Спочатку:
На сторінку книги
«Земля без води мертва, людина без сім'ї – пустоцвіт»,
— Українське народне прислів’я
ꕥꕥꕥ
Верховіття дерев тягнулося все вище і вище, силкуючись дістатися пухких хмар, що всіяли небо. Ще зовсім трохи, і колюче гілля, обдароване зеленим листям, торкнеться блакитного небозводу. Ще зовсім трохи, і воно затьмарить собою й птахів, що встигли оселитися серед його пишних крон. Коротка мить, і все навколо поглине велике марево тіней й, мовби танцівниці, вони ли́нутимуть лісом.
Ранкове проміння відзеркалювалось у товщі води. Несучись аж до самого дна, воно нагадувало золоті нитки, що розпускалися й прямували кудись далеко-далеко.
«Тільки їм відомий той шлях. Більше нікому», — думала до себе Віла.
Босі ноги повільно хлюпотіли в прозорому склі, розкидаючи навколо холодні краплі. Встигаючи схопитися за зелену траву, вони завмирали, будучи схожими на кришталеву росу.
Віднедавна й вона була росою. Відтак заквітчало життя її настільки чистою й водночас повною барв! Навіть словами не описати, якою крихітною була та росинка. Мовби сльоза.
— Клала я тебе на свій мізинець і несла лісом, показуючи кожному живому створінню душу, яка мала от-от народитися на цей світ, — вела далі стара знахарка. — Пам’ятаю, в той день Радість ходила попід нашою хатою… Увінчана вінком з м’яти й любистка, тримала оберемок барвінків — дарунок тобі на довге й щасливе майбутнє.
Погладжуючи дівча по золотистому волоссю, стара дивилася вдалечінь, мрійливо згадуючи минулі дні.
— Навіть Русалки навідувались до мене. Кортіло їм викрасти тебе й зробити сестрою своєю, — жінка повільно ворушила руками, заплітаючи дівчині довгу косу. Робила це вправно, ніби рідна матір дитині. — Не дозволила я. Миттю випровадила їх, назавжди заборонивши заходити до своєї хати. Та все ж, — тихе тужливе зітхання зірвалося зі старих вуст, — розуміла душа моя — незвичайна ти. Інша. Не з цього світу прийшла до мене.
— Знаю, — відказала Віла, слухняно чекаючи, доки матір заплете косу. — Мені це казали. Коли я росою була.
Свіжий легіт промайнув повз, здійнявши легку сукенку іншої. Вітер завжди був її охоронцем і вірним помічником. Заколисував, коли не могла заснути, приносив пісень, коли на душі лежало каміння, і провадив у життя, розказуючи про все на світі, чого тільки бажала дізнатися.
Вона жила вітром, а вітер, натомість, був її серцем.
Крила ледь помітно здригнулися. Декілька молодих листочків полетіло вслід за давнім товаришем, а за ними й думки, що клубочилися в голові, наче бджолиний рій. Віла слухала співи птахів, бачила, як у струмку пропливає кілька рибинок, відчувала, як сонце припікає щічки. Проте її обличчя залишалося таким же блідим, а голос всередині не замовкав ні на хвилину.
— Соловейко плаче, — проказала Віла, порушуючи тишу, що огорнула їх, наче тонке павутиння.
— Чому ж він плаче, любонько? — спитала знахарка, відпускаючи тільки-но заплетену косу, з якої визирало кілька польових квіток, зібраних цим ранком.
— Вітер каже: він втратив сім’ю.
Повітрям витав солодкий запах трави, змішаний з легким присмаком прохолоди. Віла спробувала вдихнути його, але не змогла. Груди стискалися зсередини, а нове, досі незнане, чуття заполонило її.
Підвівши погляд, вона позирала вдалину, де бовваніли дерева та був їхній дім.
— Невже одного дня й ми.., — не в змозі закінчити речення, дівчинка замовкла.
Знахарка тяжко видихнула.
— Не можу обіцяти тобі, що залишусь з тобою назавжди. Ми, люди, не вічні. І мій шлях матиме кінець. Та все ж, — жінка посміхнулась, обійнявши дитину, — до того часу я буду з тобою. Навіть коли дійду до завершення своєї стежки життя — буду з’являтися тобі ві сні і співати, аж доки не настане світанок.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
…і вона стримала слово.
Далі буде...
