Раді Вас бачити!

Ліверпуль – велике портове місто на північному заході Англії, де розташований університет імені Джона Мурса, один із провідних і динамічно зростальних університетів Великої Британії.

Спеціальності в ньому поділяються на три класи, кожен з яких має свій колір: зелений (ВА) – символізує  гармонію і мудрість, синій (ВЅС) – витонченість і зібраність, червоний (LLB) – хитрість та волю. Так само кожному класу належить тотемна тварина й особлива деталь форми: вовк та краватка «Регат» (ВА), орел і шийну хустку (ВЅС), опосум і краватка «Шарпей» (LLB).

Кожен підліток мріє вступити до цього особливого та престижного університету, але зробити це не так легко. Щоб набрати потрібну кількість балів, доводиться інтенсивно працювати, іноді навіть жертвуючи нічним сном. І дівчина, на ім'я Єва Патіссон, яка буквально на останньому рубежі зосереджує всі свої сили, зрештою досягає цього. Вона не завжди була найуспішнішою ученицею, але, дізнавшись про університет ім. Джона Мурса, запалилася бажанням і в останній рік повністю віддалася навчанню. Батьки Єви дуже хвилювалися, адже вперше бачили, як їхня дочка так старанно вчиться. Вони вважають, що дитина має бути в першу чергу щасливою, і тільки потім досягати успіхів. Розуміючи всі можливі труднощі, вони всіляко намагалися відмовити дівчину:

— Навіщо тобі цей університет? Ти й так можеш вступити до будь-якого престижного коледжу.

— Ні, я хочу саме сюди, — відповідала вона з твердою впевненістю.

Вони не тиснули на доньку, дозволяючи їй самостійно обрати власний шлях. І ось минає рік, перш ніж Єва отримує заповітний лист. Дівчина пищить від радощів і крутилася з ним по всьому будинку, вигукуючи:

— Я вступила!!!

Батьки, перебуваючи в легкому шоку, знову і знову перечитують лист, поки дочка приміряє університетську форму, яка йшла в комплекті. Удягнувшись, вона дивиться на себе в дзеркало і не вірить власним очам. На ній біла сорочка, поверх якої – червоний піджак із золотистим швом на рукавах. Зліва блищить значок тотемної тварини – опосум, а на шиї – та сама краватка «Шарпей». Спідниця бежевого відтінку та лаковані коричневі туфлі завершують образ.

— Ну як вам?

Батьки відриваються від листа й дивляться на неї.

— Н-не віриться, Єво, ти справді вступила до університету ім. Джона Мурса! — радісно вигукує мати, обіймаючи доньку й обсипаючи її поцілунками.

— Так, Єво, ти справжній молодець. Думаю, це потрібно відсвяткувати, — додає батько, теж приєднуючись до святкових обіймів.

Після обіймів вони вирішують поїхати до ресторану. У машині Єва пише своїм найкращим подругам – Луїзі та Інесі. Вони дружать ще зі старшої школи, і саме вони підштовхнули її вступити разом до університету.

— Дівчатка, вам прийшов лист? — запитує Патіссон у спільному чаті. Чекати довго не доводиться. Перша відповідає Інеса – засновниця та «душа»  їхньої дружної компанії.

— Ображаєш~♡, — потім надійшло фото: Інеса позує перед дзеркалом у такій самій формі, як у Єви.

— Міжнародна журналістика? — цікавиться Єва.

— Так.

— Ха, два опосуми! — долучається до розмови Луїза.

Вона відрізняється від Інеси – не така весела, радше домашня. Замість тусовок воліє проводити вечори біля каміна з книгою в руках і чашкою гарячого глінтвейну*.

— Орел! — разом із повідомленням Луїза надсилає відповідне фото. Вдягнена у таку ж білу сорочку, тільки замість піджака – синій безрукавний жакет, чорні штани з поясом й такого ж кольору шийна хустка. На формі також значок із тотемною твариною факультету, по фотографії видно, що подруга дуже пишається своїм орлом.

— Вітаю всіх нас! — додає Інеса.

— До речі, мій батько запрошує вас до нашої пекарні відсвяткувати таку подію, — пише Луїза.

— Зараз? — миттєво відповідає Єва.

— Так.

Батько Луїзи – пекар, його випічку люблять як Єва, так і Інеса. Особливо славляться його найсмачніші торти, які він робить на замовлення за прийнятною ціною. Патіссон відривається від телефону.

— Батько Луїзи запрошує нас до своєї пекарні. Поїдемо?

— А як же ресторан? — запитує батько, сидячи за кермом.

— Доведеться скасувати бронювання, я зараз зателефоную до ресторану, — відповідає мати.

Чоловік розвертає кермо автомобіля, прямуючи до пекарні. Там разом вони святкують важливу подію для них. Єва і її подруги обговорюють своє майбутнє: хоча вчитися вони будуть у різних групах, їх тішило те, що деякі предмети перетинаються за спеціальностями, а отже, матимуть спільні пари. Батьки дівчаток радіють що їхні діти вступили до такого престижного університету. Бульбашки бризкають, келихи не встигають спорожніти, а ароматні та ситні торти зникають у мить.

***

Ось і перше вересня. Єва заздалегідь готова до цього дня, але ніяк не може налюбуватися чудовою формою. Мати пропонує заплести її руде волосся у дві коси, але дівчина відмовляється, бо завжди віддає перевагу розпущеному волоссю. Взявши футляр для окулярів з робочого столу на мить зупиняється.

«Як давно я їх не носила», — думає вона.

Останнім часом Патіссон все частіше носить лінзи. Закінчивши збори, дівчина спускається на кухню, де вже відчувається аромат яєчні з беконом.

— Смачно пахне, —  з посмішкою помічає Єва.

— Доброго ранку! — обертається та радісно відповідає містер Патіссон, творець цього приємного аромату. — Сідай, зараз накрию на стіл.

— А де мама?

— Вона не може бути в цей знаменний день поруч з тобою, робота не чекає, — батько ставить на стіл готову яєчню з беконом і апельсиновий сік, — Будеш тост?

— Так, звичайно.

Чоловік дістає з хлібниці два шматки хліба і відправляє їх у тостер, а потім сідає навпроти доньки.

— Хвилюєшся?

— Не особливо... — збрехала дівчина. — «Хвилююся ще як».

Єва бере виделку та ніж і починає різати бекон, а слідом і яєчню. Вона їсть дуже швидко, сама не помічаючи цього.

— Гей! Чого ти так швидко їси? Не поспішай, а то нетравлення буде!

Єва раптово поперхується і починає кашляти. Схвильований батько простягає їй склянку апельсинового соку, щоб вона могла запити.

— Д-дякую.

— Господи! Ти так батька в могилу зведеш! — він вже хоче насварити її, але звук готових тостів рятує руду бестію, містер Патіссон швидко викладає їх на тарілку. — Доїдай і поїхали вже, я відвезу тебе.

У машині Єва відписується в загальній бесіді, що вже їде в університет. На подив, першою реагує Луїза:

— Ми з Інесою чекаємо тебе на зупинці, недалеко від університету. Ти нас побачиш.

Дівчина кладе телефон у рюкзак і починає дивитися у вікно.

— Визираєш своїх подруг? — цікавиться батько.

— Так. — Негайно відповідає вона.

Погода дивовижно сонячна та тепла. Листя на деревах ще зелене, але на деяких гілках вже з’являються перші жовті плями. Проїжджаючи, можна помітити, як юрби різних людей кудись поспішають: одні на роботу, інші до школи, а треті – хто знає куди.

Доїхавши до зупинки, Патіссон бачить своїх подруг, кожна з них внесла свою родзинку у форму: замість лакованих коричневих туфель, Інеса взула чорні черевики, з якими ніколи не розлучається, на її обличчі помітний макіяж, червоні тіні та товсті стрілки. А довге, пофарбоване в рожевий колір волосся, прикрашає готичний обруч. Луїза ж зовсім по-іншому зав'язала шийну хустку. Дивує Єву і те, що вперше за довгий час її чорне волосся заплетене.

— Єво! — махаючи рукою, кличе Інеса.

— Я пішла, — накидаючи рюкзак, вона прощається з батьком.

— Успіхів, донечко.

Вийшовши з автомобіля, Патіссон обмінюється привітаннями з подругами. Дівчата по дорозі жваво обговорюють, як Інеса ледь не проспала церемонію відкриття, тоді як Луїза тільки сміялася, задоволена тим, що її жарт із будильником спрацював. Дійшовши до університету, всі троє зітхають й відкривають двері будівлі. Всередині так гарно, що Єва захоплено крутить головою, роздивляючись усе навколо, й не помічає, як відходить від подруг. Лише згодом чує:

— Єво! Нам сюди!

Наздогнавши їх, вона бачить величезну чергу:

— Така велика! 

— Ну так, черга за бейджиком, — погоджується Луїза.

— Бейджик?! Навіщо він?

— На бейджику буде твоє прізвище та ім'я, відповідно й місце, де ти будеш сидіти в актовому залі.

— А, зрозуміло.

Черга повільно зменшується, до отримання бейджика лишається зовсім трохи. Раптом Єва відчуває, як хтось наближається до неї ззаду, ведучи бурхливу розмову:

— Чому я взагалі повинен тебе чекати? — у низькому оксамитовому голосі хлопця звучать виразні нотки обурення.

— Тому, що ми друзі, ще зі школи, чи не так? — відповідає інший, з більш м'яким і навіть трохи високим голосом.

— Сам причепився до мене, як хвостик.

— Та невже? Якби я тоді не заступився за тебе, хто знає, де б ти зараз був.

— Я що тоді просив про це?

— Ні, що ти! Але тоді твої щеня…

— Так, досить! Не будемо про це.

— Гаразд, добре. До речі, наша черга незабаром буде, якраз після цієї рудоволосої дівчини.

Наче прокинувшись від сну, Патіссон розуміє, що захопилася чужою розмовою. Вона підходить та бере бейджик під номером – шістнадцять.

— Інесо, який у тебе номер?

— Сімнадцять, поруч з тобою. А у тебе, Луїзо?

— Двадцять четвертий.

Компанія подружок заходиться у зал, у кінці якого стоїть величезна сцена. На спинках стільців закріплені номери. Дівчата займають місця. Світло гасне. Єва відчуває, як хтось сідає ліворуч – на місце під номер п'ятнадцять. Вона не озирається, чекаючи, коли знову загориться світло. Ще з середньої школи боїться темряви, тому, щоб заспокоїтись, тихенько рахує  до десяти:

— Один ... два ... три…

Але страх сильніший за неї й поступово починає пробиратися в її свідомість. Патіссон відчуває, що їй не вистачає повітря у легенях, дихати стає все важче. Вона продовжує лічити, щоб заспокоїти себе.

— П'ять ... шість ... сім…

У пам'яті спливає неприємний спогад, який вона думала назавжди, забула, але ні. Маленька Єва щосили стукає ручками по дверях, просячи про допомогу, щоб її випустили, але у відповідь чує лише дитячий сміх з-за дверей. По ній пробігає зграя мурашок, але раптом вона відчуває на руці чиюсь долоню, від неї йде тепло та світло? Страх миттєво зникає, а потім вмикається світло. Тієї теплої долоні вже немає на руці. Вона дивиться на Інесу, але та лише підіймає на її зацікавлений погляд.

— Щось сталося? Ти вся якась перелякана, — дівчина торкається обличчя подруги, але та швидко відсторонюється.

— Не хвилюйся, все добре.

На сцену виходить хлопець із каштановим волоссям середньої довжини. Трохи худорлявий, з чітко окресленими вилицями. Одягнений у білу сорочку, поверх – зелений пуловер* із пришпиленим значком вовка та зав'язаною краваткою «Регат». На ньому також темно-сірі штани та лаковані туфлі.

— Доброго дня, дорогі студенти! — впевнено звертається він до аудиторії. — Мене звати Ріант Ейнарс. Я другокурсник класу ВА за спеціальністю «Ділові та суспільні відносини», або, простіше кажучи, «Вовк». Але багато хто знає мене як фотомодель компанії…

— Що це за фотомодель? Вперше його бачу, — хтось бурмоче поряд. 

Єва озирається й помічає незнайомця.

— Так? — перепитує вона.

— Так, — хлопець із рідкісними золотистими очима кидає на неї швидкий погляд. — А ти що, знаєш його?

Вона ковзає поглядом на його неохайну форму, але ще більше її вражає волосся, яке схоже на пташине гніздо. Щоб виправити цю ситуацію вирішує поритися в рюкзаку і дістає гребінець та дзеркальце.

— На, — простягає їх йому. — Ти виглядаєш неохайно.

Хлопець дивиться на дзеркальце й гребінець, а потім на неї та знову на речі, але зрештою бере їх.

— Дякую. — Зачісується, повертає речі власниці й знову питає: — Так ти його знаєш?

— І так, і ні, — вона знизує плечима. — Знаю тільки, що він знаменита модель. У середній школі мої однокласниці просто шаленіли від нього. Про таких людей нині кажуть: «Народився зі срібною ложкою у роті».

— Зрозуміло, — бурмоче хлопець. — Можеш не продовжувати... усе одно це не має ніякого сенсу. Мене його персона не цікавить, а ось ти... — він кидає грайливий погляд на Патіссон та продовжує: — Як тебе звати?

Дівчина вказує пальцем на бейджик:

— Єва Патіссон. А тебе?

Хлопець повторює рух сусідки.

— Панфіл Джойс. — Потім простягає руку й ніжно цілує тильну сторону долоні дівчини, після чого дивиться на неї й додає: — Будемо знайомі.

На її обличчі з'являється рум'янець.

— Ти з усіма так знайомишся? —  несподівано грізно нахиляється до них Інеса, що сидить поруч.

Єва вмить ховає руку, яку цілував Панфіл за спину. Це було так рефлекторно, ніби її застукали на місці злочину.

— А світ, то тісний, — каже Панфіл переводячи погляд на сусідку Патіссон, — Не думав, що колись ще зустрінемося, Інесо.

— Взаємно, Джойсе, — відповідає вона холодним тоном.

Єва відчуває себе між двох вогнів. Хоч вони лише обмінялися парою фраз, а в повітрі вже літають іскри. Здається, що ось-ось хтось накинеться на іншого, мов хижак. Але найбільше її дивує одне: «Звідки вони знають одне одного?»

— Ви знайомі?

— На жаль, так, — зітхає Інеса.

— Ось як.

— Ти її подруга? — з цікавістю питає Панфіл.

Тільки Патіссон хоче відповісти, як раптом її випереджує подруга.

— Так! Ну то й що? Вирішив теж свої лижі до неї підкотити?

— Я таким вже давно не займаюся, — твердо відповідає він.

— Та невже? І з яких це пір? Чого це ти так охолов? Чи, може, просто хочеш справити хороше враження на мою подругу? Так ось, Єва, знай, він той ще бабій. Так що дивись в об…

— Може, годі?! — вигукує Єва. — Я розумію, що ви були близькі в минулому, але, Інесо, ти зараз поводишся не дуже гарно. Давайте краще зосередимося на промові того хлопця на сцені та забудемо цю розмову.

Інеса лише недбало дивиться на подругу й коротко відповідає: «Гаразд».

***

Після церемонії клас ВА розділяють на групи. Єва, Панфіл та Інеса опиняються разом. Луїза потрапляє до групи BSC і йде поряд з хлопцем, який неймовірно схожий на неї: те саме чорне волосся, така ж форма. Панфіл намагається привернути увагу цього хлопця, вигукуючи: «Гей, Іт!», але той ігнорую його, лише спромігся блиснути окулярами в його бік.

У кабінеті за кожною групою закріплюється куратор та проходить проведений інструктаж. Патіссон одразу впізнає свою кураторку: Тома Рейлі – саме її ім'я було підписане в тому щасливому листі. Вона мила з усіма членами групи та навіть пам'ятає бали кожного студента. Рейлі хвалить двох студентів із найвищими результатами. Один з них – Панфіл Джойс. Єва здивована, вона буквально чує, як скрегоче зубами подруга та всіляко обзиває його собі під ніс. Але у дівчини склалося враження, що Джойса зовсім не хвилює те, що він увійшов у двійку найкращих. Натомість він тільки строчить повідомлення у телефон.

«Можливо, пише тому хлопцеві, що його проігнорував?»

Єва зловила смішок. Після усіляких розповідей про те, що їх чекатиме завтра і які потрібно взяти книги в бібліотеці, їх відпускають. Патіссон разом з Інесою чекають Луїзу, яка трохи затримується. Після чого вони всі разом виходять з університету.

— Так, насичений день вийшов! — потягуючись, каже Інеса.

— Згодна, — відповідає Луїза. — Я думала, що буде нудно, хоча той хлопець, Ріант? Не дуже, якщо чесно. Я чекала, поки він піде. Аура у нього якась неприємна, як на мене.

— Чуття тебе ніколи не підводило, Луїзо.

— Що є, то є.

Тільки дівчата збираються відходити від університету, як раптом чують:

— Єво Патіссон, почекай! — До них підбігає запиханий хлопець, той самий – Панфіл. —  Можна з тобою поговорити?

— Так, звичайно.

Подруги теж зупиняються. На що звертає увагу хлопець.

— Наодинці, якщо можна, — додає він.

— Ідіть, дівчата, я наздожену, — каже Єва.

— Тримай вухо гостро, Єво, — шепоче Інеса, кидаючи зневажливий погляд на Джойса, а потім разом йде з Луїзою.

— Так що ти хотів?

— Це може здатися трохи дивним, але можна твій номер телефону?

«Як несподівано… Чи варто?»

— Сумніваєшся? Розумію. Ще й цей неприємний інцидент з твоєю подругою… якщо не хочеш, не треба, я зрозумію.

«Напевно, у мене все на обличчі написано. Але ж це просто номер телефону, нічого серйозного не трапиться, правда?»

Трохи подумавши, вона, поправляє окуляри, вирішуючи все-таки дати номер.

— А ти є у Телеграмі?

— Ммм... так, а що?

— Ну тоді все. Якщо що, напишу ввечері, можна?

«Сьогодні ввечері? Це трохи несподівано, хоча саме для цього він і просив мій номер».

— Так, звичайно.

— Чудово. Тоду, я побіг, а то твоя подруга спопелить мене поглядом.

— Добре, щасливо.

Патіссон дивиться, як зникає силует хлопця і сама поспішає до подруг. Повернувшись додому, вона одразу падає в ліжко. День так виснажив її, що сил перевірити телефон на повідомлення просто не залишилося. Очі повільно заплющуються, і вона поринає в обійми Морфея.

 

__________________

Глінтвейн — зимовий гарячий алкогольний напій, який складається з вина, нагрітого до 70 - 80°з, цукру і спецій.

Пуло́вер — щільно обтислий корпус джемпер без коміра і без застібок, зазвичай трикотажний або в'язаний.