Раді Вас бачити!

Встати о четвертій ранку , щоб послухати спів пташок. Так, це я. Сиджу на балконі та насолоджуюсь цим природним музичним хітом, який інколи перериває звук від трасси неподалік. Не можу відірватись від цієї краси звуку , де кожна нота пташки вже досконала. Небо немов прокидається під природній будильник, кольори яскравішають, каплі роси на травинках поблескують, вітер колихає листочки на плодових деревах. Какафонія хору птахів наростає, цікаво про що їх балачки ? Я б хотіла знати цей переклад. Закриваю очі та зосереджуюсь на звуку. Стук дятла по дереву розставляє акценти, цикади підігрують та горобці цвірінькають, чую ще декілька пташок, але не можу ідентифікувати, трелі стають все голосними, білка піляє свій горіх, що робить цей хор ще мелодійнішим як не дивно. У цій ідилії я раптом розумію: митець мого масштабу не може творити в цьому плебейському середовищі. Думками я дуже далеко. Ніби знову у подорожі. Мрію про великий будинок-замок та декілька гектарів землі з огорожею та ров навколо з крокодилами, ну, що б можно було блукати територією та сидіти там вночі, не хвилюючись за безпеку дивитись на зоряне небо. А в день писати книжки, "по старинке", ручкою у потрепаному блокноті, малювати картини, вишивати хрестиком та бісером складні полотна, проводити експеременти по вирощуванню квітів у теплиці. Вже бачу свій окремий кабінет на 60 кв.м., на третьому поверху однієї із веж, навіщо такий великий? Тю, а де мені всі ці схеми моїх книг розкладати в процесі написання? І бажано, що б це була заброшена територія і ніяких сторонніх людей навколо. Хоча рідних все одно доведеться брати із собою, а з іншої сторони, а якщо вони не виявлять бажання зі мною поїхати... Чим менше людей ти знаєш, тим довше проживеш. Думка про те, що в більшості випадків жертав та її вбивця були знайомі не дає мені спокою. Ой, а якщо мені сподобається жити у замку, а моїм рідним ні... Хоча, стоп. Якщо присутність людей неминуча, треба просто очолити цей хаос. Викуплю сусідні будинки, заселю туди родичів, друзів та перевірених знайомих. Зроблю своє власне автономне село!

Але тут моє системне мислення тихенько та нахабно дістає калькулятор і починає множити мою мрію на нуль.

Бляха-муха... Якщо я привожу туди людей, це вже не ескапізм, це масштабна урбанізація! От перевезу я маму. У мами є кіт. Її кіт Інокентій, як відомо, істота з тендітною психікою і слабким шлунком. Він обов'язково нажереться якоїсь елітної замкової миші і йому стане зле. А якщо він знайде собі пару і у нього будуть кошенятки. Значить, на території терміново потрібна ветеринарна клініка з апаратом УЗД та цілодобовим лікарем. А клещі? Ой, холєра, ще й крокодилів треба чимось годувати.

Далі — друзі. Вони ж приїдуть зі своїми маленькими дітьми. Якщо цим малолітнім варварам не побудувати дитячий садок із кваліфікованими вихователями, вони почнуть штурмувати мій рів, розмальовувати стіни замку крейдою і вимагатимуть, щоб я дістала їм ту саму білку з горіхом. Значить, будуємо дитсадок. І майданчик із гірками. Бажано — за високим парканом.

Потім усі ці люди захочуть їсти. Я ж не буду пекти їм хліб у перервах між написанням розділів? Отже, потрібен супермаркет. З логістикою, складами і вантажниками, які будуть гуркотіти під моїми вікнами о шостій ранку під час вивантаження свіжих продуктів.

А здоров'я? Уявімо ситуацію: у когось піднімається тиск. Мама починає панікувати й кричати: Що мені робити?! Куди тут твоя швидка доїде через ці хащі?! А швидка в глушину їхати не хоче. Значить, нам потрібна своя власна лікарня, амбулаторія, як мінімум другий рівень надання медичної допомоги, свій пожежний пост і навіть свої внутрішні стражі правопорядку, щоб сусіди не перебили один одного в черзі біля каси супермаркету.

Але найстрашніше — соціалізація! Вони ж усі опиняться в глушині. Їм стане нудно. І куди вони підуть за розвагами? Правильно, попруться до мене в замок! А що ти робиш? А що пишеш? А покажи схеми! Ні, щоб цього уникнути, доведеться будувати їм Сільський Клуб. Культурний центр із кінотеатром, більярдом і гуртком макраме, аби тільки вони сиділи там і не лізли в мій кабінет на 60 квадратів. А ще обов'язково нам потрібні якісь визначні місця, що б туристи не фоткались біля мого замку. Може свою репліку Ейфелевої вежі, статуї свободи та Будди. Так, думаю цього вистачить.

І от я дивлюся на цю ментальну схему. Навколо мене знову стає СТРАШЕННО БАГАТО НАРОДУ! Замість тиші — шум, дитячі крики і музика з Сільського Клубу. Я будувала замок, щоб відгородитися від світу, а в результаті власноруч створила урбаністичне пекло! Ну чому це так дратує?! Але ладно, інфраструктуру ми припустимо, побудуємо, виб'ємо дозволи і делегуємо керуючому. Чоловік та коханець думаю допоможуть фінансово.

Але далі — гірше. Ми живемо у прифронтовому регіоні. Лінія фронту рухається, і це об'єктивний фактор ризику. Родичі просто відмовляться жити в селі без безпеки. Вихід? Треба копати бомбосховища у кожній хаті та фортифікації навколо всього периметру села — зуби дракона, бліндажі, протитанкові рови. Але самих споруд мало, потрібні люди зі зброєю. Значить, наймаємо професійну охорону. А щоб у них була мотивація, перевозимо сюди їхні сім'ї. Коротше кажучи, мені потрібна своя власна кишенькова ПВК. Я по факту стаю справжнім суверенним неофеодалом!

Так, стоп. Рахуємо капіталовкладення та операційні витрати. Ліцензія МВС на охоронну діяльність. Амортизація бронетехніки. Фонд оплати праці парамедиків, вихователів і водіїв пожежних машин. Хабарі за зміну цільового призначення землі. Щомісячний аудит кріпосного права... Боже, та це ж мільярдні збитки! Мене ж податкова розірве раніше, ніж до мого села долетить ворожий дрон! Та на біса воно мені взагалі треба?! Які книги?! Я за одну ніч у цьому замку від сивини збожеволію, прораховуючи норми виходу палива для приватних БТРів!

Місто остаточно прокидається, шум машин брутально перекриває звуки природи. А з ним і примари розсіюються. Допиваю холодний чай, закриваю порожній потертий життям блокнот і збираюсь по справах. Ну його нафіг, це письменництво. Піду краще закрию пару клієнтських договорів і подивлюся серіал про вбивства. Там хоча б бюджет не мій.