Раді Вас бачити!

Пролог

Світ змінився раніше, ніж Каріна це зрозуміла.

Вона стояла біля вікна, машинально вдивляючись у знайомий двір. Люди поспішали у своїх справах, машини рухалися звичним потоком, хтось голосно розмовляв по телефону, і цей ранковий шум був настільки звичним, що зазвичай вона його навіть не помічала. Але сьогодні… щось у цьому всьому було інше. Не сам двір чи люди, а щось глибше.

Каріна повільно вдихнула, намагаючись зрозуміти, що саме її насторожило, і в ту ж мить ледь помітно насупилася. Повітря здалося їй густішим, ніж зазвичай, ніби перед грозою, коли ще немає ні вітру, ні дощу, але вже з’являється це дивне, важке відчуття очікування.

Вона провела долонями по руках, ніби намагаючись зігрітися, хоча в кімнаті було тепло. Шкіра відгукнулася легким холодком, і це відчуття здалося їй занадто реальним, щоб просто відмахнутися.

— Дивно… — тихо сказала вона, більше для себе, ніж вголос.

Її голос прозвучав приглушено. Наче кімната раптом стала меншою, ніж була.

Каріна відступила від вікна і зробила кілька кроків по кімнаті, намагаючись повернути собі відчуття звичайності. Але чим більше вона рухалася, тим сильніше відчувала, як щось невидиме повільно стискає простір навколо неї. Не різко чи боляче, але невідворотно. Вона зупинилася, і саме в цю мить відчула це. Не зовні в собі, наче десь глибоко, під ребрами, щось раптово здригнулося, змусивши її різко вдихнути і схопитися за груди. Серце билося швидко, але справа була не в ньому. Це було інше відчуття — дивне, нове, і від цього ще страшніше.

Наче в ній… прокидалося щось, чого там ніколи не було.

Каріна заплющила очі, намагаючись зосередитися, але це тільки погіршило все.

Бо разом із темрявою прийшло відчуття, наче світ навколо на секунду затих.

Не поступово, не природно — різко, неприродно, як буває перед чимось великим і незворотним.

Вона відкрила очі. І в цій тиші вперше почула звук. Тріск був ледь вловимий якийсь далекий, але від нього по спині миттєво пробіг холод.

Каріна повільно обернулася, вдивляючись у кімнату, ніби могла побачити джерело цього звуку, але все залишалося незмінним: стіни, меблі, світло — усе було на своїх місцях.

Тільки відчуття вже не відпускало, а навпаки — ставало сильнішим.

Тріск повторився цього разу ближче. І разом із ним повітря навколо неї ніби здригнулося — ледь помітно, але достатньо, щоб вона відчула це всім тілом.

Каріна зробила крок назад, і в ту ж мить зрозуміла. Це не кімната, і не звук. Це… вона.

Її пальці стиснули тканину кофти, ніби вона могла таким чином втримати себе, не дати цьому відчуттю вирватися назовні.

— Ні… — прошепотіла вона, сама не розуміючи, кому це каже, але страх уже був тут. І разом із ним — щось інше. Щось дивне незнайоме, і водночас… занадто правильне, наче це завжди було частиною її, просто чекало моменту, щоб прокинутися.

Каріна заплющила очі лише на секунду — і цього вистачило. Темрява під повіками спалахнула. Не як світло чи тінь, а інакше. Вона різко відкрила очі, відчуваючи, як подих збивається, а серце на мить ніби пропускає удар.

Світ виглядав так само, але більше не був таким, і вона це знала. Відчувала кожною клітиною, кожним подихом, кожним ударом серця.

Щось почалося, і це було пов’язано з нею. Каріна повільно опустила руки. Вони більше не тремтіли.

Навпаки — стали неприродно спокійними, ніби це не вона щойно втрачала контроль, а хтось інший.

І десь глибоко всередині, там, де ще хвилину тому був страх, з’явилося інше відчуття.

Тихе, майже непомітне. Але від нього стало холодніше, ніж від усього, що вона відчувала до цього. І вперше в житті Каріна зрозуміла:

найбільша небезпека — це не світ навколо.

А те, що прокидається всередині неї. І в ту ж мить — різкий звук розрізав тишу. Каріна здригнулася, бо дзвонив її телефон, вона різко вдихнула, ніби щойно виринула з-під води, і кілька секунд просто стояла, не рухаючись, намагаючись зрозуміти, де вона. Кімната знову стала звичайною.

Повітря — легким.

Тиск зник, наче нічого й не було. Телефон продовжував дзвонити Каріна провела долонею по обличчю, відчуваючи, як повільно повертається контроль, і зробила крок до столу. Екран засвітився її новенький iPhone, який так недавно подарували батьки.

Ім’я на екрані змусило її ледь помітно видихнути. Катя.

Каріна натиснула "прийняти" і піднесла телефон до вуха.

— Привіт, сонце, — пролунав знайомий голос, легкий, теплий, зовсім не схожий на той холод, що ще хвилину тому стискав її зсередини.

Каріна заплющила очі на секунду.

— Привіт…

Її голос прозвучав тихіше, ніж вона хотіла, але Катя цього, здається, не помітила.

— Ну що, він уже зробив пропозицію? — одразу випалила подруга, і в її голосі було стільки захоплення, ніби відповідь уже була очевидною.

Каріна ледь усміхнулася, відчуваючи, як щось всередині неприємно стиснулося. Звичайна розмова й життя, наче нічого не сталося.

— Ні, — тихо відповіла вона, підходячи назад до вікна. — Але ми плануємо поїхати до Львова. Він сказав, що хоче погуляти зі мною старим містом… показати якісь особливі місця.

— Вау, як круто! — одразу відгукнулася Катя. — Ну все, це точно там буде! Романтика, старі вулиці… я вже бачу, як він стає на коліно.

Каріна тихо видихнула, дивлячись на двір, який знову здавався абсолютно нормальним.

— Можливо… — сказала вона, трохи повільніше. — Хоча… він останнім часом якийсь дивний.

— Дивний — це добре, — засміялася Катя. — Це означає, що він щось готує.

Каріна нічого не відповіла її пальці ледь помітно стиснулися на корпусі телефону. Бо десь глибоко всередині… те відчуття не зникло повністю. Воно просто… затихло, наче чекало, і знало, що свій час уже отримало.