Раді Вас бачити!

Мене ніхто ніколи не любив.

Тепер я виросла, стала самостійною і завойовую любов силою.

***

Зранку розбудив противний сигнал будильника. Щоразу одне й те саме. Якийсь день бабака.

Світла не було. Я навпомацки знайшла свічку, загріла в каструлі воду. Почистила зуби залишками зубної пасти, вмила писок і вийшла з дому.

Темно. Сніг скрипить під ногами. Сусіди прогрівають свої автівки.

Стою на зупинці. Порожньо. Зимно. Телефон завібрував у кишені. Повідомлення від колеги Каті: «Болить горло. Заміниш мене сьогодні?» А срака тебе не болить?! Відповідаю: «Так, звичайно. Одужуй!» І кілька смайликів у кінці.

Зціпила зуби. Під’їхала маршрутка. Я сіла на холодне обдерте сидіння.

Місто за вікном автобуса поволі прокидалося. Ми виїхали з нашого темного району, дурної черги 3.2. У центрі було світло. Гірлянди на вітринах. Ялинка біля ратуші. Все сяяло, ніби котячі яйця. Проте настрій це мені не підняло.

Нарешті добралася до магазину. Прийдеться віддуватися за обох. Бодай би ту Катьку качка копнула!

Першою зайшла жінка років п’ятдесяти п’яти. Тьотя-папуга, як казала на неї Катя. То була постійна відвідувачка. Яскравий макіяж а-ля вісімдесяті, червона помада, губи обведені темним олівцем далеко за природні контури. На голові стрижка у стилі «ядерний гриб» із поголеною потилицею.

Тьотя кокетливо поцокотіла на залізних підборах поміж рядів.

– Вітаю! – натягую на свою слов’янську (читати: з вічно незадоволеним виразом) фізіономію широку усмішку. – Вам чимось допомогти?

– Ой, ні, сонечко! Я саменька.

Самостійності клієнтці вистачило на дві хвилини. Я рахувала.

– От я йду на ювілей в неділю. Мені б щось красиве, – тьотя театрально змахнула рукою. – Мені чоловік подарував кольє із сапфірами, розумієш, дорогенька?

Я киваю головою, зацікавлено округлюю очі і подумки її посилаю.

– Вам підійде оцей клатч. Насичений синій колір, натуральна шкіра, срібна фурнітура.

Простягаю їй одну із сумочок. Тьотя прицмокує, притуляє клатч до себе. Врешті задоволена пікає телефоном і виходить, на прощання махнувши товстими пальцями з довгими червоними нігтями.

Поки в салоні порожньо, біжу в туалет мити руки. Після кожного покупця відчуваю себе брудною. Мені треба терміново змити цей бруд, інакше я думатиму про це до кінця зміни. Це моя традиція. Мій психічний розлад.

По обіді з’явилася пара. Вона мені добре запам’яталася з-поміж решти відвідувачів того дня. Студенти. Зайшли гусачком, тримаючись за руки. Високий худющий хлопчина та білявка з перепаленим волоссям та темним корінням.

– Вітаю! Чим вам допомогти? – цю фразу я можу повторювати й посеред ночі, коли прокидаюся в туалет.

Дівча міцно вхопилося в руку коханого, поки той вичавлював із себе слова:

– Ми шукаємо щось для моєї коханої…

«Гівном напханої», – подумала я і мило всміхнулася. – На яку суму розраховуєте?

Хлопець спершу зблід, а потім почервонів і швидко витягнув телефон із кишені куртки.

– Мені тут стипендія прийшла… Зараз.

Він різко відвернувся від дівчини і клацнув іконку додатку банку. Дівча спершу здивувалося, але потім легкою голодною ходою пострибало поміж рядів.

– Сумочку? – визирнуло, сяючи надією та сподіваннями.

– Г… гаманець, – червоні плями вкрили обличчя та вуха хлопця.

– Звичайно! – я привітно вказала рукою на вітрину з аксесуарами.

Дзень!

Моє пильне око одразу вловило цей рух. Спершу впевнені кілька кроків усередину, а потім один – назад. Непримітний, у темній куртці та сірій шапці. Легка щетина, запах заїжджених парфумів із сусіднього магазину.

– Ви обирайте, а я зараз підійду, – мило всміхнулася і подріботіла до гостя. – Добрий день! Чим я можу бути корисною? – щелепи боліли від штучної усмішки.

– І вам добридень! – жваво відповів чоловік. – Та от проїжджав повз. Сумку мені треба. Дорожню.

– Прошу сюди! – веду його за собою. По шкірі голови біжать мурахи. Дивне і вкрай неприємне відчуття.

Поки він обирає, повертаюся до закоханих студентів. Білявка з тріумфом кладе на прилавок великий рожевий гаманець з камінням Сваровскі.

– Чудовий вибір! – брешу я з професійністю голівудської актриси. – Оплата картою чи готівкою?

Студент приречено махнув телефоном. Що ж, вся його стипендія полетіла в… далеко.

Провівши їх поглядом, я помітила, що надворі починає смеркати. Ще трохи – і додому. Треба молока купити і шоколадку.

– Покажіть оцю, будь ласка!

Дідько! А я про нього вже й забула. Знімаю з верхньої полиці темно-коричневу сумку на колесах.

– Нащо вам така велика? – намагаюся жартувати. – Труп хочете заховати?

Чоловік поверхнево засміявся. Він хотів справити враження.

– І як ви здогадалися?

– Ну, це явно не для дружини, – я спускаюся з драбини, тримаючись за його руку, яку він галантно мені подав.

– Жінки у наш час полюбляють щось коштовніше, аніж валіза.

– Гадаєте, вони з вечірніми сумочками ходять до спортзалу? – фліртую, побачивши, що на його безіменному пальці нема обручки.

– А ви дотепна, – чоловік починає загравати у відповідь.

Простягаю йому сумку, навмисне торкаючись руки.

– Міцна, посилене дно, якісна фурнітура, – випалюю, не задумуючись.

Клієнт зосереджено обмацує шви, розсуває та засуває блискавку, тисне на дно, перевіряє колеса. Відчуваю, що в мені росте роздратування: «Ти ніби машину купляєш, а не сумку!»

– Може є ще варіанти? – врешті питає чоловік. Кидає швидкий погляд у вікно.

– Так, звичайно! – киваю і показую ще кілька сумок.

Увага чоловіка розсіяна. Він втрачає інтерес до товару. Я втрачаю інтерес до нього.

– Давайте цю! – простягає мені коричневу і ми йдемо до каси.

Я швидко набираю код, вводжу суму і підсуваю ближче термінал. Чоловік без зайвих слів оплачує картою і раптом хапається за голову.

– Що з вами? – я перелякано підбігаю до нього. – Вам погано?

Клієнт із заплющеними очима заперечливо киває.

– Нічого… Щось зле стало, у голові запаморочилося.

– Зараз принесу води! – я швидко біжу у підсобку, намагаючись пригадати, чи зачинила касу, і через мить вибігаю з відкоркованою пляшкою.

Мій клієнт досі стоїть, скорчившись від болю. Без слів робить кілька ковтків і віддає пляшку назад.

– Може викликати швидку? – моя хвороблива емпатія викликає в мені бажання піклуватися про незнайомця, як про власну дитину.

– Ні, не треба! – чоловік врешті розплющив очі. – Мені тут недалеко… Я зняв квартиру на тиждень, поки у відрядженні.

– Я вас проведу!

Тіпун мені на язик!

Здається, чоловік тільки того й чекав. Помічаю швидку усмішку.

– Так у вас робота…

– Та я вже закінчую, – мимоволі дивлюся на годинник. – Окрім того, я собі не пробачу, якщо дозволю вам піти самому.

Поки закриваю магазин, дивлюся у відображення позаду. Чоловіку явно стало краще. Він випрямився і дивиться на мене, не відриваючи погляду. Знову це неприємне відчуття, ніби по голові течуть холодні цівки води.

Повертаюся до нього. Чоловік одразу опускає плечі і зітхає.

– Ще раз прошу вибачення. У мене діабет. Коли паде цукор, можу втратити свідомість.

– Ой, та нічого! – щебечу я, беручи його попід руку. – Може я візьму вашу сумку?

Той нервово смикає рукою.

– Та вже не буду так нагліти! Та й мені недалеко… Хвилин п’ять звідси.

– Ви не місцевий?

– Зі Львова. А ви?

– А я місцева.

– То може на каву?

Заливаюся сміхом.

– То вам вже краще?

Заходимо в темну арку. Запах сечі, блювотиння та сирості. Він випустив мою руку, пропускаючи вперед. Я чую позаду його дихання – надто рівне для людини, яка нещодавно мало не втратила свідомість. Мої ноги стають ватними. Я розумію, що буде далі.

Він хапає мене за волосся ззаду і притискає обличчям до холодної стіни арки. Я не пручаюся. Дозволяю йому робити те, що він хоче. З дитинства знаю, що краще не чинити опору. Тоді не так сильно болітиме. Якщо мовчати, швидше закінчиться.

Різкий біль пронизує тіло. Зціплюю зуби, проте намагаюся максимально розслабитися. Кілька хвилин, які тривають вічність. Врешті він поправляє штани і грубо відриває мене від стіни.

– Розумничка! – шепоче на вухо. – А тепер йди!

Він знову хапає мене за волосся і змушує рухатися вперед. Слухняно виконую всі його бажання. Докладаю всіх зусиль, аби не думати про дискомфорт від мокрої білизни. Хочу в душ.

Ми заходимо в старий будинок. У під’їзді мигає лампочка. Львів’янин, як я встигла охрестити його про себе, підштовхує мене до дверей ліворуч. Скрегіт ключа в замку – і ми опиняємося у крихітному коридорі. Я шпортаюся об тумбу і мало не падаю, проте той рвучко тягне мене за волосся до себе. З моїх грудей вперше виривається стогін.

Львів’янин веде мене до спальні і силою змушує сісти на стілець посередині кімнати. Готувався?

Залишивши марні спроби знайти навпомацки мотузку, вмикає настільну лампу. Я опускаю голову, як побитий пес. Мого кривдника це починає нервувати.

– Я думав, ти гаряча! – говорить з насмішкою, шукаючи очима шнурок. – Що будеш кричати, вириватися… Так навіть нецікаво! Я люблю, коли сука норовлива, розумієш?!

Раптом Львів’янин похитнувся і вхопився рукою за двері. Потім кинувся до шухляди і врешті витягнув звідти змотану мотузку.

– Не трясися! – він підійшов до мене і схопив за підборіддя. – Кілька днів, максимум тиждень, – і я тебе відпущу. Якби не срана конференція, мене б тут не було. А так… нудно мені одному, розумієш? Побавимося трохи, я ще тобі грошенят підкину, та й розбіжимося.

Львів’янин обійшов мене ззаду і схопив за руки. Плутаючись у довгому шнурі, заходився обкручувати його довкола моїх зап’ясть. Я заплющила очі і почала відлік: «Десять… дев’ять… вісім… сім… шість…»

Мій клієнт-невдаха важко гримнувся колінами об підлогу, а потім його тіло повалилося на бік. Я дорахувала до одного і тільки тоді підвелася. Вправно підхопила його попід руки і пересадила на стілець. Колись мала вдалу практику з паралізованим вітчимом. Мушу визнати, що той був значно важчий, аніж Львів’янин.

Мені знадобилося дві хвилини, аби надійно закріпити його руки ковзаючою петлею ззаду. Те саме я зробила з його ногами. Потім скинула з себе мокрі трусики і запхала йому до рота, зробивши кляп.

У грудях тріумфально калатало серце. Вперше за весь день на моєму обличчі з’явилася не фальшива, а справжня усмішка.

Ніч 1

Снодійне діяло до ранку. За той час я встигла збігати додому, прийняти душ, перевдягнутися та поїсти. Навіть – кілька годин подрімати. Попереду два вихідних і передчуття чогось приємного.

Купивши продуктів, я повернулася до мого Львів’янина. Він починав прокидатися.

– Добрий вечір! – я схвильовано зупинилася на порозі спальні. – Ти, певно, голодний? Я зараз щось приготую. Любиш канапки з ковбасою?

Той вже прийшов до тями і розгублено озирався довкола. Спробував кричати, але через кляп у роті зміг видавити тільки звуки, схожі на ричання пораненого звіра.

– Ну, чого ти? – здивувалася я, підходячи ближче. – Їсти хочеш? Знаю, мій татко теж злий був, коли голодний.

Мій погляд впав на його руки, які він вперто намагався розплутати.

– Не марнуй сили, – я лагідно провела рукою по його голові. – Єдине, що вітчим зробив доброго, це навчив мене в’язати морські вузли. Так у них і задушився.

Я чмокнула його в чоло і пішла на кухню.

Ніч 2

Сьогодні легше. Ми встигли познайомитися ближче. Виявилося, мого нового друга звати Валєра. І ніякий він не львів’янин, а одесит. Це я побачила на його ID-картці.

Валєра відмовляється їсти. Я переживаю за нього. І в туалет не ходить. Сидить на спеціальному стільці, до якого знизу прикріплене відро. Готував для мене, але знадобилося йому самому.

– Може передумаєш? – питаю я, заносячи до кімнати тарілку плову. – Дивись, який розсипчастий і ароматний!

Валєра промимрив щось нерозбірливе. Трусики-кляп стали повністю мокрими. З них капає слина. Я акуратно витираю йому рота, ніби малій дитині.

– Будь чемний, бо далі цілий день проспиш.

Врешті він киває і я забираю кляп.

– Сука! Кінчена сука! – хрипить Валєрчик, смішно дриґаючись на стільці.

Це мене збуджує. Приємна важкість внизу живота млоїть, стикає до болю. Але поки рано.

Я беру свою миску з пловом і сідаю на ліжко. Готувати вмію змалечку. Відколи мама поїхала в Італію, залишивши мене на опіку вітчима-алкаша, я навчилася всьому, що треба: готувати, прати, прибирати. Я вловлювала кожну ноту в його голосі, знала по кроках і по тому, як він відчиняв двері, у якому тато сьогодні настрої.

Ніч 3

Нарешті Валєра покакав. Я вже почала переживати. Швидко прибравши, я знову почала вмовляти його поїсти.

– Мене шукають! – не вгавав він, проте не так впевнено, як кілька днів тому.

– Ти захворів. Зламав обидві ноги, коли падав зі сходів, – я заколотила собі кави і сіла навпроти нього. – Це ти написав своєму шефу. А дружина впевнена, що ти затримаєшся ще на тиждень. Чого не носиш обручку?

Валєра зблід.

– Хочеш кави?

Чоловік врешті здався.

– Можна… щось поїсти? – невпевнено запитав він.

Я радісно підхопилася і обійняла його.

– Любий, я так і знала! Від моєї лазаньї ще ніхто не відмовлявся!

Ніч 4

Отже, Валєрчик їсть, п’є, ходить в туалет. Мені вдається! Бодай раз у житті у мене щось виходить! Чуєш, матусенько, я не така вже й пропаща!

Я летіла на роботу, ніби на крилах. Здивована Катя зустріла мене в магазині.

– Ти виграла в лотерею?

– Краще! – таємниче підморгнула я і пішла у підсобку.

День минув, ніби кілька хвилин. Я то й діло позирала на камеру телефону, ввімкнувши онлайн-трансляцію зі спальні Валєри. Той міцно спав, схиливши голову. Я подумала, що він заслужив масаж. Важко отак сидіти стільки часу. Ця ідея захопила мене з головою.

Купивши дорогою додому ароматичну олійку, я одразу ж втілила в реальність свій задум. Поки Валєра спав, я роздягнула його і перетягнула на ліжко, прив’язавши руки та ноги до билець. На щастя, чоловік виявився не таким великим, як мені здалося спочатку.

Ніч 5

На жаль, вчорашня ніч була невдалою. Валєра відмовився від масажу. Він надто сильно пручався, від чого аж впрів. А я не люблю піт. Світло знову вимкнули, тому я не змогла його помити. Спробую сьогодні ще раз.

– Чим ти мене напоїла? – голос чоловіка був спокійний.

Він лежав горілиць, дивлячись в стелю. З кутка його лівого ока потекла сльоза. Він був повністю голий. Худі ребра легко здіймалися в такт диханню. Я сиділа навпроти. Мій погляд був спрямований йому між ноги. Валєру це не збуджувало. Я переоцінила його здібності. Як і він сам.

– Звичайне снодійне. Я підсипала його вітчиму, коли він не давав мені ночами спати. Деменція.

– А мама? У тебе є чоловік, діти?

Я всміхнулася. Валєра почав мною цікавитися?

– Нема нікого. Був кіт, але не витримав важкої долі і втік.

Чоловік хмикнув. Це було схоже на короткий сміх.

– Що буде далі? Доки ти триматимеш мене тут?

– Поки ти мене не полюбиш.

Я готувалася. Помила голову, видерла воском все зайве волосся на тілі, навіть манікюр зробила в салоні. Валєра повинен оцінити.

– Я обіцяла тобі масаж.

Кілька крапель олійки впали на груди чоловіка і тоненькою цівкою збігли вниз до пупка. Валєра важко ковтнув. Його важке нерівномірне дихання так відрізнялося від того, яке я почула позаду себе в арці майже тиждень тому. Наші ролі змінилися і тепер перевага була на моєму боці.

– Знаєш, що допомогло мені вижити? – запитала я, ніжно розмащуючи олійку по його тілу. – Терпіння і витримка. Я завжди вміла чекати. Коли вітчим бив мене ременем, від чого судини на моїх стегнах тріскали. Коли розламав двометрову палицю об мою спину. Коли прикував ланцом до батареї і на місяць лишив без їжі. Я терпіла. Поки він не сконав.

Очі Валєри знову наповнилися німими сльозами. Я осідлала його зверху і почала рухатися. Мені була потрібна швидка розрядка. Здавалося, Валєрчик навіть не встиг усвідомити, що сталося, коли я важко опустилася на нього.

Ніч 6

– Вітаю! Ти помер!

З цими словами я вбігла до кімнати, радісно стрибаючи. Ще сонний, Валєра здивовано підняв голову з подушки.

– Ет, дурник! Не розумієш нічого.

Я швидко знайшла відео у новинах і підсунула телефон під носа чоловіку: «У сьогоднішній аварії у передмісті загинув мешканець Одеси, підприємець Валерій…»

– Як ти це зробила? – мій сонько похолов.

– Автівку твою знайшли. Від неї нічого не залишилося, – байдуже відповіла я, скидаючи пальто і сукню. – Я щось приготую, а потім буду вся твоя, обіцяю!

Голова Валєри важко опустилася на подушку.

– Ти хвора. Ти просто хвора.

Я зареготала і побігла в душ.

Ніч 7

Вчора нічого не вийшло. Тому сьогодні я дала Валєрі таблеточку. Подвійну дозу. Одразу після снодійного.

Він відповів мені взаємністю. Спершу пручався, як непорочна діва, але потім здався. Я гарцювала на ньому, як на породистому жеребці, до болю, до крові, до його благань зупинитися.

– Пробач мені! Будь ласка…

Це було щиро. Я відчула одразу. Тому злізла з нього і принесла гарячого борщу. Борщ Валєра наминав із задоволенням. Я годувала його з ложечки і тішилася, що йому подобається.

– Пам’ятаєш, що було тиждень тому?

– Вибач, я більше так не буду… У мене було складне дитинство…

Я засміялася і показала йому відео нашої першої ночі. Розгублений, переляканий чолов’яга сидів на стільці-туалеті перед зґвалтованою нещодавно ним же дівчиною.

– Знаєш, що це? Це мить, коли ти перестав бути головним героєм.

Він уперше прошепотів моє ім’я. Вперше я не відповіла.

***

Я довго мила руки. Довше, ніж зазвичай.

Світало, коли я вийшла з будинку, тягнучи за собою важку темно-коричневу сумку на колесах.