Спочатку:
На сторінку книги
Намари й справді були чудовими: розігналися кілометрів до вісімдесяти на годину, щойно вирвалися в степ, і вже не сповільнювалися. Міцні лапи не провалювалися у сніг — тварини йшли як на лижах. Гел зрозумів, про що говорили Аята й Кіту, коли прирівнювали цих дивовижних звірів до машин.
Мілен у великій звіриній трансформації добігла до поселення длоків. Майже все його населення сканувало теплодетекторами сніг у найближчому гайочку кремнієвих велетнів. Топталися навколо широких стовбурів, оглядали віття. Ще група ходила навколо стін поселення.
Навколо селища, були височезні стіни. Складені з усього, що залишалося після спорудження будинків — каменю, заліза, пластику. Мілен перетікла у трансформацію маленької кішки й непомітно прослизнула на територію поселення, пробіглася парканами й дахами до його центральної площі.
Якась жінка у довгій вовняній сукні та хутряній безрукавці, оздобленій яскравою вишивкою, помітила кицьку, що сиділа біля чорного кубу генератора овірію, який надавав енергію в усі будинки поселення:
— Кицюню, — вигукнула жінка, — звідки ж ти взялася? Ні в кого тут немає чорних котиків. Йди до мене, гарнюня. Бо ті фанатики ще тебе камінням закидають.
Добре все-таки бути котом, подумала Мілен. Усі тебе люблять. А якщо трапиться хтось, хто не любить, то можна подряпати нахабу й утекти. Проте попередження про закидання тварини камінням лише за колір, спантеличило. Які ж дикуни мешкають тут, за цими високими стінами?
Жінка підхопила кішку на руки і понесла до свого будинку.
Будинок був складений з каміння, яке спочатку розплавили, а потім сформували у однакові камінчики. Зовні будинок утеплений спеціальною піною, а всередині вибілений та розмальований квітами. За вікна правили різноманітні, вправлені у стіни шматки різнокольорового скла, були й великі рами зі склом, яке виготовляли на заводах розвиненіших планет. Мілен на мить зачудувалася, звідки в переселенців гроші на якісні будівельні матеріали. Ще й на доставку. Під лапами в кицьки був пластик — теплий, певно, підлога з обігрівом. Перевертниця розглядала вітальню яка була водночас ще й кухнею і столовою. Господиня поклала на тарілочку щось схоже на паштет і налила у мисочку води. Погладила кицьку по голові:
— Смачного.
Паштет був домашній, виготовлений із м’яса диких ящерів. Мілен чула, що взимку багато старих ящірок не ховалися під землю, а добровільно йшли із життя — замерзали. Люди збирали їх як свіжозаморожені продукти.
Жінка намастила млинця тим паштетом, відкусила шматок і заохочувала жуючи:
— Бачиш, я й сама його їм.
Кицька лизнула паштет.
Зайшов чоловік. Він був нижчий зростом, ніж його дружина, жилавий, з довгими міцними руками. Зняв із голомозої голови шапку, глянув на кішку, запитав:
— А це що за чудисько? Звідки ти його взяла?
— Сиділа, бідаха, під генератором, певне, загубилася й замерзла. — Жінка накидала у глибоку пластикову тарілку щось схоже на рагу й поставила на стіл. — Їж, певне, заганяла тебе наша староста. Щось знайшли? Я б і сама пішла шукати. Це жах якийсь, коли вже знайдуть бідну дитинку?
— Та сиди вже вдома. З твоєю спиною тільки по глибокому снігу стрибати, — відмахнувся чоловік, скинув теплу куртку з шерсті й сів за стіл. Потер замерзлі руки: — Ух, як смачно пахне.
— Їж на здоров’я, — всміхнулася жінка. Вона сіла за стіл і, спостерігаючи, як її чоловік їсть, запитала: — Якщо я таку кицьку залишу, як думаєш, той новий жрець знов щось дурне своє вигадає, про звірів і перевертнів? Чи помовчить? Він завжди верзе казна-що, вигадує страхіття. Наш родич був і добрий жрець, і добрий староста. А цей зовсім божевільний. Звідки тільки взявся? Не здивуюся, що він причетний до смерті нашого пана Руф-Руфа. — Попри серйозність почутого, Мілен тихо форкнула у вуса, маскуючи недоречний сміх. Інотською «руф» означало «добрий»: вочевидь, той староста справді був унікальною, подвійно доброю людиною.
— Краще про те не говорити. Мені здається, сестра здогадується. Хай там як, люба, заради безпеки краще поки мовчатимемо, поки не знайдемо доказів. Надто багато у нього набралося прибічників і підлабузників. А перевертні існують, я сам бачив, і то страхітливі істоти. Проте якщо хочеш тваринку залишити, не показуй її жрецю, та й усе. Він казав, що жіночі таємниці темні й божевільні. Тож то — твоя таємниця. Темна, але, надіюся, не дуже божевільна.
— Він нас вижене з поселення, як дізнається, що наша віра не така міцна, як в інших, — тихо мовила жінка.
— Не вижене, — відповів чоловік з повним ротом їжі. — Я брат старости, хай тільки спробує. Ми тут уже тридцять років живемо, а він прилітає й відлітає. Теж мені, авторитет. Залякав усіх страшним судом, а сам — убивця з кривавими руками. Мені здається, він і мого дядька вбив, поки той літав за запасами. Але те, що відбувається в космосі, на жаль, залишається в космосі.
— Я його боюся. Він спілкується з якимось привидами з-під землі. Оріна казала, що бачила людей у балахонах, — прошепотіла жінка. — Чутки завжди під собою щось мають.
— Я вірю у привидів з підземелля, — теж понизив голос чоловік. — Щось під нашим поселенням є. Сестра казала, що старий Руф розповідав казки про підземних монстрів і грозився, що врешті вони зжруть нас усіх. А цей наш новий священник сам наче з-під землі виліз. Треба його гнати з поселення, бо всі тут збожеволіємо.
— Він постійно в проповідях жінок сварить й принижає. Якщо місцеві почують, то проженуть нас усіх, — додала дружина.
Мілен слухала ті розмови, сиділа на широкому підвіконні, визирала на вулицю й насолоджувалась теплом.
— Ти диви яка, — посміхнувся чоловік, побачивши кицьку на підвіконні. — Наче вдома.
— Та вона тепер і є вдома.
Кицька зітхнула. Авжеж, вдома. Бачила вона не вулицю, а засніжену рівнину з височенними деревами. Вона не могла з’єднатися з розумом Гела, але могла все вільно бачити очима його чорного намара. Це була не магія, а телепатія — особлива наука. Телепатичний діалог підсилюють магічним імпульсом, а для того, щоб бачити очима тварини, імпульс не потрібен — лише емпатія.
Білий простір сліпив очі. Велетенські, ніби хмарочоси мегаполісу, дерева кидали на сніг сині тіні. Ці дивовижні гаї своєю одноманітністю могли заплутати навіть досвідченого розвідника.
Аята гнала свого золотого намара степом. Кіту намагалася не відставати від подруги.
Гел і Даян мчали позаду, на відстані трьох-п’яти метрів.
Ще три вершниці із загону охорони повелительки Іноти гнали слідом: маленька юна Капі, подружка й напарниця Даян, старша за неї лише на рік; висока широкоплеча Іті —гарнізонна слідопитка, вправна стрільчиня; і Кремезна Ману, найстарша солдатка гарнізону, учителька й наставниця Аяти, її наближена охорониця. На додачу, Ману вважали гарнізонною відьмою. У неї був дар, але вона його не розвивала — хіба тільки інтуїцію.
Поселення длоків було розташоване в шести кілометрах від Епо. Його можна було б побачити з височенних стін міста, якби не так звані гаї. Гаї на Інотській рівнині дивовижні: влітку — схожі на гори, узимку — на руїни хмарочосів, із гілляками, що скидалися на стародавні антени. У кожному гаю росло по півтора десятка кремнієвих велетів — хоків, як їх тут називали. Кожен заввишки понад сто метрів, зі стовбурами завширшки більш як п’ятнадцять. Сама ж рівнина була старезним пнем древнього хока, який помер і з часом зруйнувався. Гаї — то молода поросль, стеблинки, що тягнутимуться вгору, ширшатимуть й міцнішатимуть, поки не стануть горою.
Окуляри у тій шаленій гонитві виявилися вкрай необхідним аксесуаром. Вітер видмухував зі сніжної поверхні легкі й гострі крижинки, тонкі, схожі на голки. Хмари світла над рівниною пропливали у цій порі дуже високо. Може, в інших районах планети вони давали більше тепла. Гелу не вірилося, що на цій промерзлій рівнині буває тепло, хоча місцеві про літо згадували. Казали, що влітку рівнина рожево-зелена й на ній ростуть надзвичайно гарні квіти.
Намари — істоти невтомні. Вони так легко бігли на швидкості понад сімдесят кілометрів на годину, наче досконалі машини: рівною ходою, смішно викидаючи криві лапи врізнобіч, як їхні маленькі родички — скельні ящірки. Певне, ці звірі могли так само пересуватися пагорбами, горами й піщаними барханами.
До поселення длоків залишалося півтора кілометри, коли Гел відчув, що магія потоком, наче нищівний сель, поринула рівниною. До того моменту він не відчував й іскри, а тут — потужні жахливі хвилі. Спостерігати такі магічні імпульси було навіть лячно. Це наче бачити, як тридцятиметрова хвиля суне на пляж — повільно, неспинно. Гел не очікував, що зустріне на Іноті мага найвищого рівня. Люди стають такими, лише втративши тіло: потрібно, щоб тонка матерія неусвідомленої особистості розвинулася до рівня усвідомленого розуму. Магічна потужність тієї хвилі могла зрізати кремнієві дерева й зруйнувати місто Епо до цеглини. Гел розумів, що як спробує згасити імпульс, то зіткнення двох магічних потоків спричинить вибух, який знищить усе в діапазоні ста кілометрів. Чи той могутній маг не контролював власних сил?
Ману наздогнала повелительку, кричучи, що потрібно зупинитися. Аята спинила золотого намара й озирнулася на наставницю. Кіту також зупинила червоного. Чорний звір Гела наскочив на ящера Кіту. Даян розвернула свою гнучку сріблясту ящірку на місці. Капі й Іті зреагували швидко: вони скерували своїх намарів убік, а тоді також зупинили їх, пильнуючи меолі з флангів. Капі зупинилася біля Даян, і дівчата перезирнулися. Мелолі знизала плечима, мовляв, не розумію, у чім річ.
Аята підвелася в стременах. Занепокоєно вдивлялася в проміжок між гаями. Запитала у Ману:
— Що там?
Охорониця зсунула з очей окуляри й застигла, вдивляючись і слухаючи простір. За мить мовила стривоженим голосом:
— Буран? — Наче сама не йняла віри в те, що відчувала.
— Богинечко! — вигукнула Кіту. — Не сезон же! Чорт забирай!
— До дерев! — наказала Аята.
Вони помчали до найближчого гаю. Намари, відчуваючи небезпеку, не потребували заохочення — розігналися, наче потужні машини. У холоднокровних тварин навіть температура піднялася від швидкого бігу.
Триста метрів пролетіли, здавалося, за мить. Кремнієві гіганти, як височезні будівлі, нависали над вершниками. Аята постійно озиралася на Даян, проте старшу мелолі оберігала її вірна подруга Капі.
Вітер гудів і дзвенів, немов разом заграли мільйони скрипок у руках невмілих музикантів. Додався скрегіт і гуркіт — неначе враз розлетівся на друзки цілісінький скляний хмарочос. Льодяні голки розбивалися об кремнієві стовбури дерев.
Під захист гаю вершниці влетіли за мить до того, як все накрило завірюхою. У намарів груба шкіра й тверда луска, проте навіть їм довелося б несолодко, а от людям під такий ураган потрапляти було смертельно небезпечно: гостра крига різатиме і одяг, і тіло. Аята та її солдатки добре знали, який на вигляд такий мрець: наче тіло, яке сотню разів вдарили ножем.
Вершниці, не зістрибуючи із сідел, повалили своїх ящерів у сніг, під захист товстелезних стовбурів, у польоті висмикуючи ноги зі стремен. Гел звалив свого намара під перше-ліпше дерево й сам упав біля звіра. Обхопив його зміїну голову долонями й прошепотів:
— Тримайся, брате.
Божевільна стихія, яку спричинив божевільний маг, накрила кремнієвий гай. Звук шаленів, а вітер досі набирав сили — наче у нього хотіли вкласти потужність рукотворної вибухівки. Дзвеніло повітря, стогнали гілки дерев. Гел спробував вплинути на чужий імпульс ізсередини бурі, намагався зменшити швидкість вітру — і отримав магічний удар колосальної сили. Таким можна було й вбити, якби дракон був слабший. Вочевидь, місцевий маг і справді не мав людського тіла, а був чистим і дуже розлюченим розумом.
Несподівано завірюха ослабла, наче хтось вимкнув вентилятор. І цей невідомий уже був інший маг. Слабший, але вправніший.
«Другий, — подумав Гел. — Даер тесс! Та вас двоє!»
На хвості завірюхи мчали двоє перевертнів — ворлоки, схожі на того, який вбив планетарного короля. І звіролюди бігли саме до того дерева, за яким заховалися Аята, Даян і Капі.
Гел звівся на ноги. На ходу змінюючи форму на звірину — величезну темно-сіру істоту, схожу водночас на вовка і кота, — він стрибнув на першого ворлока, здоровезного перевертня завбільшки з намара. Сіре хутро тварюки стирчало на голові та спині, звисало з лап і боків, а шия та довгий гнучкий хвіст були голі, рожевуваті й скидалися на загрубілу та брудну людську шкіру. На великій голові з короткою, наче в бійцівського собаки, пащекою гидко стирчали розірвані вуха. Штучні перевертні часто були страшними, а над цим, вочевидь, окрім мага попрацював ще й хірург.
Мимо пролетів другий звір, білий, із білою ж лускою на спині. Швидкий, схожий на завірюху, за якою ховався до нападу.
Сірий спробував відразу вхопити Гела за горлянку. Тейл ударив ворлока лапою по пласкій голові. Від створіння пахло молоком і кров’ю, як від дитини, проте мета в нього була одна: вбивати.
Гел уже чув злостивий крик Аяти й здивований — Капі. Закричав поранений намар. Ворлок тимчасом намагався перегризти йому горлянку, але не міг дістати: тейл, як кіт, упав на спину й відкинув сірого в бік кремнієвого стовбура. Звіролюд вдарився головою об кору й не рухався.
Золотий намар і білий ворлок вчепилися один в одного іклами й пазурами, покотилися по снігу. Підпруга на золотому тріснула, зламане сідло залишилося в снігу, дорожні сумки розлетілися врізнобіч.
Срібляста ящірка Даян лежала в снігу, краплі її темної крові рясніли на білому тлі. Аята цілилася в білого ворлока, та вагалася, боячись влучити у свого намара. Даян не могла зняти із запобіжника тадо, руки їй дрижали. Поранена Капі лежала біля стовбура. До неї бігла Кіту, активуючи власний наруч. Ману й Іті поспішали за своєю командиркою. Їхні намари, наче вовки, атакували білого ворлока. Клапті секунд тяглися повільно, немовби все навколо залило клеєм.
Гел рвонув на допомогу Аяті — під шквальним вогнем іноток, які, не розібравшись, заходилися по ньому стріляти.
— Припинити! — закричала Кіту. — Темний наш!
Декілька куль боляче вдарили по шиї й ребрах. Кіту знову закричала, вже до Гела:
— Стережися, позаду!
Сірий ворлок стрибнув на спину тейлу й вчепився іклами йому в карк. Від поштовху Гел покотився по снігу, намагаючись збити із себе перевертня. Магію він задіювати не міг: від найменшої спроби блокувати невідомого мага здіймався вітер, підносячи в повітря льодяні голки. Від потужного імпульсу тріснув стовбур хока. Зі скреготом, стогнучи, кремнієвий гігант валився просто на іноток.
Намари кусали, рвали білого ворлока пазурами; нападник кричав від болю та злості. Срібна ящірка Даян спробувала підвестися — з її передньої лапи й голови текла кров. Солдатки нічим не могли допомоги своїм намарам, чекали поки закінчиться бій. Вони навіть Гелу не могли допомогти: тейл із ворлоком зчепилися суцільним попелястим клубком. Гел вчепився в горлянку перевертня, проте той досі пручався. Зверху на ворлока стрибнув чорний намар. Вдячний ящерові за допомогу, Гел за допомогою нашвидкуруч створеної подушки силового поля встиг зупинити падіння хока на голови іноткам, їхнім намарам і тим нещасним ворлокам, яким і без дерева діставалося.
Надтріснутий стовбур-велет завмер, немовби зачепившись за інші дерева. Вітер тепер бив по ньому прицільно, намагаючись закінчити почате.
— Ману, допоможи Срібній. Треба забиратися! Відтягуйте своїх! Зараз як привалить хоком, ніхто нас ніколи не знайде! - Крикнула Кіту.
Ману побігла до ящірки Даян.
— А темний точно наш? — із сумнівом запитала Іті.
— Та наш, — запевнила воєначальниця.
— Він страшніший за не наших, — буркнула солдатка.
— Страшніший? Тобі показати, що страшніше? Глянь угору!
Іті подивилася угору й втягнула голову в плечі. Очі її розширилися від здивування:
— Дзек!
Гел не хотів вбивати сірого ворлока, та розлючений чорний намар оскаженіло шматував горло звіролюда. Інші ящери розправилися з білим ворлоком. Звісно, Гел знав, що намари — тварини хижі, але побачити цих слухняних звірів у бою — ще той досвід. М’ясоїдні намари залюбки б поласували свіжим м’ясом убитих ворлоків, але інотки відтягли кожна свого. Потрібно було втекти з гаю, поки широченний стовбур дивом призупинив своє падіння.
Гел, досі перебуваючи у звіриній трансформації, побіг до Аяти. Даян урешті впоралася з тадо й із переляку вистрілила в нього. Аята перехопила зброю доньки. Крикнула:
— Свій!
Даян ошелешено дивилася на великого звіра, тоді озирнулася й побачила поранену Капі. Кинулася до подруги:
— Навіщо ти?! Я б упоралася! — шепотіла Даян, обіймаючи її.
Капі трималася за плече, де порізана кігтями ворлока куртка була мокра від крові. На її лобі росла гуля — певно, вдарилася головою об дерево. Дівчина всміхнулася:
— Якось так вийшло. Усі цілі?
— Усе добре, усі живі, — відповідала юна мелолі.
Ману заклеювала рану срібної ящірки клейким бинтом, тішачись, що сумка з ліками вціліла.
Золотий намар шкутильгав — передні лапи йому покусав ворлок.
Збиралися дуже швидко. Даян застрибнула на намара Капі, допомогла пораненій подрузі сісти за собою. Гел відтяг чорного намара від ворлока, іклами скинув із нього зламане сідло. Аята його зрозуміла. Її золотий ящір ледве тримався на покусаних лапах, тож безпечніше було сісти на чорного.
Гел вивів вершниць із гаю і допоміг важкому зламаному стовбурові врешті впасти. Тоді затримався, завмер на межі кремнієвих дерев. Зосередившись, він здійняв шалений вітер і кинув його назустріч магам, які із загоном озброєних людей доїхали до хоків з іншого боку. Великий стовбур впав й обітнув їм дорогу. Самі зламали, самі хай якось і перебираються.
На мить на краю бурі Гел побачив дві гравітаційні платформи й сім гравітаторів, які здійнялися угору, готуючись перелетіти через завалений стовбур. Гел на додачу ще й створив магічне силове поле-сітку на узліссі й побіг навздогін іноткам. Сітка — проста річ, але в ній просто й заплутатися. Магам довго доведеться розплітати магічні вузлики.
Великий сірий тейл наздогнав вершниць, обігнав кульгавих намарів, золотого й срібного. Стрибнув на спину свого чорного ящера позаду Аяти, у стрибку змінюючи форму зі звіриної на людську. Намар навіть швидкості не скинув. Меолі здригнулася. Запитала:
— Переслідують?
— Так, — відповів він, — я трохи їх затримав, але нам потрібно десь заховатися. Їх більше двадцяти, й двоє магів.
— Поклич сестру, — запропонувала Аята.
— Куди ми біжимо? — натомість запитав він.
— Бачиш попереду білі стіни? Туди й біжимо. Тримайся міцніше.
— Вона зараз саме там, — відповів Гел. Триматися так триматися, подумав він, і обхопив її талію руками.
— Вона у длоків? — здивувалася Аята.
— Ти їм довіряєш? — Чорний намар мчав так рівно, що на його спині вершник почувався наче на гравітаві.
Білі стіни поселення длоків вже можна було розгледіти детальніше; за ними маревом виднілися височезні хоки наступного гаю. Гел озирнувся. Дівчата мчали слідом за своєю меолі. Даян міцно притискала до себе поранену подругу. Гел хвилювався, що дівчина впаде: Капі зблідла, але вперто трималася на спині намара.
— Старості довіряю, — відповіла Аята.
Переслідувачі з легкістю подолали його магічну сітку: вони не розплутували її, некерований маг спалив сітку єдиним магічним подихом. Гел зрозумів, нелегко йому буде побороти те обдароване створіння. Важкі гравітатори переслідувачів дуже швидко наздоганяли іноток, а попереду них летів вітер.
Аята притиснулася спиною до нього, його руки обіймали її талію. Так само, як тоді, двадцять років назад, коли дракон врятував майбутню меолі, витягнувши поранену, з трюму ворожого корабля.
— Завжди у житті все повторюється, — мовила вона.
— Так, схожа ситуація, — відповів він. — Тільки транспорт інший.
— Швидкість і відстань також, — додала вона.
— Залишилося тільки відстрілюватися від переслідувачів, — пожартував Гел.
— Може, спробуємо?
— Вони під захистом магів.
— От нляки! — виялася повелителька Іноти.
Намари промчали у ворота поселення длоків і не зупиняючись летіли вулицями поселення. Поселенці відскакували з дороги, притискаючись до стін. Зупинилися інотки тільки на центральній площі біля великого чорного кубу генератора овірію.
