язним із гостями, щедрим до потрібних людей і бездоганним господарем на прийомах. Проте за зачиненими дверима його слово було законом.

Мати померла кілька років тому, і після її смерті в домі стало ще холодніше.

Маргарет, середня сестра, навчилася сперечатися з батьком так, щоб не показувати страху. Елеонора ж обрала інший шлях — поїхала до Единбурга й почала самостійне життя.

Ізабель залишилася.

І тепер за це могла заплатити власним майбутнім.

---

Коли екіпаж нарешті зупинився біля залізничного вокзалу, Елеонора поспішила до каси. Найближчий потяг у напрямку їхнього маєтку відправлявся за двадцять хвилин.

— Один квиток до Маклейн-Голу, будь ласка, — сказала вона.

Касир підняв голову.

— До маєтку лорда Маклейна?

— Саме так.

— Чув, там сьогодні неспокійно.

Елеонора повільно повернулася до нього.

— Ви теж читали газету?

— Увесь вокзал тільки про це й говорить. Кажуть, дівчина втекла б із тим слугою, якби її не спіймали біля воріт.

— Люди говорять багато чого.

— Можливо, — погодився касир, простягаючи квиток. — Але лорд Маклейн не з тих, хто пробачає подібні речі.

Елеонора взяла квиток.

— Тоді йому доведеться навчитися.

Вона поспішила на платформу.

Потяг стояв під густою завісою пари. За вікнами вагонів миготіли силуети пасажирів, а провідник голосно оголошував відправлення. Елеонора піднялася сходинками й зайняла місце біля вікна.

Щойно потяг рушив, вона дістала з сумочки маленький аркуш паперу й почала писати.

«Ізабель, я їду до тебе. Тримайся. Що б не сталося, ти не сама».

Вона перечитала слова й сховала записку до кишені.

Потім подивилася на сіру смугу неба за вікном.

Їй не давало спокою останнє речення газетної статті. Вигідний шлюб. Загладити скандал. Зберегти репутацію.

Вона надто добре знала, що означають ці слова в батьковому розумінні.

Для лорда Маклейна шлюб ніколи не був справою серця. Це була угода, союз родин, можливість зміцнити вплив і збільшити статки.

А Ізабель була його наймолодшою дочкою — красивою, вихованою, достатньо юною, щоб її долю можна було вирішити без її згоди.

Елеонора відчула, як у грудях піднімається гнів.

Ні.

Цього вона не дозволить.

---

Надвечір потяг прибув на невелику станцію неподалік маєтку Маклейнів. Дощ майже припинився, але туман огортав платформу, ховаючи дерева й далекі пагорби.

Елеонора вийшла з вагона й одразу помітила чорний екіпаж із гербом родини. Візник, старий Роберт, сидів на козлах, тримаючи в руках повіддя.

Побачивши її, він зняв капелюха.

— Міс Елеонора.

— Добрий вечір, Роберте. Як Ізабель?

Старий чоловік опустив очі.

— Не знаю, міс. Мені наказали чекати на вас і відвезти просто до лорда.

— Вона в безпеці?

Роберт довго мовчав.

— У маєтку всі двері зачинені, міс.

Це була не відповідь.

Елеонора відчула, як холод пробіг уздовж спини.

— Батько наказав замкнути її?

— Я не можу говорити про накази лорда.

— А про власну совість можете?

Роберт здригнувся й озирнувся, наче боявся, що хтось їх підслуховує.

— Вона плакала, міс, — тихо сказав він. — Учора ввечері. Я чув її за дверима.

Елеонора стиснула рукавички.

— А Джеймс?

— Його більше немає в маєтку.

— Його звільнили?

— Так, міс. Але перед від'їздом він залишив дещо для молодої панни Ізабель.

Серце Елеонори забилося швидше.

— Що саме?

Роберт витягнув із внутрішньої кишені пальта маленький складений папірець.

— Я не читав. Він попросив передати це особисто їй. Та я подумав… якщо ви зможете допомогти…

Елеонора обережно взяла записку.

На папері було лише кілька слів, написаних поспіхом:

«Я не відмовився від тебе. Чекай на мене. Джеймс».

Вона заплющила очі.

Ця записка могла стати для Ізабель єдиною втіхою. Але водночас вона доводила, що кохання між дівчиною та слугою було справжнім, а не примхою, як напевно стверджував батько.

Елеонора сховала папірець.

— Дякую, Роберте.

— Що ви збираєтеся робити, міс?

Вона підняла голову й подивилася в бік темного силуету маєтку, який виднівся за деревами.

— Те, що мала зробити значно раніше.

Вона сіла в екіпаж.

— Відвезіть мене додому.

---

Маєток Маклейнів зустрів її освітленими вікнами й незвично тихим подвір'ям. Біля входу стояли двоє слуг, а двері відчинив дворецький містер Гемфрі, який служив родині ще за життя матері.

Він уклонився.

— Міс Елеонора. Лорд чекає на вас у кабінеті.

— А Ізабель?

— Ваша сестра перебуває у своїй кімнаті.

— Вона може виходити?

Дворецький вагався.

— Лорд наказав не дозволяти їй залишати другий поверх без супроводу.

Елеонора відчула, як гнів знову стискає їй горло.

— Зрозуміло.

Вона піднялася сходами, але замість кабінету батька попрямувала до кімнати Ізабель. Біля дверей стояла покоївка.

— Відійдіть, — наказала Елеонора.

— Але лорд…

— Я сказала — відійдіть.

Покоївка опустила голову й відступила.

Елеонора постукала.

— Ізабель? Це я.

Спочатку було тихо. Потім за дверима почулися швидкі кроки.

— Елеонора?

Голос сестри був слабким і схвильованим.

— Відчини.

Клацнув замок.

Ізабель стояла на порозі в блідо-блакитній сукні. Її волосся було розпущене, очі почервоніли від сліз, а на зап'ясті виднівся червоний слід, ніби вона довго намагалася вирватися з чиїхось рук.

Побачивши старшу сестру, дівчина не витримала й кинулася їй на шию.

— Я думала, ти не приїдеш…

Елеонора міцно обійняла її.

— Я завжди приїду, якщо ти мене потребуватимеш.

Ізабель схлипнула.

— Він ненавидить мене.

— Батько сердиться. Це не означає, що ти повинна відмовитися від свого життя.

— Він сказав, що Джеймса більше не існує для мене. Що я забуду його, щойно вийду заміж.

Елеонора відсторонилася й подивилася сестрі в очі.

— Ти не мусиш виходити заміж за людину, яку не кохаєш.

— Але він уже все вирішив.

— Тоді йому доведеться вислухати мене.

Ізабель похитала головою.

— Ти не знаєш, який він, коли розлючений.

— Знаю краще, ніж ти думаєш.

Елеонора дістала записку Джеймса й простягнула сестрі.

Побачивши знайомий почерк, Ізабель затулила рот долонею. Сльози знову покотилися її щоками, але цього разу в них було щось схоже на полегшення.

— Він живий… Він пам'ятає про мене…

— І не відмовився від тебе.

Ізабель притиснула записку до грудей.

— Що мені робити?

Елеонора взяла її за руки.

— Поки що нічого. Не роби жодного кроку без мене. Я поговорю з батьком, а потім ми вирішимо, як діяти далі.

— Він не відпустить мене.

— Тоді ми знайдемо спосіб, щоб ти сама могла обирати, куди йти.

За дверима раптом почувся голос дворецького:

— Міс Елеонора, лорд Маклейн вимагає вашої присутності. Негайно.

Елеонора повільно повернула голову.

— Звісно, вимагає.

Вона поцілувала сестру в чоло.

— Зачини двері й нікому не віддавай записку. Я скоро повернуся.

— Елеоноро…

Старша сестра зупинилася на порозі.

— Що?

Ізабель подивилася на неї з таким страхом, що Елеонора відчула тривожний холод у грудях.

— Батько сказав, що завтра приїде лорд Вільямс.

— Хто такий лорд Вільямс?

— Чоловік, за якого він хоче мене видати.

Елеонора завмерла.

— Завтра?

Ізабель кивнула.

— Він набагато старший за мене. Я чула, як батько говорив із тіткою. Вони сказали, що після скандалу це буде найкращим рішенням. Що ніхто не посміє засуджувати родину, якщо я стану його дружиною.

На мить Елеонора не змогла вимовити жодного слова.

Отже, часу майже не залишилося.

Вона повільно зачинила за собою двері й рушила коридором до батькового кабінету.

З портретів на стінах дивилися покоління Маклейнів — чоловіки із суворими обличчями та жінки в коштовних сукнях. Усі вони ніби нагадували їй про те, що родина завжди ставила честь вище за щастя.

Але Елеонора більше не збиралася коритися цим правилам.

Вона зупинилася перед високими дубовими дверима кабінету.

З-за них долинув голос батька:

— Якщо моя дочка не розуміє, що таке обов'язок, я примушу її зрозуміти.

Елеонора поклала руку на дверну ручку.

Вона приїхала додому, щоб урятувати Ізабель від шлюбу без кохання.

Та тепер розуміла: це буде не просто сімейна сварка.

Це буде війна.

І вона мала намір перемогти.