Раді Вас бачити!

Анабель стояла перед головним корпусом університету, міцно стискаючи ремінець сумки. Двадцять років, бюджетне місце на праві — це був її план, який вона виконувала бездоганно. Жодних сюрпризів, жодних відхилень. У її голові вже був готовий розклад на наступні чотири роки, де кожна хвилина мала свою ціль.

Перший день пройшов у суцільному потоці інформації та гудінні натовпу. Вона не шукала розваг, вона шукала аудиторію 302.

— Ти теж заблукала? — голос прозвучав раптово, змусивши її обернутися.

Дівчина з розпатланим волоссям і величезною чашкою кави в руках виглядала так, ніби щойно виграла свій власний «конспект на виживання». Це була Леся. За нею стояла ще одна дівчина, Катя, яка з перших секунд почала коментувати викладачів, не чекаючи запрошення до розмови.

Анабель хотіла ввічливо кивнути й піти своєю дорогою, але темп, який вони задавали, був іншим. Це не був хаос, це був живий потік.

— Я Анабель, — нарешті вимовила вона, і вперше за день її графік дав збій.

Вони не розмовляли про серйозні справи чи іспити. Вони просто пішли разом шукати їдальню, сміючись над якоюсь безглуздою ситуацією в коридорі. Анабель ще не знала, що саме цей момент стане точкою відліку. Вона ще не знала, що за стіною гуртожитку хтось уже налаштовує гітару, а її впорядковане життя готується до зустрічі з Ніком — хлопцем, який звик жити за своїми правилами, і з яким їй доведеться ділити простір, ритм і тишу.

Це був лише початок. Звичайна історія, яка в цей момент здавалася найважливішою подією в житті.

Вони сиділи в кутку студентської їдальні, де шум посуду зливався з гучним обговоренням нових викладачів. Леся, яка виявилася головною по плітках, вже встигла викласти Анабель всю «карту» університету.

— Дивись, — Леся вказала на групу хлопців біля вікна, — це наша «еліта», якщо так можна сказати.

Анабель примружилася. Хлопців було четверо.

— Бачиш того, хто постійно щось пояснює? — Катя кивнула в бік високого хлопця. — Це Ілля. Можеш навіть не задивлятися — у нього наречена, Софія. Вони разом ще зі школи, і, здається, це єдина пара в універі, на яку дивишся і думаєш: «ну окей, хай буде».

Анабель спокійно кивнула, фіксуючи інформацію. Для неї це був просто факт, як номер кабінету чи розклад пар.

— Поруч із ним Нік, — Леся знизила голос до шепоту. — Оце вже цікавіший екземпляр. Постійно зі своїми планами, кресленнями і якимось дивним спокоєм. Кажуть, він навіть каву п'є за графіком.

— А той, що з гітарою? — запитала Анабель, помітивши хлопця, який виділявся своєю розслабленістю.

— Це Феш, — підхопила Катя. — Завжди десь літає в хмарах зі своєю музикою. Поруч з ним Марс — максимально серйозний, завжди готовий захищати свої погляди, навіть якщо вони помилкові. А той тихий, що стоїть окремо — Єгор. Про нього знають найменше, він ніби на своїй хвилі.

Анабель спостерігала за ними. Нік якраз щось сказав, і решта засміялися. Це була просто група студентів, які знали одне одного надто довго.

— Не намагайся влитися в їхнє коло, — порадила Леся, доїдаючи свій бутерброд. — Вони ніби окрема планета. У кожного свої заморочки, свої секрети і свої правила гри.

Анабель нічого не відповіла. Вона просто запам'ятала обличчя. Ілля, Софія, Нік, Феш, Марс, Єгор. Вона прийшла сюди вчитися, а не вивчати біографії популярних хлопців. Але в той момент, коли Нік випадково підняв очі й зустрівся з нею поглядом, Анабель раптом зрозуміла: ці імена ще стануть частиною її власного графіка. Більше того — вони почнуть його змінювати.

— Слухай, — Катя штовхнула Анабель ліктем у бік, — ми з Софою дружимо, але бачимося вкрай рідко. Вона зараз у своїй «вищій лізі». У них там компанія ще зі школи: Ілля, Нік, Марс, Єгор, Феш... Вони всі тримаються купи, тому ми з ними майже не перетинаємося, лише вітаємося в коридорах. Вони як окрема держава, у якої свої закони.

Анабель лише кивнула. Їй було байдуже до того, хто з ким дружить і які у них там ієрархії. Вона звикла покладатися на факти, а не на чутки про студентську «еліту».

— Головне, що ми вчимося на бюджеті, — відрізала Анабель, відкриваючи свій планнер, щоб звірити розклад. — У мене графік розписаний до вечора, тому мені точно не до їхніх розбірок.

Вона вже хотіла щось додати про наступну пару, як раптом повітря навколо змінилося. Сміх, який долинав з іншого кінця їдальні, став ближчим.

— Бу! — хтось весело вигукнув над самим вухом Анабель.

Вона здригнулася і ледь не впустила свій планнер. Обернувшись, Анабель побачила дівчину з ідеальною посмішкою та поглядом, у якому читалося впевненість людини, яка точно знає, що вона тут головна. Це була Софа. Вона сміялася, спостерігаючи за реакцією Анабель, і виглядала так, ніби цей жарт був найкращим, що трапилося з нею за день.

Софа перевела погляд на дівчат, привіталася з ними якось по-своєму, тепло, але з ноткою вищості, притаманною тим, хто не боїться іспитів. А потім вона затримала очі на Анабель.

— А це хто? — запитала Софа, вказуючи на неї вказівним пальцем, наче на новий експонат у колекції. — Новачок? Щось я тебе раніше тут не бачила.

Анабель відчула, як всередині все стислося. Це не була агресія, це була просто цікавість, але вона відчувалася як виклик.

— Анабель, — спокійно відповіла вона, не відводячи погляду.

— Анабель, — повторила Софа, ніби пробуючи ім'я на смак, і її усмішка стала ще ширшою. — Цікаво. Лесю, Катю, ви де її відкопали? Вона виглядає так, ніби вже знає, як здати сесію на «відмінно», навіть не відкривши підручника.

Леся зніяковіло захихотіла, а Анабель лише стиснула планнер міцніше. Вона зрозуміла: спокійне студентське життя, про яке вона мріяла, щойно офіційно закінчилося.

— Ти така зануда, — Софа розсміялася, кинувши погляд на планнер Анабель. — Точно, як Нік. Все по списку, все по годинах. Може, вам варто об’єднатися? Будете разом планувати, як правильно дихати.

Анабель відчула, як обличчя спалахнуло. Її дратувало це легковажне ставлення, ця впевненість Софи, що вона має право оцінювати чужий спосіб життя.

— Я не схожа на Ніка! — вигукнула Анабель, сама не очікуючи від себе такої різкості. Її голос на мить перекрив шум їдальні. — І я не збираюся бути ніким, крім себе. Досить уже цих порівнянь!

Сльози — від образи та втоми першого дня — раптово підступили до очей. Не чекаючи відповіді, Анабель підхопила сумку і, не озираючись, побігла до виходу з їдальні.

Леся та Катя завмерли, розгублено дивлячись їй услід.

— Ей, ти чого? — гукнула Катя, але Анабель вже була далеко.

— Оце так... — пробурмотіла Леся, повертаючись до Софи. — Ти трохи перегнула. Вона ж нова, не звикла до твого гумору.

Софа лише знизала плечима, хоча в її очах промайнула тінь здивування. Але розвинути тему вони не встигли. Поруч виросли тіні.

— Що тут відбувається? — голос Іллі звучав спокійно, але в ньому відчувалася вага лідера.

Разом із ним до столика підійшли решта хлопців. Нік, який до цього моменту мовчки спостерігав здалеку, зупинився останнім. Він виглядав напруженим. Його погляд ковзнув по порожньому стільцю, де щойно сиділа Анабель, а потім затримався на Софі.

— Ми просто знайомилися, — відповіла Софа, ніби нічого не сталося, хоча Нік продовжував пильно дивитися в бік виходу. — А ваша нова знайома виявилася... надто вразливою.

Марс хмикнув, схрестивши руки на грудях, а Феш перекинув чохол гітари через плече, оглядаючи дівчат.

— Вразливою чи просто не любить, коли лізуть не в своє життя? — тихо кинув Нік, навіть не дивлячись на Софу. Він не чекав відповіді. Розвернувшись, він рішуче пішов до виходу, туди, куди щойно побігла Анабель.

Над столиком зависла важка тиша. Леся і Катя переглянулися, розуміючи, що їхній спокійний перший день перетворився на щось, що явно виходило за межі їхнього графіка.

— Брат, не треба, — Ілля вхопив Ніка за плече, зупиняючи його на півдорозі. — Чуєш? Не треба. Я сам з нею поговорю на великій перерві.

Нік завмер, стиснувши щелепи. Його погляд все ще був прикутий до дверей, за якими зникла Анабель. Він явно був не в захваті від того, що хтось вирішує за нього, але промовчав.

Софа, відчувши, що ситуація виходить з-під контролю, вирішила змінити тактику. Вона розсміялася, хоча в її очах з’явилася якась холодна іскра.

— Ой, та ладно вам, — Софа легким рухом поправила волосся. — Припиніть. Я теж іноді не розумію твоїх жартів, Нік, тому не варто роздувати з цього трагедію.

Вона наблизилася до Іллі, опустила голос до напівпошепки, але достатньо гучно, щоб почули всі навколо:

у порожньому коридорі, де було тихо і де жоден планнер не міг врятувати її від відчуття, що цей університет — це місце, де вона точно не знайде спокою.

Софа, відчувши, що втрачає контроль над ситуацією, зневажливо хмикнула.

— А може, вона взагалі вагітна? — кинула вона в повітря з присмаком отрути. — Знаєте, гормони, нерви... А якщо будеш приховувати, побачиш, як буде.

Це була остання крапля. До столу рішуче підійшла Загара. Вона не кричала, але її погляд був таким важким, що Софа мимоволі замовкла.

— Софа, хватит! — голос Загари прозвучав сухо і твердо. — Це вже занадто навіть для тебе. Ти знову перетворюєш все навколо на дешевий серіал.

Загара підійшла впритул до подруги, змушуючи ту відступити.

— Брат, привіт, — тихо кивнув Феш, з’явившись нізвідки з гітарою за спиною. Він одразу відчув наелектризоване повітря, але вирішив не підливати масла у вогонь. — Що тут за збори?

Ілля зітхнув, дивлячись на Загару, яка вже активно відчитувала Софу.

— Драми, Феше, як завжди, — відповів Ілля. — Софа знову вирішила погратися в психолога, а Ніку це, м’яко кажучи, не сподобалося.

Нік стояв осторонь, стиснувши кулаки в кишенях. Він не звертав уваги ні на потік слів Загари, ні на розгубленість дівчат. Його думки були там, за дверима їдальні, де Анабель зараз, мабуть, витирала сльози.

— Загара права, — подав голос Марс, який до цього моменту лише мовчки спостерігав. — Софа, твоя «щирість» сьогодні перейшла всі межі.

Загара не дала Софі відповісти. Вона розвернулася до Ніка, який все ще не зводив очей з виходу.

— Нік, іди, — коротко кинула Загара. — Ми тут самі розберемося. І, Софо, якщо ти ще раз відкриєш рота з такими «жартами», не дивуйся, якщо наступного разу тебе ніхто не захищатиме.

Нік не чекав другого запрошення. Він просто кивнув Загарі в знак вдячності й швидким кроком рушив туди, куди втекла Анабель.

У їдальні стало зовсім тихо. Софа виглядала розлюченою, але під спокійним, холодним поглядом Загари вона лише мовчки відвернулася, знову втупившись у телефон. Ілля, Феш і Марс переглянулися — вони знали, що цей день в університеті перестав бути звичайним. А десь у тиші коридорів Анабель вперше відчула, що в цьому хаосі, попри все, знайшлася людина, яка не дозволила зробити з неї жертву.

Анабель сиділа на підвіконні в глухому куті коридору, сховавши обличчя в долонях. Тут було тихо, лише десь далеко лунав приглушений звук гітарного перебору — Феш знову тренувався. Вона здригнулася, коли почула кроки. Важкі, впевнені, вони зупинилися за кілька кроків від неї.

— Це місце не для планування, — голос був низьким, знайомим навіть для неї, хоча вони раніше не розмовляли.

Анабель підняла голову. Перед нею стояв Нік. Він не виглядав як "еліта" чи той, ким його описували дівчата. Він виглядав просто втомленим. Його куртка була злегка пом’ятою, а погляд — позбавленим того зухвало, з яким він зазвичай поводився в колі друзів.

— Ти прийшов познущатися? — запитала вона, витираючи сльози тильною стороною долоні. Голос зрадливо тремтів.

— Я прийшов сказати, що Софа не варта того, щоб ти витрачала на неї свій час, — відповів він, навіть не наблизившись. Він тримав дистанцію, поважаючи її простір. — Вона так розважається. А ти... ти просто виглядаєш як людина, яка хоче, щоб її залишили в спокої.

Анабель мовчала. Вона очікувала виправдань, пафосних фраз про "свій колектив", але отримала лише чесність. Нік витяг з кишені аркуш паперу — вирвану сторінку з її власного планера, яку вона, мабуть, впустила, коли тікала. Він простягнув його їй.

— Твій графік. Ти впустила його біля столу.

Вона взяла папір, відчуваючи, як тремтять пальці.

— Дякую, — ледь чутно проше потіла вона.

Нік затримався ще на мить, дивлячись на те, як вона знову береться за свою «організованість», намагаючись сховатися за нею, як за щитом.

— Знаєш, — додав він уже перед тим, як розвернутися і піти, — іноді найважливіші речі в житті неможливо записати в цей блокнот. Просто пам’ятай про це.

Він пішов, не озираючись. Анабель лишилася сидіти на підвіконні, дивлячись на вирваний аркуш. У коридорі знову стало тихо, лише гітара Феша за стіною змінила темп — на більш спокійний, розмірений. Анабель зробила глибокий вдих.

Перший день в університеті закінчувався, але вона вперше відчула, що цей хаос — це не кінець. Це лише початок мелодії, яку їм доведеться писати разом. У неї в руках був планер, а в голові — слова Ніка. І чомусь вона була впевнена, що цього разу все піде не за планом.

І це було саме те, що їй було потрібно.

Вітаю у другій частині історії «Ритм на двох». Тут більше реальності, менше планів і рівно стільки хаосу, скільки потрібно, щоб зрозуміти — вони створені одне для одного. Нік і Анабель вже не ті, ким були в пролозі, але їхня мелодія тільки починає звучати на повну.

Дякую, що ви тут. Якщо вам відгукується їхній ритм — підписуйтеся, ставте зірочки та залишайте коментарі. Ваша підтримка — це те, що змушує історію рухатися далі.

Поїхали!