Раді Вас бачити!

Кайрен

От ніколи не думав, що щось так безпардонно може зіпсувати перший навчальний день в Академії, окрім того, що тебе викликають одразу до ректора в кабінет. У мами точно будуть запитання, що я там уже встиг натворити. І в мене, до речі, теж. Якого дідька? Єдине, що я робив сьогодні — стояв у цьому чортовому парадному мундирі, слухав урочисту промову ректора про «честь роду і майбутнє королівства», чемно всміхався професорам і кивав, коли мене представляли. Все. Навіть не встиг знайти свою кімнату.

Але ні. Тепер я стою перед високими різьбленими дверима з гербом Академії і відчуваю, як у животі неприємно смикається.

Стукаю.

— Заходьте, — лунає зсередини спокійний, але владний голос.

Звісно. Заходьте. Ніби я маю вибір.

Штовхаю двері й заходжу.

Кабінет ректора — це окремий вид розкоші. Темне дерево, важкі портьєри, полиці з книгами, які, мабуть, старші за моє королівство, і величезний стіл, за яким сидить сам пан ректор — сивий, прямий, з поглядом, що наскрізь просвічує. А поряд з ним, біля вікна, стоїть ще один.

Високий. Темно-каштанове волосся, бездоганно вкладене. Мундир сидить так, ніби його шили саме на нього — і, звісно, так воно і є. Сіро-зелені очі холодно ковзають по мені, ніби оцінюють товар на ярмарку.

Еліас вельд’Арден.

От дідько.

— Кайрен вельд’Лоріен, — ректор всміхається кутиком губ. — Радий, що ви швидко відгукнулися. Сідайте, будь ласка.

Сідаю. Стараюся не дивитися на Ардена, хоча відчуваю його погляд шкірою. Ми з ним ніколи особисто не перетиналися, але імена наших родів століттями гризуться між собою, як два вовки в одній клітці. І зараз ця клітка, схоже, стала трохи тіснішою.

Ректор складає пальці будиночком.

— Ви, мабуть, дивуєтеся, чому вас викликали в перший же день. Не хвилюйтеся, ви нічого не порушили. Поки що. — Він коротко глянув на Еліаса. — Це стосується обох.

Мовчання.

— Як ви знаєте, Академія Верхнього Двору цього року запустила нову програму «Примирення та діалог». Політична ініціатива від самого короля. Ми вирішили, що найкращий спосіб навчити майбутніх правителів співпрацювати — це почати з найскладніших пар.

Мені вже не подобається, куди це йде.

— Ви з паном вельд’Арденом будете жити в одній резиденції. Західне крило, срібна вежа. Двоє на апартаменти. Спільна вітальня, окремі спальні, але спільний простір. Програма передбачає спільні проєкти, дебати та... — він зробив паузу, — постійну взаємодію.

Я не втримався. Тихо, але чітко видихнув:

— Ви жартуєте.

Ректор підняв брову. Еліас навіть не поворухнувся, тільки щелепа ледь помітно напружилася.

— Це не жарт, пане вельд’Лоріен. Ваші роди — одні з найвпливовіших у королівстві. Якщо ви навчитеся хоча б терпіти один одного, це стане прикладом для всіх. Крім того, — ректор усміхнувся майже по-батьківськи, — у вас спільний кураторський проєкт. Організація осіннього балу. Разом.

Я відчув, як у скронях починає стукати.

Еліас нарешті заговорив. Голос спокійний, низький, без жодної емоції:

— Я зрозумів умови. — Він навіть не глянув у мій бік. — Коли можна переселятися?

— Речі вже віднесли. Ви можете йти хоч зараз.

Я підвівся першим. Мені потрібно було вийти з цього кабінету, поки я не сказав щось, через що мамі точно доведеться платити величезну компенсацію.

Уже біля дверей почув за спиною:

— Лоріене.

Зупинився. Не обернувся.

— Сподіваюся, ти не храпиш, — холодно кинув Еліас.

Я не втримався. Обернувся і всміхнувся — солодко, як отрута в меду.

— А я сподіваюся, що ти не ходиш уночі по кімнаті й не розповідаєш сам собі, який ти досконалий. Бо інакше я тебе придушу подушкою. В ім’я примирення, звісно.

На мить у його очах щось спалахнуло. Не холод. Щось гарячіше. Злість? Цікавість? Не встиг розібрати.

Ректор тільки тихо посміхнувся за столом.

— Добре. Бачу, ви вже почали діалог.