Раді Вас бачити!

Усі ще спали, а в домі вже господарював Свіч. Він, як справжній господар, обходив оселю, пильно придивляючись, чи все на своєму місці, чи не порушені межі дому. Його улюбленим місцем було під піччю — там, де завжди тепло, а в затишному куточку Ведана неодмінно залишала для нього гостинці.

За цей час Свіч дуже полюбив Словену. Вона завжди поводилася з ним на рівних, не боялася його та охоче відгукувалася на його забавки. Цього разу він сидів біля її постелі й підглядав за її дивовижним сном.Так замріявся, що й не помітив, як до них тихо підійшла Ведана.

— Прокидайся, моя солодка дівчинко.

Словена сонно розплющила очі.

— Ой… ще зовсім темно.

— Темно, — усміхнулася Ведана. — Саме час. Сьогодні ми підемо зустрічати Сонце.

— Сонце? Зараз?

— Зараз. Швиденько збирайся, а я зачекаю.

Словена хутко підвелася, нашвидкуруч умила личко прохолодною водичкою, а потім заплела свою руду косу.

Невдовзі вони вийшли за поріг і рушили до краю поля.

Ще ніч тримала свої межі, але вже відчувалося: їй недовго залишилося панувати. Зорі одна за одною починали розчинятися у передсвітанковому просторі. Небо змінювалося щомиті — від глибокої синяви до фіолетової, від фіолетової до рожевої, ніби хтось невидимий поволі розводив у небі фарби.

Ліс стояв тихий і величний.

Земля ще тримала нічну прохолоду, а над полем уже народжувалося перше світло.

Ведана зупинилася, взяла Словену за руку й тихо промовила:

— Сьогодні ми будемо вмиватися Сонечком і величати його…

— Сьогодні будемо вмиватися Сонечком, — тихо сказала Ведана.

Словена здивовано подивилася на неї.

— Вмитися? Але ж ми вже вмилися.

Ведана усміхнулася й поклала долоню їй на плече.

— Водою ми змиваємо сон із лиця. А Сонцем — те, що накопичилося в душі.

Вони стали обличчям на схід.

Свіч тихенько вислизнув із хати й попрямував за ними. Сів трохи осторонь, обгорнув лапки хвостом і приготувався спостерігати. Він уже давно зрозумів: коли Ведана виходить зустрічати Сонце, краще не заважати. У такі миті навіть ліс слухає.

Над обрієм темрява вже не була чорною. Вона стала глибокою синню, а потім торкнулася рожевої барви. Одна за одною згасали зорі.

— Бабусю, а чому ми маємо приходити до Сонця саме тоді, коли воно сходить?

— Бо кожен ранок — це народження нового дня, — відповіла Ведана. — І коли ти зустрічаєш його свідомо, ти ніби говориш світові: «Я тут. Я жива. Я готова пройти свій день».

— А якщо я просто спатиму?

— Сонце все одно зійде.

Словена засміялася.

— Тоді навіщо я йому?

— Не Сонцю потрібна ти, дитинко. Це тобі потрібне Сонце.

Ведана зняла з голови намітку й розправила її плечі.

— Запам’ятай, Словено. Перед світанком небо ніби відчиняє браму між ніччю і днем. Це особливий час. Тому не треба поспішати, галасувати чи вимагати від світу чогось. Спочатку треба навчитися слухати.

Вона заплющила очі.

— Стань рівно. Ноги постав на землю босоніж, якщо земля суха й тепла. Відчуй її під собою.

Словена слухняно зняла взуття.

Роса холодними краплинами торкнулася її стоп.

— Ой!

Ведана тихо засміялася.

— Земля теж вітається.

Дівчинка заплющила очі.

— А тепер?

— А тепер зроби повільний вдих.

Словена вдихнула.

— Відчуй запах ранку. 

Ведана говорила майже пошепки.

— Подякуй Землі за те, що тримає тебе.

Словена трохи помовчала.

— Дякую тобі, Земле, що тримаєш мене.

Ведана кивнула.

— І тепер — Сонцю. Але не проси нічого.

— Чому?

— Бо прохання часто народжується з думки, що тобі чогось бракує. А подяка нагадує, скільки тобі вже дано.

Словена задумалася.

Перший промінь ще не з’явився, але обрій уже світився золотисто-рожевим.

— То що сказати Сонцю?

Ведана подивилася на небо.

— Скажи своїми словами.

Словена зробила крок уперед.

— Дякую тобі, Сонечко, що знову прийшло. Дякую за тепло. За світло. За цей день.

Ведана нічого не додала.

Бо саме в цей момент над обрієм з’явилася тонка золота смуга.

Словена завмерла. Це було справжнє диво. Здавалося, саме небо затамувало подих.Перший промінь торкнувся поля.

Потім — дерев.Потім — даху їхньої хати.

А тоді золото лягло просто на обличчя Словени.

Вона мимоволі підняла руки до грудей.

— Бабусю…

— Не поспішай, — прошепотіла Ведана. — Просто будь.

Вони стояли мовчки.

Словена відчула, як тепло поволі проходить крізь шкіру, розливається по грудях, руках, животу.

— Відчула?

— Так.

— Не намагайся втримати це відчуття. Нічого у світі не можна втримати силою. Світло приходить — і йде. День приходить — і минає. Людина народжується — і колись залишає цей світ. Мудрість не в тому, щоб зупинити коло.

Ведана поклала долоню собі на серце.

— Мудрість у тому, щоб бути присутньою в кожній його миті.

Словена повторила її рух.

— А що ми робимо далі?

— Тричі вклоняємося Сонцю.

— Навіщо?

— Не Сонцю, дитинко. Ми вклоняємося Життю.

Ведана повільно нахилила голову.

Словена повторила.

Перший уклін — за те, що прокинулася.

Другий — за тих, кого любимо.

Третій — за день, який ще нічого не знає про неї і тому може подарувати все.

Коли вони випросталися, Ведана простягнула руки до сонячного світла.

— А тепер відкрий долоні.

Словена розкрила руки.

— Долоні — це те, чим ми приймаємо і віддаємо. Ніколи не тримай їх постійно стиснутими. Стиснутий кулак не здатний ні прийняти дар, ні віддати любов.

Словена подивилася на свої руки.

— А якщо я хочу щось отримати?

— Тоді спочатку навчися дякувати за те, що вже маєш.

— А якщо я чогось боюся?

Ведана глянула на неї дуже уважно.

— Тоді скажи про це Сонцю.

— Воно почує?

— Сонце не завжди відповідає словами.

— А як тоді?

— Іноді відповідь приходить теплом. Іноді — думкою. Іноді — людиною, яка зустрічається тобі саме тоді, коли потрібна. А іноді відповідь — це сила, яка раптом прокидається всередині тебе.

Словена мовчала.

Сонце вже піднялося над полем, і весь світ змінився. Там, де кілька хвилин тому панувала ніч, тепер мерехтіла роса. Павутиння між травами стало срібно-золотим. Десь далеко озвалася перша пташка.Свіч потягнувся, позіхнув і голосно гукнув .

 Словена засміялася.

— Здається, Свіч теж подякував Сонцю.

— Він не пропустить жодної нагоди нагадати, що в нього є голос, — усміхнулася Ведана.

Рута прийшла до Словени й потерся об її ноги.Дівчинка присіла та погладила її .

— Бабусю, а що найважливіше треба запам’ятати про зустріч Сонця?

Ведана подивилася на золоту дорогу, що простягнулася від обрію просто до їхніх ніг.

— Ось це.

— Що саме?

— Не проси в Сонця світла.

Словена здивовано звела брови.

— Чому?

Ведана усміхнулася.

— Навчися бути його продовженням.

І ці слова залишилися в Словені надовго.

Бо того ранку вона вперше зрозуміла: справжня сила не приходить до людини ззовні.Іноді вона лише чекає, коли людина повернеться обличчям до світла — і згадає, що світло завжди було в ній.

Вона взяла Словену за руку.

— Запам’ятай, дитинко: ніч ніколи не скасовує світанку. Вона лише робить його помітнішим.

Словена притулилася до Ведани.

А над полем уже розливався новий день.

Ніч відступила.Роса заграла сріблом по верхівках трав .

Птахи почали свій ранковий спів.

Свіч сидів біля них, примружившись від сонця.А Ведана дивилася на Словену й знала: сьогодні дівчинка зустріла не просто Сонце.

Вона вперше зрозуміла одну з найдавніших таємниць життя:

Темряву не завжди треба перемагати. Достатньо запалити в собі світло — і вона вже не здається безмежною.

— Ходімо, моя дівчинко, — сказала Ведана. — День уже чекає.

Словена взяла її за руку.

І вони пішли назустріч сонячному ранку, залишаючи на вологій траві дві пари слідів.

Одна — жінки, яка вже знала шлях.

І друга — дівчинки, яка тільки починала його знаходити.