Раді Вас бачити!

01 Морозія 158р.

Скьольн

 

Я прокинулася в кімнаті з білими стінами та блакитними фіранками на вікнах. Повітря було сповнене запаху трав і диму - терпкого, гіркуватого, такого, що застрягає в горлі й одразу нагадує про зілля та лікувальні настої.

Голова боліла так, наче по ній вдарили кувалдою, та я все ж ризикнула підвестися. Це було помилкою.

Ліжко протестуюче скрипнуло - і не дарма: перед очима все попливло, світ зсунувся убік, а шлунок стиснуло болісним спазмом. Мене знудило. Вчасно підставлена миска врятувала становище.

- Не вставай, - промовив хлопець, який щойно врятував постіль від блювотини.

Як виявилося, він увесь цей час настільки тихо сидів поруч, що я його не помітила. Навіть не відчула - ані за запахом, ані емпатією. Це насторожувало.

- Як ти почуваєшся? - запитав він.

- Погано… - ледь прохрипіла я й сама здивувалася слабкості власного голосу. У горлі дерло, наче там пересохла земля. - Пити хочу.

- Так. Звісно.

Миску прибрали, і замість неї мені подали глечик із водою. Я жадібно пила просто з нього, не переймаючись тим, як це виглядає збоку. За два роки перебування в цьому світі я звикла обходитися без манер: іноді навіть їла руками. Тож ковтала воду поспіхом, голосно, не стримуючись, аж доки в шлунку не почало булькати.

На мить мені навіть здалося, що спрагу не вдасться втамувати ніколи. Але, на диво, вже на половині глечика в голові трохи прояснилося, нудота відступила, а світ знову повільно повернувся на своє місце.

- Де я?! - нарешті, зібравшись із силами, знову заговорила я. Голос усе ще тремтів, але слова вже не розсипалися. - І чому ти здаєшся мені знайомим?

Хлопець трохи нахилив голову, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби зважував, скільки саме я здатна витримати зараз.

- Мене звати Інгрід Ейріксон. Ми разом потрапили до кола в Храмі два роки тому, - відповів він спокійно. - Давай я огляну твою рану, а потім усе поясню.

Я машинально торкнулася потилиці. Пальці натрапили на туго накладену тканину - голову було перемотано товстою пов’язкою, просоченою різким трав’яним запахом. Отже, це не сон.

Опиратися я не поспішала. Мене більше дивувало інше - що хтось узагалі зміг мене поранити. І що після цього я ще жива.

- Дивовижно, - промовив хлопець, обережно оглядаючи мою потилицю. Його пальці рухалися впевнено, але делікатно. - Навіть шраму не залишилося. І це за умови, що в рані була отрута… та ще й така, що ледь тебе не вбила. Не дарма ми кілька годин провели в молитвах поруч із тобою.

З цим я мовчки погодилася. Сто відсоткової впевненості в тому, що мій організм здатен впоратися з будь-якою отрутою, у мене ніколи не було. Навпаки - досвід підказував, що інколи мені просто щастить.

- То де я? — повторила я, коли він закінчив огляд.

- У храмі Фортіди, богині минулого, - відповів Інгрід. - Я обрав саме її. Обожнюю історію… і не люблю інтриги.

Останні слова він вимовив із ледь помітною усмішкою, але в ній було більше втоми, ніж гумору. І чомусь мені здалося, що це зізнання важить більше, ніж звучить.

Фортіда, Нувельда та Фремтіда - три сестри, що відповідали за минуле, теперішнє й майбутнє. Вони служили Ліктенні, та попри свою силу ніколи не вважалися головними серед богів - радше тими, хто стоїть осторонь, спостерігає й пам’ятає.

- Зрозуміло, - відповіла я, повільно видихаючи. - А де саме розташований храм?

- Скьольн. Місто у Вестхольді.

Я на мить заплющила очі, намагаючись згадати мапу. Вестхольд лежав на півночі східної частини материка, значно вище за Ярийрадію - рідну країну Біри. Холодний край. Вітряний. Не те місце, де варто опинитися без підготовки.

- Тебе знайшли на світанку, у заметах, серед руїн стародавнього храму, - скориставшись тим, що я мовчала, продовжив Інгрід. - Уже саме це було дивом. А ще більшим - те, що ти не замерзла і не померла від втрати крові.

Оце й справді було дивно.

У підземелля Дориму я телепортувалася без верхнього одягу, розраховуючи після блокування одразу повернутися додому - туди, де на мене чекали. Я не планувала затримуватися. Не планувала битися. Тим більше - тікати крізь сніг та хуртовини.

Сподіваюся, Самідір не носиться лісом у пошуках мене, здіймаючи паніку й лякаючи все живе довкола, а продовжує охороняти Лавену. Думка про це трохи заспокоїла. Якщо він із нею - значить, принаймні одна з нас у безпеці.

А я…

Я, схоже, знову вижила наперекір ворогам.

Тож я нічого на це не відповіла. Жрець, здається, й не чекав відповіді, тож просто продовжив:

- Я ще хочу тобі про дещо розповісти й дещо передати. До того ж довгу дорогу ти зараз навряд чи витримаєш. Навіть до Острхейм шлях неблизький.

- У мене свій спосіб пересування цим світом, - відповіла я вголос, а подумки додала: хоч би в такому стані без збоїв… і щоб мене не викинуло десь посеред океану.

- Тоді я не стану перешкоджати, - після короткої паузи мовив Інгрід. - Але все ж прошу тебе трохи з цим почекати. Хоч ненадовго. Ти вже можеш ходити?

- Зараз дізнаюся, - відповіла я і підвелася з ліжка занадто швидко, не давши тілу ані секунди на підготовку.

Даремно.

Ноги не витримали моєї ваги, зрадливо підкосилися, і я плюхнулася на холодну кам’яну підлогу, наче зламана лялька. Удар вибив повітря з грудей, а світ знову на мить розплився, стискаючись у вузьку темну смугу.

Біль був глухий, принизливо безпорадний. Не той, що загострює волю, а той, що нагадує: зараз ти не сильна. Зовсім.

Інгрід мовчки підійшов і допоміг мені підвестися з холодної підлоги, а тоді посадив назад на ліжко. Його рухи були спокійні, обережні - без поспіху й зайвих слів, ніби він боявся порушити крихку рівновагу, в якій я трималася.

Потім так само мовчки він нахилився, дістав з-під ліжка мої чоботи й допоміг мені взутися.

- Спробуємо ще раз? - запитав він, підставляючи руку.

Я кивнула й, попри всю його худорлявість і невисокий зріст, скористалася допомогою. Сил у нього, схоже, було достатньо - адже він зміг так легко підхопити мене й утримати, коли ноги знову здригнулися.

Я стояла, спираючись на нього, відчуваючи під долонею теплу тканину рукава й твердість м’язів під нею, і вперше за довгий час дозволила собі не боротися з власною слабкістю. Лише на мить.

***

Неспішно ми дісталися до кімнати, схожої водночас і на кабінет, і на склад. Тут не було нічого зайвого: голі кам’яні стіни, кілька шаф уздовж однієї зі стін, важкий стіл посередині й жодного стільця - ніби затримуватися тут ніхто не збирався.

Інгрід залишив мене спиратися на стіл, а сам підійшов до однієї з шаф. Він дістав звідти довгий, плаский ящик і без зайвих пояснень поставив його на стільницю. Замок був майже непомітний - простий на вигляд, але з тих, що не піддаються випадковим рукам. Хлопець торкнувся його швидко, впевнено, і кришка з тихим клацанням відчинилася.

Під нею, загорнутий у темну тканину, лежав уламок.

Темний, місцями чимось заляпаний, із нерівною, ніби рваною кромкою. Він лише віддалено нагадував метал - радше щось давнє, щільне, важке навіть на вигляд. Повітря довкола нього здавалося густішим.

- Що це? - запитала я, і в голосі прозвучало мимовільне захоплення.

Моя драконяча половина, керуючись лише відомим їй інстинктом, одразу відчула цінність цієї речі. Не просто силу - значення.

- Це один з уламків Великого Меча Головного, - відповів Інгрід. - Меч зламався в ту мить, коли той у хвилину люті вдарив ним по Великому Хребту, розколовши його навпіл. Звісно, це не єдиний уламок. Є й інші: одні більші за цей, інші - завбільшки з ніготь. Але всі вони безцінні. І всі мають одну спільну властивість - пробивають будь-яку броню.

Я одразу згадала скальпель Лавера. Та той мав для мене різкий, неприємний запах, від якого шкіру ніби стягувало. Цей же - не мав жодного. Абсолютна порожнеча. Наче він не належав жодному з відомих мені матеріалів.

Може, тоді в тій скрині лежало ще щось…

Від цієї думки мене ледь не знудило.

Я мимоволі торкнулася перев’язаного місця на потилиці й згадала розбиту голову. Не виключено, що саме такий уламок був у цьому винен. Адже мою луску до сьогодні не могло пробити ніщо.

До сьогодні.

- Я забрав його з Еврона, де проходив навчання, - пояснив хлопець, ніби між іншим, наявність у себе настільки важливої речі.

- Тебе за це не переслідують? Не намагаються повернути? - щиро здивувалася я.

- Ні. У навчальному храмі навіть не здогадуються про його зникнення. У цьому мені допоміг один із богів Великої Дванадцятки.

Його слова змусили мене напружитися.

- І хто ж? - запитала я, уважно стежачи за обличчям співрозмовника.

- Беллатор, - після кількох секунд вагання все ж відповів хлопець. - Він єдиний, хто справді бажає миру. Як би дивно це не звучало з вуст бога війни.

Я мовчки кивнула, згадавши слова самого Беллатора, що він бажає миру.

Інгрід обережно підсунув ящик ближче до мене.

- Я хочу, щоб ти його забрала. У тебе краще вийде його сховати.

- Чому з цим проханням ти звернувся саме до мене? - запитала я, не приховуючи підозри.

- Через них, - відповів хлопець і кивком указав на свій сріблястий кулон із яскраво-жовтим каменем. Камінь на мить спіймав світло й ніби спалахнув зсередини. - Ти вже знаєш дещо про них?

- Трохи, - відповіла я після паузи. - Вони були у всіх чужинців.

Я не додала головного.

Що в мене його не було.

- Майже. Та давай по порядку. Якщо тобі важко стояти, можеш присісти на будь-яку скриню.

Я озирнулася, обрала першу-ліпшу й сіла. Слабкість усе ще тримала моє тіло, мовби не давала забути, у якому я стані.

- Розповідай.

- Тільки дослухай до кінця, не перебиваючи, добре? - попросив Інгрід.

Я кивнула, даючи згоду.

- Кулони - це не просто прикраса. Це ключі до перенародження і водночас ключі в цей світ. Спочатку, завдяки їм, ми потрапили в міжпростір, де нас змінили й стерли всі спогади. Потім - знову ж таки через них - ми опинилися тут. Здавалося б, усе: свою функцію вони виконали.

Інгрід зробив паузу, ніби перевіряючи, чи я ще слухаю.

- Та, як виявилося, вони здатні на значно більше. Наприклад, відкривати шлях в аномальні зони. Як саме - гадки не маю. Якщо ти встигла помітити, у цьому храмі дуже мало розумних. Ми багато часу проводимо в молитвах і тиші. Саме ці дві складові допомагають розуміти й перекладати стародавні манускрипти, глиняні таблички. Саме завдяки їм я дізнався багато чого, пов’язаного з минулим.

Він на мить замовк, а потім повернувся до головного.

- Отже, кулони. Вони обов’язково мають бути в кожного потраплянця. Якщо ж у когось їх немає - це означає, що їх уже встигли викрасти люди жерців. І як би соромно не було в цьому зізнаватися, я теж причетний до того, що у частини нашої групи вони зникли. Сам я їх не брав… але й не завадив цьому статися. Не зупинив ту, хто зробила це - власну сестру. Тоді це здавалося дрібницею. Чимось не надто важливим у вирі подій, страху й розгубленості перших днів. Та з часом я зрозумів: інколи найбільша провина - не в дії, а в мовчазній згоді. У кроці, який ти не зробив, коли ще міг усе змінити. І тепер наслідки того мовчання наздоганяють нас усіх. Та зараз не час каяття… - він ледь помітно змінив тон, - у всіх і водночас не у всіх. Наприклад, у тебе його не було.

Я завмерла від почутого. Про те, що в мене ніколи не було кулона, я нікому із сторонніх не говорила.

Інгрід терпляче чекав, даючи мені час переварити почуте й дозволяючи інформації влягтися в моїй голові.

- З чого ти це взяв? - обережно запитала я.

Попри весь мій кепський стан, цього разу думки не металися хаотично. Навпаки - вони були дивно зібрані.

- Бо ти не з нашої черги, - спокійно промовив хлопець, наче це було щось цілком буденне: мовляв, у їхній черзі випадково опинився хтось сторонній.

- Як це - не з вашої? - стримуючи голос, запитала я. - Адже мої дані, як і ваші, з’явилися на плитах у храмі Дориму. Ім’я, характеристики - усе збіглося.

- Так. У храмі з’явилися саме твої дані, - кивнув Інгрід. - Але разом із нами мала з’явитися зовсім інша дівчина.

- Поясни, — сказала я різкіше, ніж хотіла. Цього разу я вже не змогла стримати емоції - вони повільно, але впевнено брали гору. Навіть хвіст виріс.

- Невдовзі після нашої появи в околицях Мілет-Дуна помітили дівчину, - почав Інгрід. - Вона не знала жодної з місцевих мов і зовсім не орієнтувалася в місцевості. Була розгублена, налякана… і водночас небезпечна. Вона володіла магією, якою не вміла ані керувати, ані свідомо користуватися.

Він говорив рівно, без осуду, але за кожним словом відчувалася напруга.

- Її майже одразу помітив один із ватажків місцевої банди. Дрек - так його звали. Він узяв над нею шефство, найняв учителя, навчив виживати. А вже за півроку в цьому світі з’явилася нова шахрайка.

Я мовчала, слухаючи.

- Спочатку вони працювали разом. Але Дрек почав ревнувати - до клієнтів, до уваги, до її успіху. Він хотів володіти не лише прибутком, а й нею самою. Вона ж довго не вагалася. Застосувала магію, якою до того часу встигла добре оволодіти. Ментальну.

Інгрід на мить заплющив очі.

- Вона зламала його розум, - зібравшись продовжив хлопець. - Змусила збожеволіти. Так отримала свободу - і самостійність. Після цього, вона працювала сама на себе. Недовго. Про неї дізналися певні служби. Її відловили й наділи антимагічний нашийник. Магію забрали - разом із вибором. Служницею працювати дівчина не захотіла. Тож улаштувалася до будинку втіх “Солодкий шлях”.

Мене ледь не пересмикнуло від назви.

- Там на неї поклав око багатий аристократ. І потраплянка перейшла з повії в утриманки-коханки. Саме тоді вона випала з поля зору жерців, які стежать за незаконним використанням магії. - Інгрід криво всміхнувся. - Та даремно. Наскільки мені відомо, приблизно місяць-два тому їй усе ж вдалося позбутися нашийника. Майже одразу після цього знайшли аристократа. Божевільного. Порожнього всередині.

Він замовк.

- Ось така історія, - підсумував він тихо. - І я бачу на твоєму обличчі запитання: яке це має відношення до чужинців?

Я не відповіла. Він і не чекав.

- Відповідь проста. На ній був такий самий кулон, як у всіх нас. Тільки з чорним каменем. І ще… - він трохи нахилився вперед, - від неї деякий час, як і від усіх чужинців, тягнулося відлуння дивної енергії. Схожої. Надто схожої.

- А як тоді я?.. - вирвалося в мене, але фраза обірвалася сама собою. Я так і не змогла завершити запитання - надто сильно була збентежена. В мене вже були підозри щодо мене, але ж не такі.

- За інформацією, яка доходила до нас, ви з нею дуже схожі, - відповів Інгрід після короткої паузи. - Майже як близнючки. Але є й відмінності.

Він говорив обережно, наче боявся ненароком штовхнути мене в прірву, над краєм якої я й так балансувала.

- Я з нею особисто не спілкувався. Проте Віланд Скайрінд був присутній, коли на неї надягали антимагічний нашийник. Звісно, він може розповісти набагато більше - і про той випадок, і про саму дівчину. Та я б цього не радив.

Інгрід на мить зупинився, а потім додав тихіше:

- Він тепер жрець Тіори. Як і моя сестра. А правосуддя… воно інколи буває сліпим. А інколи - надто впевненим у власній правоті.

Я мовчки кивнула. Заперечувати не було що.

Між нами знову запанувала тиша - важка, наче повітря перед бурею.

Я намагалася розкласти все по поличках, але думки плуталися. Стіна в Мілет-Дуні показала саме мою групу. Саме нас. Так, як і Наджи - його. Тоді хто була та дівчина? Чому в неї був мій кулон? Чому її шлях так моторошно перегукувався з моїм?

Або ж… хто тоді я?

Чи це моя провина, що я зайняла її місце, змусивши її пройти шлях болю, зради й випробувань? Чи, можливо, ми - лише віддзеркалення одна одної? Дві сторони однієї монети? Два можливі шляхи для однієї душі?

Запитань було надто багато.

Відповідей - як завжди - нуль. Знову.

- А що з новими богами? - різко змінила тему я, рятуючись від власних думок.

Інгрід кинув на мене уважний погляд, але не став наполягати.

Схоже, він справді не був нам ворогом.

Принаймні - не зараз.

- Це чужинці, - сказав Інгрід низьким, майже глухим голосом. - Вони винні. Не наша черга і навіть не наступна. Ті, що прийшли значно раніше. Перші. Вони об’єдналися з частиною жерців - тими, хто завжди прагнув більшого: більше влади, більше контролю, більше впливу.

Інгрід на мить стиснув пальці, наче стримуючи роздратування.

- Користуючись силами, отриманими під час перенародження, вони поступово почали будувати нову релігію. Тихо. Обережно. Крок за кроком. Без відкритого бунту - лише з підміною сенсів. Ти ж пам’ятаєш історію нашого світу? - запитав він. - Як усе починалося. Як ідеї ставали догмами, а догми - ланцюгами. От щось подібне вони й намагаються створити тут.

По спині пробіг холодок.

- А як же місцеві боги? - запитала я, порушуючи тишу. - Вони ж не просто легенди. Вони тут справді існують. І не ховаються - постійно взаємодіють. Якщо не зі звичайними розумними, то з жерцями точно.

Я не могла повірити, що хтось наважився б провернути таке просто під носом у богів.

- Невже вони цього не бачать? - додала я тихіше. - Або… роблять вигляд, що не бачать?

- Деякі з богів не зважають на них, - повільно промовив Інгрід. - Вважають черговою дрібною єрессю, що згасне сама. Деякі, навпаки, намагаються з ними об’єднатися. А деякі - борються.

Він зробив паузу, наче вагаючись, чи варто продовжувати.

- Як Беллатор, наприклад. Він виступив і проти демонів, і проти нової релігії. Відкрито. Жорстко. Без компромісів. Та останнім часом із ним щось не так, - Інгрід знизив голос майже до шепоту. - Один мій знайомий… довірений жрець Беллатора… більше не може вийти з ним на зв’язок.

- Він зник із цього світу, - я не стала тягнути й чесно відповіла, кажучи те, що знала.

Інгрід різко підвів голову.

- Як? - у його голосі прозвучала справжня тривога.

Цього разу черга дивувати новинами була за мною. Я розповіла все: без прикрас, без домислів - рівно стільки, скільки знала сама. Про зникнення. Про тишу. Про порожнечу, що залишилася після бога війни.

Інгрід слухав мовчки, не перебиваючи. Його обличчя поступово кам’яніло, ніби кожне слово вкладалося в загальну, надто вже тривожну картину.

Ми говорили ще кілька годин. За розмовами час минув майже непомітно. Сірен давно сховалася за обрієм, і світло в залі стало тьмяним, майже сутінковим. Я відчула, як сили поступово, повільно, але все ж повертаються до мого тіла.

Настав момент іти.

Ми попрощалися без зайвих слів.

І за мить я вже перемістилася додому - з головою, повною питань, і відчуттям, що ця розмова була лише початком чогось значно більшого.