Раді Вас бачити!

— …не забудьте нас…

Я різко сіла в ліжку.

Серце шалено калатало, ніби хтось щойно прошепотів ці слова мені на вухо. Я затримала подих і прислухалася.

Нічого.

Лише старий годинник за стіною спокійно відраховував секунди.

Я потерла обличчя долонями й тихо видихнула.

— Добре… Сьогодні хоча б без крику.

Це вже можна було вважати хорошим ранком.

Колись після таких пробуджень я плакала. Потім шукала пояснення. Навіть наважилася звернутися до храмового цілителя. Він довго ставив дивні запитання, дав заспокійливий трав'яний збір і порадив більше відпочивати.

Відтоді я більше нікому не говорила про голоси.

Бо люди не люблять того, чого не можуть пояснити.

А ще менше вони люблять тих, хто чує те, чого не чують інші.

Я могла скільки завгодно переконувати себе, що це сни, уява чи спогади. Але була одна річ, яка не давала мені остаточно повірити у власну брехню.

Голоси завжди звучали так, ніби належали живим людям.

Я відкинула ковдру й босими ногами стала на холодну підлогу. Перше, що зробила, — відчинила вікно.

Ранкове повітря одразу вдерлося до кімнати разом із шумом міста.

З вулиці долинув запах свіжого хліба. Десь неподалік грюкнули віконниці. Хтось голосно сміявся. Пекар сварив свого помічника, а якийсь собака вирішив, що саме зараз найкращий час облаяти весь світ.

Я заплющила очі.

От і добре.

Місто прокинулося.

Я ніколи не замислювалася, чому так люблю цей ранковий гамір. Просто без нього будинок здавався надто порожнім.

Після смерті тітки він і без того став занадто тихим.

Будинок був маленький — дві кімнати, кухня і крихітний дворик, де колись росли лікувальні трави. Засохлий кущ м'яти досі стояв біля паркану. Я кілька разів збиралася його викорчувати, але щоразу відкладала. Здавалося, поки він там, у домі ще лишилося щось від тітки.

Я поставила чайник на плиту й повернула латунний важіль.

Полум'я спалахнуло майже відразу.

Не через мене.

Я не мала магії.

У нашому кварталі кілька років тому проклали вогняні жили — тонкі магічні канали, що живили домашні печі. Це було значно дешевше за дрова, тому майже всі погодилися на нововведення.

Магія давно перестала бути дивом.

Для когось вона була роботою.

Для когось ремеслом.

Для когось — способом заробити.

А для таких, як я, просто частиною повсякденного життя.

Я налила чай і вже хотіла сісти біля вікна, коли світ раптом ніби завмер.

"...холодно..."

Чашка застигла в моїй руці.

Голос був ледь чутний.

Наче долинав крізь товщу води.

"...дуже..."

Я міцніше стиснула ручку чашки.

Не слухай.

Не відповідай.

Ніколи не відповідай.

Кілька довгих секунд нічого не було.

Потім усе закінчилося.

Я поставила чашку на стіл і лише тоді помітила, що пальці трохи тремтять.

— Минуло, — тихо сказала я сама собі.

Так було завжди.

І сьогодні нічого не змінилося.

До Центрального архіву я ходила однією й тією самою дорогою вже майже шість років.

Праворуч стояла пекарня, де завжди пахло корицею. Ліворуч працював старий годинникар, який щоранку виставляв на вулицю дерев'яну табличку з написом: «Запізнення ремонту не підлягає».

Далі починалася площа з фонтаном.

— Амалі!

Я усміхнулася ще до того, як озирнулася.

Під старим платаном уже розкладав книжки пан Осваль.

— Новий роман привезли! — гордо повідомив він.

— Минулого тижня теж був новий.

— Той уже закінчився.

— Так швидко?

— Закохалися, посварилися, урятували місто й одружилися. На більше авторові сторінок не вистачило.

Я розсміялася.

— Тоді цей залиште для мене.

— Як завжди.

Біля фонтану кілька дітей захоплено дивилися, як молодий маг Води піднімав над долонями прозору кулю. Вона плавно оберталася, переливаючись у сонячному світлі.

— Показушник, — буркнула літня жінка поруч.

Маг удав, що не почув.

Діти засміялися ще голосніше.

За кілька кроків двоє студентів Академії сперечалися про магію Землі. Судячи з усього, один із них був упевнений, що професор помиляється. Другий — що професор ніколи не помиляється.

Я навіть не вслухалася.

Студенти Академії сперечалися завжди.

Саме це чомусь заспокоювало.

...Раптом маг Води здригнувся.

Куля над його руками здригнулася разом із ним і з глухим плеском впала назад у фонтан.

— Дивно... — пробурмотів він.

Я мимоволі сповільнила крок.

Маг насупився, ще раз підняв воду — цього разу все вийшло бездоганно.

Діти навіть нічого не помітили.

Я теж пішла далі.

Мабуть, просто втомився.

Але чомусь неприємне відчуття так і не зникло.

Наче місто на мить затримало подих.

Неприємне відчуття не полишало мене аж до сходів Центрального архіву.

— Якщо ти зараз скажеш, що знову запізнилася через книжки, я тобі не повірю, — пролунав знайомий голос.

Пані Лір стояла у дверях, схрестивши руки на грудях. Як завжди охайна, як завжди сувора. Здавалося, навіть її сиве волосся лежало саме так, як мало лежати за правилами Архіву.

— До початку роботи ще п'ять хвилин, — відповіла я.

— Чотири.

— Ви спеціально мене лякаєте?

— Поки що ні.

Я усміхнулася.

— Це прозвучало як погроза.

— Так і було.

Вона розвернулася й пішла всередину.

Я любила пані Лір.

Звісно, ніколи б не сказала їй цього вголос.

Вона теж ніколи не зізналася б, що переживає за кожного зі своїх працівників.

Її турбота завжди звучала як наказ.

Архів зустрів мене знайомим запахом паперу, чорнила й сухих трав. Десь угорі рипнули сходи. У сусідній залі хтось чхнув, і майже одразу почувся сердитий шепіт:

— Не над документами!

Я всміхнулася.

Світ був на своєму місці.

Саме це мені подобалося в Архіві.

Тут ніщо не змінювалося.

Папір не поспішав.

Час ніби сповільнювався.

Навіть люди починали говорити тихіше.

— Амалі.

Я підійшла до столу пані Лір.

Вона вже перегортала ранковий журнал надходжень.

— Північне сховище.

— Як завжди?

— Як завжди.

Вона простягнула мені важкий бронзовий ключ.

— І не забудь рукавички.

Я машинально подивилася на свої руки.

— Ви коли-небудь помиляєтеся?

— Ще не було нагоди перевірити.

Я тихо засміялася й попрямувала довгим коридором.

Північне сховище було найстарішою частиною Архіву.

Сюди майже ніхто не заходив без потреби.

Тут зберігали не книги, які читали щодня, і не державні накази.

Тут жили документи, старші за будь-яку людину в місті.

Я відімкнула двері.

Усередині було прохолодно.

Вузькі вікна пропускали рівно стільки світла, щоб можна було працювати, але недостатньо, щоб воно шкодило старому паперу.

Я вдихнула на повні груди.

Любила це місце.

Тут ніхто не ставив зайвих запитань.

Я натягнула тонкі полотняні рукавички, розклала інструменти й відкрила перший сувій.

Тріщина по краю.

Трохи вологи.

Кілька стертих літер.

Нічого складного.

Робота вимагала терпіння.

Саме тому вона мені й подобалася.

Папір не поспішав.

Я теж.

Минуло кілька годин.

Сонце повільно пересунулося по підлозі.

Я саме закінчувала зміцнювати останній аркуш, коли почула швидкі кроки.

Не звичайні.

Пані Лір ніколи не поспішала.

А зараз поспішала.

Двері відчинилися.

— Амалі.

Я одразу зрозуміла, що щось сталося.

— Ходімо зі мною.

— Щось термінове?

— Побачиш.

Цього разу вона навіть не спробувала пожартувати.

Я мовчки зняла рукавички й пішла слідом.

У реставраційній майстерні вже зібралися майже всі працівники.

Такого я не пам'ятала. Посеред кімнати на великому столі лежав довгий темний футляр. Без оздоблення. Без герба. Без жодної позначки. Наче той, хто його зробив, навмисно не хотів залишати слідів.

— Що це? — тихо запитала я.

— Не знаємо, — відповіла пані Лір.

— Звідки його привезли?

— Учора ввечері доставили з прикордонної застави. Кажуть, знайшли під час укріплення старої дороги.

Я насупилася.

— І через це ви підняли на ноги весь Архів?

— Через це.

Я перевела погляд на футляр. Він виглядав зовсім звичайним. Але чомусь… мені не хотілося до нього наближатися.

— Відкрий, — сказала пані Лір.

Я здивовано подивилася на неї.

— Чому я?

— Бо ти сьогодні чергова реставраторка.

Логічно. Абсолютно логічно. Чомусь від цього не стало спокійніше. Я зробила крок уперед. Ще один. Простягнула руку."...не торкайся..."

Голос прозвучав так близько, що я мимоволі відсмикнула руку. У майстерні запала тиша.

— Амалі? — нахмурилася пані Лір.

Я кліпнула кілька разів. Усі дивилися тільки на мене. Ніхто нічого не почув.

— Перепрошую... — я ніяково всміхнулася. — Здалося, що скалка.

Брехня прозвучала легко. Занадто легко. Я поклала долоню на кришку ще раз. Дерево було крижаним. Не прохолодним. Саме крижаним. Наче всередині лежав шматок зими.

 Пальці торкнулися темного дерева. І світ навколо ніби завмер. Я повільно провела пальцями по кришці. Затримала подих. І натиснула на засувку.

Клац.

Кришка ледь помітно піднялася. Я ще не бачила, що всередині. Але чомусь була абсолютно впевнена… що після цієї миті моє життя вже ніколи не стане таким, як раніше.