Спочатку:
На сторінку книги
Північний вовк
«Додому!»
Північний вітер виє над крижаними хвилями. Білий туман зливається із сірим мов сталь небом.
«Додому!», - промайнула стрілою радісна думка.
Тихий шепіт лісу змішується із запахом хвої та солі. З берега долинають голоси воїнів, плещуться хвилі, розбиваючись об борт корабля.
Попри холод і втому він продовжує бігти, подумки повторюючи: "Додому! На північ!"
Ненависть і азарт, пристрасть і шалене щастя женуть мисливця вперед.
Це не вітер вив у лісі. Туман розвіявся, оголивши сліди вовка.
***
Корабель летів по хвилях, розбиваючи їх дерев’яною драконячою пащею. Море все ще вирувало. Холодне і нещадне, воно поглинуло тисячі життів, і все одно лишалося голодним. Суворі води викликали жах у палких серцях воїнів, але також були їм дорогі як і рідна домівка, як жорстока й кохана північ.
Вони поверталися додому, несучи славу й багату здобич, водночас сумуючи за тими, хто поліг у битвах. Вони були справжніми воїнами, дітьми богів. Їхнє життя - вічна битва, їхня нагорода - бенкет у чертозі Одіна, їхні серця – палаючий лід.
Воїни з нетерпінням дивилися вдалину, намагаючись розгледіти обриси берега. Серед них вирізнявся високий чоловік, одягнений у сірий подертий плащ. Не схожий був ні на воїна, ні на хлібороба. Своє ім’я приховував, назвався мисливцем, та поза очі його кликали мандрівником чи чужоземцем. Обличчя цього дивного чоловіка виражало цілковитий спокій і байдужість. Він ніби не переймався нічим, перебираючи пальцями залізний медальйон на грубій нитці.
Воїни не надто хотіли брати до себе гостя, але після битв і нищівної бурі дракар спорожнів. Довелося їм прийняти мандрівника.
Чоловік цей був мовчазний, тримався осторонь. На смаглявому обличчі ще не було зморшок, але в темних очах приховувалося щось глибоке. Здавалося, він встиг сповна ковтнути життя. Туманний погляд блукав небом, а губи ледь вигиналися, ніби в усмішці. Масне чорняве волосся – не характерне для мешканців півночі – ледве торкалось плечей, спадаючи на чоло нерівними пасмами.
- Що ти шукаєш на півночі? - запитав сивий воїн, змірявши чужинця недовірливим поглядом.
- Вовка, - коротко кинув той, усміхаючись. І, хоч мандрівник був ввічливий, вікінг сприйняв його відповідь як насмішку.
- Невже в твоїх землях вовки перевелися? - пробурмотів він роздратовано.
- Мені потрібен північний вовк, - незворушно вимовив чужинець.
Воїн більше не ставив запитань, веслував щосили, лише часом озирався на дивного чоловіка в сірому плащі. Чомусь не хотілося дошкуляти йому. Старий вікінг відчував щось дивне, що словами пояснити не міг. Не довіряв він цьому мандрівнику, і крапка.
Дракар плив під рівні удари весел. Вдалині показався берег, сяючи білизною снігу.
- Берег! - вигукнув хтось дуже пильний. - Греби швидше! Ми повернулися додому!
Воїни забули про втому, бачачи, як наближається рідна земля.
"Даремно ми його взяли", - подумав сивий вікінг, не чуючи радісних криків.
***
- Отже, ти - мисливець? - запитав ярл, не спускаючи з гостя уважного погляду.
Мандрівник не відповідав, дивлячись прямо в сірі, ніби лід, очі. У залі було тепло, горів вогонь, освітлюючи обличчя щасливих воїнів, що повернулися додому. А він, вічний скиталець, давно не відчував тепла і, як не дивно, знайшов його на крижаній півночі.
Ярл потягнувся за вином, щоб виголосити тост за перемогу, за північних воїнів, за Одіна. У його світлому волоссі ще не було сивини, але він давно вже не був юнаком. Боги наділили його хижими гострими рисами обличчя, таким же колючим пронизливим поглядом і неабияким розумом. Ярл Інгвар став правителем завдяки хитрості та спритності, хоча й на війні здобув славу хороброго воїна.
- Ми раді прийняти тебе, мисливцю. Їж, пий, веселися тут, як удома. Але в полюванні ми навряд-чи тобі допоможемо. Не захоче ніхто зараз на вовка йти. Воїни наші тільки повернулися додому, не до того їм.
- Дякую тобі, ярле, - відповів мандрівник стримано, не видаючи своїх почуттів.
***
На небі з'явився місяць, прекрасний мов перстень нареченої. Він освітлював його шлях.
Сніг закутав землю білим покривалом. Ніч була тиха, огортала все спокійним сном. Навіть вітер затих, ніби безтурботно заснув, а за ним перестали сипатись крижані сніжинки.
Тільки місяць залишався на небі, освітлюючи кривавий слід на білій стежині.
***
- Олафе!
Сивий воїн прокинувся з першими променями сонця, не відразу зрозумівши, що відбувається.
- Та щоб тебе! - злісно крикнув він, виходячи з дому.
Хто вирішив влаштувати сварку під його вікном? Та ще й у таку рань!
- Чого це вам не спиться? - випалив він і застиг на місці.
- Олафа вбито, - відповів молодий вікінг, дивлячись на того, хто колись був його другом.
***
- І це той самий вовк, якого ти шукаєш? - задумливо вимовив ярл, дивлячись на рани, явно зроблені вовчими іклами.
Мандрівник підійшов ближче, оглядаючи тіло. Навколо збиралися люди, жах застиг на їхніх обличчях.
- Так, ярле. Це мій вовк, - відповів мисливець, ховаючи обличчя під плащем.
- Отже, ми зобов'язані допомогти тобі, - спокійно і впевнено відповів ярл.
- Інгваре, - почувся поруч ніжний жіночий голос.
Мандрівник стояв до неї спиною, тож не міг роздивитись, але й так чудово знав цю жінку. У його пам'яті воскресли милі риси, довга темна коса і тонкий стан.
- Що ж нам робити, Інгваре? Як захистити людей?
- Потрібно зібрати мисливців і здерти шкуру з цього звіра. Зрештою, це всього лише вовк, - голос ярла на мить здригнувся.
***
День був ясним, на сірому небі виднілося бліде північне сонце. Над кам'яними будинками здіймався дим. Укрите снігом селище виглядало крихітним і безтурботним.
Мисливці йшли до лісу, мірно крокуючи по білому хрусткому снігу. На обличчях, розчервонілих від морозу, відбивалися похмурі думки.
- Звідки ти знаєш, що це той самий вовк? - запитували воїни.
- Сліди від іклів інші, більші, - вкотре повторював мандрівник.
- Мабуть, цей вовк величезний. І як ніхто його не помітив? Та ще й худоба вся вціліла. Вовки ж насамперед наживу хапають, а цей людину загриз.
- Йому кров потрібна, не нажива, - холодно сказав чужоземець, викликаючи нові запитання і сумніви.
Хтось вірив йому і ледве ховав страх, хтось сміявся, ділив тушу ще невбитого звіра, а мандрівник байдуже йшов уперед, погляд його був розсіяний, з обличчя не сходила усмішка. Воїнам він не подобався. Весь його вигляд говорив: "Шукайте хлопці, та тільки ні на що ви не здатні".
Не можна вигнати гостя, не можна прогнати його з полювання, але й терпіти неповагу важко.
- А ти що з голими руками на нього йдеш? - запитав немолодий, але досі міцний чоловік.
Мандрівник не відповів, лише натягнув міцніше каптур, ніби ховався від холодного вітру.
- Візьми хоч ніж мисливський, - наполягав чоловік. - Чи не чуєш мене, сміливцю?
- Дякую, не варто , - сказав врешті мандрівник, не обертаючись.
- Хоч ти й чужинець, а міг би поводитися більш товарисько, - сказав він мандрівникові, що віддалявся. – А мене Хальфдан звати. Давно я в цих лісах полюю.
Та чужинець вже швидко крокував уперед, кутаючись в сірий плащ. Перед його очима оживали спогади.
"Тільки не зараз, Хальфдане. Не видай мене".
***
Полювання на вовка непроста справа, адже спритний, небезпечний хижак чаїться в лісі й сам прагне вполювати людей.
- Пора, Свене, - наказав ярл молодому воїну.
Двічі просити не довелося. Названий Свеном уміло скопіював вовче виття. Мандрівник здригнувся, хоча й очікував цього. Так мисливці намагаються заманити звіра. Ярл Інгвар теж скривився.
- Чекаємо, - коротко кинув він.
Воїни опустилися на землю біля коріння могутніх дерев. Залишилася тільки половина, інша частина вирушила на пошук зграї косуль чи оленів. За такою зазвичай слідує вовк.
Було тихо, тільки холодний вітер не вгамовувався, а час тягнувся болісно повільно.
- Звідки взявся цей вовк? - вкотре пролунало дурне запитання.
- Хто знає, - задумливо відповів ярл.
Знову затягнулося мовчання. Тиша гнітила, очікування не приносило плодів.
- Пам'ятаєте хлопчиська, що пропав у лісі, - раптом заговорив ярл. – Він ще вічно плутався під ногами. Був слабкий, худий і на розум бідний. Ейольв його звали.
- Пригадую щось таке, - відповів йому високий воїн, підкидаючи в руці ніж. - Тільки не розумію, нащо ти його згадав.
- Та так, - задумливо протягнув ярл. - Він десь тут і згинув. Мабуть, вовки загризли, такі як цей, кровожерливі звірі.
- Нема чого жаліть слабаків. Так йому і треба, - байдуже додав інший воїн.
Запала мертва тиша, не чути ні шереху. Не чути, як б'ється гаряче серце, сповнене злістю й жагою помсти.
"Ні! - промайнула люта думка, - То були не вовки. Тут один звір - ти, Інгваре! Для тебе що кров, що вода без різниці. І за це ти поплатишся!
***
Сонце ховалося за обрій, мисливці поверталися з багатою здобичю. Не було серед неї вовка, але вони не шкодували. Наближався Дістінг - свято перемоги тепла над зимовими холодами. Люди, зайняті приємними клопотами, незабаром забули про вовка. Мандрівник з'являвся рідко, але ніхто його й не шукав. Дістінг наближався, несучи із собою сонце й надію.
***
- Хільдо! Куди ти поділася? - лунав здалеку жіночий крик.
Відповіді не було, тільки бекали вівці у дворі.
- Повернися, негіднице!
І знову даремно. Хільда вже ледь чула докори матері, вона бігла, летіла як вітер до берега блакитного моря, оточеного могутніми горами.
Що їй прохання і погрози, коли світ такий прекрасний? Навіщо їй гучне свято, натовпи людей? От якби вирватися, поплисти, полетіти туди, де ніхто не бував. Скільки ще залишилося незайманих земель?
Хільда завжди була розчаруванням для своєї родини. Невисока й худенька мов юне деревце. Була беззахисна й незграбна, не вміла ні щит тримати, ні господарством займатися. Людей уникала, все бігла до моря, до гір. Черпала вона радість в красі північної природи, і безтурботна усімішка ніколи не сходила з її усіяного веснянками обличчя.
Сім'я довго намагалася перевиховати Хільду: то вмовляли, то різки в справу пускали, але врешті-решт змирилися і знайшли відраду в інших дітях. А світлокоса дивачка жила собі тихо мов мишка. Така ж непримітна і маленька.
***
Настав Дістінг. Селище сповнилося радісним галасом. Ярмарки, подарунки, веселі обличчя, метушня.
Хальфдан теж мимоволі усміхався, проходячи повз веселу юрбу, ховаючи невгамовну тугу, що вгризлась в його душу. Свого часу він міг стати воїном, але відмовився, бо не бажав проливати кров в ім’я грізних богів. Так обрав шлях фермера. Любив він землю і домашній затишок, тож не шкодував про свій вибір, аж доки не закохався. І судилося йому полюбити найкрасивішу діву, що закрутила голови багатьом чоловікам. Хальфдан працював не покладаючи рук, ферма процвітала, та й з полювання він завжди приносив здобич. Заради неї був ладен гори звернути.
Однак, прекрасна діва відмовила йому, адже хотіла вийти за славного воїна. Тож Хальфдан лишився сам зі своїм багатством, ще й повсюди його висміювали за недолугі спроби залицянь. Не знали ці жорстокі люди, що розбивають щире й добре серце, можливо, найдобріше з усіх, що існували на світі.
Прийшов Дістінг. Хальфдан брів, не розбираючи дороги, п'яний настільки, що ледве волочив ноги. Він все ніяк не міг зрозуміти: у чому сенс життя? Навіщо жити? Щоб бачити, як кохана цілує іншого? Щоб ховатись від сорому та глузувань?
Не боючись розгнівати богів, він проклинав їх, волав до неба, звинувачуючи у несправедливості. І боги йому відповіли.
Хальфдан не пам'ятав, як опинився в лісі. У п'яному маренні йому почувся чи то плач, чи то писк. Він став шукати і раптом побачив вовченя - сірий тремтячий клубок шерсті. Кліпнув здивовано, придивився - а перед ним уже й не вовк, а звичайне людське дитя - хлопчик, що не досяг і року.
У молодій душі, виснаженій горем, з'явився сенс. Хальфдан забрав дитину не роздумуючи. Він вважав свого названого сина благословенням богів. А на згадку про видіння, сіре вовченя, дав хлопчикові ім'я - Ейольв, що означає вовк щастя.
***
Сонце хилилося до обрію, а свято тільки розгоралося. У повітрі витав аромат смачних страв, хмільний ель лився рікою, зігріваючи кров. У веселій метушні лунали пісні, музика, гучний сміх.
Мандрівник роздивлявся ярмарок, зливаючись із галасливим натовпом. Скільки б часу не минуло, все залишається колишнім. Дістінг такий самий велелюдний і щасливий день, як і десятки років тому.
Мисливець ішов, не розбираючи дороги, занурившись у теплу атмосферу свята. На мить він забув про все, полинувши в спогади. Зник біль минулого і втома довгих поневірянь. Був тільки старий добрий Дістінг – свято щастя.
Хтось завів веселу пісню, що зразу ж розійшлася хором голосів. Звідкись долинув запах свіжоспеченого хліба, від якого паморочилось у голові. І раптом знову здійнялася пісня, тільки цього разу про ратні подвиги, про війну. Мисливець незчувся як сам почав виспівувати знайомі слова, відчуваючи п’янку радість.
Аж раптом озвався хтось неподалік:
- Ходімо всі на поєдинок!
- Хто ж стане вбивати у свято? – здивовано запитав інший.
- Та жартома це все. Ярл вирішив повеселитися, тож збирає всіх.
Не дослухавши розмову, мандрівник рушив разом із натовпом.
- Швидше, хто хоче показати свою силу! - зазивав воїнів гучний голос.
Крізь натовп мандрівник ледь розгледів постать ярла, що сидів разом зі своєю дружиною. Навіть після стількох років вона лишалась такою ж вродливою. Не змінилась навіть горда постава і великі чорні очі, сповнені жагою почуттів.
- Хто проявить сміливість? - знову пролунав заклик.
Довго чекати не довелося. Високий рудий воїн вийшов вперед разом зі своїм приятелем.
Правила були прості: битися доки одного з чоловіків не виштовхнуть за межу кола. Ніякого кровопролиття у день свята, тільки веселощі. Воїни схопилися за плечі, намагаючись виштовхнути один одного, а натовп аж загув від цікавості.
Жартівливий поєдинок тривав недовго, за першою парою йшла друга, а за нею наступна. Воїни починали нудьгувати.
"Ще трохи і вони ризикнуть", - подумки мовив мандрівник, вичікуючи момент.
Коли в тісному натовпі стало душно від запаху елю, коли в п'яних очах читалася тільки жага видовища, він щосили крикнув:
- Невже тут завжди панує така нудьга?
Натовп завмер, прикипівши до нього поглядом.
- Тобі не до вподоби наші розваги, мисливцю? - у голосі Інгвара звучало здивування і гнів.
- Вибач, ярле, - мисливець відповів упевнено, нахабною усміхаючись, а руки стиснув у кулаки під довгими рукавами плаща.
"Ерна, - подумки прошепотів він, коли погляд зрадницьки впав на дружину ярла: невже ти щаслива із ним?” Та за мить мандрівник опанував себе й продовжив:
- Я вдячний тобі за гостинність, за дах і їжу, ярле. Клянуся, не хотілося мені тебе образити. Але хіба ж можна так святкувати?
Йому вдалося обманути натовп. На вигляд п'яний і веселий, він приховав власну злість і страх.
- Чого ж ти хочеш?
Ярл схрестив руки на грудях, в його чіпких очах зблиснула цікавість.
- Я хочу битися, як годиться чоловікові, воїну, - вів далі мисливець. - Хочу стати до бою з гідним супротивником, тримаючи меч в руках.
- І кого ти вважаєш гідним? – запитав Інгвар, здогадаючись, яку відповідь отримає.
- Гадаю, немає більш доблесного воїна, ніж ти, ярле, - слова мандрівника викликали хвилю гучного сміху.
- Дайте йому зброю, - наказав ярл, рвучко підводячись.
Серед воїнів пронісся схвальний гул. Мандрівник усміхнувся, цього разу по-справжньому, але ніхто не помітив його вовчий оскал. Він скинув свій старий сірий плащ, в якому давно вже не було сенсу. Хто здатен упізнати в ньому худорлявого юнака, що колись тут мешкав? Хто згадає цю незгасиму посмішку? Людська пам’ять коротка, а світло полум’я оманливе, тож ніхто не зможе розкрити його таємницю.
Інгвар пильно оглянув супротивника. Мисливець був високим і на вигляд міцним. Одяг мав простий, чорний, нічим не примітний, лиш зблиснув на мить невигадливий медальйон на його шиї.
Чужоземець здавався веселим і розслабленим, однак в його душі була справжня буря, від якої закипала кров. Останні сумніви зникли, варто було Інгвару наблизитися, мружачи пронизливі світлі очі, гострі, як грані вічного льоду. Мисливець подумки здригнувся. Це було останнє, що він бачив, помираючи від ран.
Лють кипіла в ньому, воскрешаючи давні, але не забуті спогади. Той біль він не зможе пробачити, він в'ївся надто глибоко, проник у саму його суть. Постійне глузування й презирство, зрада Ерни і пекуча агонія від смертоносної рани. Смертоносної для людини, не для вовка.
- Візьми зброю.
Хтось із воїнів покликав мандрівника, і він пішов, ледве стримуючись, щоб не вихопити меч. Тіні вогню танцювали на холодному лезі. Нарешті. Йому було байдуже, хто тримає клинок, головне, що настав той самий час. Мандрівник лише випадково підняв очі й побачив те, чого боявся найбільше.
Перед ним стояв Хальфдан. Посивілий, нижчий за нього на голову, вражений і до болю рідний.
- Ейольв, - беззвучно прошепотів він одними губами.
Серце мандрівника ніби завмерло на одну довгу болісну мить. Хальфдан! Чому він тут? Чому саме зараз?
Він змусив себе схаменутися, повернутися до ярла, до поєдинку. Як же все невдало! Перед очима незмінно стояло обличчя Хальфдана - його названого батька.
Мандрівник не бачив його навіть на полюванні, навмисне йшов попереду, боявся викриття, боявся гніву і найбільше любові.
Інгвар налетів як шуліка, і мандрівник легко відбив його удар. Брязкіт меча остаточно привів його до тями. Тоді, п'ятнадцять років тому, все було так само, тільки замість веселого ярла стояв світловолосий юнак зі злими гострими рисами.
Гнів усе ще пульсував усередині, але швидко вщухав. Удар, ухилення, гомін натовпу. Він міг би вбити їх усіх, знищити, щоб ніхто більше не згадав про лісового підкидька, щоб нарешті стерти минуле, змити його кров'ю.
Але тут був Хальфдан. Удар, сиплються іскри. Як можна пролити кров на очах Хальфдана? Ні, він не стане засуджувати, не проклинатиме, не волатиме до совісті. І все-таки цей теплий погляд, сповнений добра і любові. Як можна розчарувати батька?
Поєдинок тривав недовго. Він дозволив ярлу виштовхнути себе з кола, у натовп, що аж гудів від захвату. Інгвар знову переміг.
- Ти задоволений, мисливцю? - запитав радісний ярл, не підозрюючи ні про що. Останнім болісним ударом була Ерна, що привітала свого чоловіка пристрасним поцілунком.
- Так, ярле, - відповів рівним голосом Ейольв, як і раніше злий, розчавлений та знищений.
***
Вовк мчав, не розбираючи дороги. "Уперед, швидше, якнайдалі", - миготіли рвучкі думки. В очах темніло від люті. Місяць застиг на небі, викликаючи в ньому несамовите виття.
Вовк зупинився, здригаючись від пориву крижаного вітру. В душі раптом стало порожньо й гірко. Він не зміг, він знову програв. Розчарований власною нікчемністю, він дививися, як презирливі холодні зірки відбиваються в морській воді.
“Як далеко він від селища?” – замислився він, але одразу ж відкинув цю думку. Яка різниця? У чому сенс його поневірянь і бід? Навіщо йому взагалі продовжувати це жалюгідне існування?
Величезний вовк - небезпечний, смертоносний звір втупився вдалину невидючим поглядом. У темно-сірих, як сталь, очах застигло німе запитання, сповнене болем і благанням.
Раптом, зовсім того не очікуючи, він почув пісню. Надзвичайно ніжна, виведена тонким дівочим голосом, вона викликала дивний трепет в його змученому серці. Вовк ловив кожне слово, кожен звук, не розуміючи, що це за чари. Він і не прагнув зрозуміти, лиш незмигно дивився на білу витончену фігуру, що кружляла в танці.
Спершу він прийняв її за духа і довго так думав, спостерігаючи за чарівними плавними рухами. Довге світле волосся мерехтіло в місячному сяйві, спадаючи на тонку білу сукню. Стрункі голі ноги кружляли над сніжним килимом, не лишаючи слідів. Вона була прекрасна мов казковий птах.
Ейольв був настільки зачарований, що боявся зайвий раз кліпнути, аби чарівне створіння не щезло мов мара. Він вже й не зважав на вітер, відчуваючи лише вогонь, що розпалювався в самому серці. Він більше не ставив запитань, усі думки зникли, немов відлетіли три десятки неймовірно складних років. Була тільки прекрасна танцююча діва, дивлячись на яку він забував дихати.
Дістінг - свято, що славить наближення весни й благословляє тих, хто шукає кохання. Воно сяяло міріадами зірок, палало сотнями вогнів, відлунювало в гарячих серцях.
***
День видався теплим, безвітряним, ніби зима й справді почула благання людей та вирішила піти, забравши із собою люті холоди.
- Скоро почнуться роботи в полі, - задумливо сказав старий вікінг. - А потім прийде літо, молодь вирушить на війну. Треба вовну продати завтра. Що скажеш, Хальфдане?
Відповіддю послужив розсіяний кивок. Друг не слухав його, занурений у свої думки. "Де зараз Ейольв? Що з ним?", - повторював він подумки.
- Продав би ти мені частину землі, Хальфдане. Не хочу тебе образити, але в мене сім'я велика, а ти один.
"Не один", - промайнула в голові радісна думка. Він не був один з того самого дня, як забрав у свій дім Ейольва.
Вовк щастя. Більш вдалого імені для цієї дитини не підбереш. Здавалося, він завжди усміхався, навіть коли великі сірі очі наповнювались смутком, кутики уст залишалися піднятими вгору. Такі ось цікаві риси.
Шкода, що не був Ейольв по-справжньому щасливим. Інші діти не сприймали його, називали підкидьком. Хальфдан і сам якось пошкодував, що розповів правду мешканцям селища, проте нічого вже не міг змінити.
Хлопчик ріс тямущим, допомагав по господарству. Був правда дещо худорлявим, але не хворів, тож ріс на втіху названому батькові.
Хальфдан забув, що Ейольв не його син. Згодом він став помічати схожість у жестах і словах - у дрібницях, що виявилися надзвичайно важливими. Та й не тільки в дрібницях. Жорстоко пожартувала доля над хлопчиськом, так само як колись над самим Хальфданом.
Ейольв виріс міцним та розумним, став добрим мисливцем і хліборобом, міг би скоро одружитися з хорошою дівчиною. Хальфдан щиро бажав цього, але судилося його сину покохати дочку ярла. Ерна була вельми красива і залишалася такою навіть попри багато років. Риси мала ніжні й правильні, а коси важкі й темні, та такі довгі, що ледь не сягали землі. Гордо тримала поставу, задирала високо маленьке підборіддя, кидаючи на всіх палкий манливий погляд чорних очей.
Єдина дочка ярла. Її мали видати за того, хто зможе стати наступним правителем. Не за підкидька. Але що поясниш закоханому юнакові? Ейольв не бажав нікого слухати. До того ж, Ерна і сама відповідала йому взаємністю.
Хальфдан мовчав, коли хлопець узявся за меч. Втішав себе думкою, що боги змилуються над його дитям. У якийсь момент серце старого навіть заспокоїлося. Хлопчик ставав все сильнішим і витривалішим.
Хальфдан іноді згадував, як тоді в лісі йому привиділося вовченя. Він намагався проганяти здогадки, але щоразу вони міцнішали, вселяючи в ньому дивний спокій. Якщо Ейольв не з людського роду, якщо це виявиться правдою, то його син безперечно здобуде перемогу.
Усе було чудово, доки не з'явився Інгвар. Складно сказати, чого більше бажав цей хитрун: влади й почестей чи самої Ерни. Хоча це вже не має значення, головне, що відтоді для Ейольва не стало життя. Його супротивник був сильний, походив із славного роду, а серце красуні Ерни виявилося мінливим.
Хальфдан нічим не міг зарадити, дивлячись, як щастя його сина котиться в прірву. Той біль, що відчував він сам, був нічим порівняно з тим, як страждала його душа за Ейольва. Це ж був його єдиний син, його життя.
Ярл влаштував полювання. Усі знали, що він уже шукає чоловіка для своєї доньки, тож Ейольв приєднався до мисливців. Ніхто не знає, що сталося, і чому він не повернувся. Тільки Інгвар обходив будинок Хальфдана, й чомусь не підводив очей при зустрічі. Однак хитрун мовчав, тож скоро всі забули про хлопчину-підкидька, мов ніколи його й не було на цьому світі.
Ярл пообіцяв віддати свою дочку Інгвару. З весіллям не поспішав, спочатку відправив його на війну, але рішення вже було ухвалене.
Ейольву тоді виповнилося шістнадцять. Хальфдан не вірив у його загибель, не міг змиритися, і таки одного разу він побачив на порозі вовчі сліди. Майже два десятки років він жив мрією, що його син повернеться.
- Хальфдане, ти чуєш? Продаси мені землю?
- Ні.
"Усе це для Ейольва, усе залишиться йому", - плекав він щасливу думку.
- Краще розкажи мені, що ти бачив тоді на півночі, - голос Хальфдана пожвавився. Він уже чув цю ціторію від інших, але хотів пересвідчитися.
- Упертий ти, - друг тихо зітхнув. - Але як знаєш. А на півночі холод один та брили льоду, цілі гори. Вітрило важчає, ледве змогли повернутись з тих проклятих місць. І як же спромоглися так заблукати? Від холоду навіть усілякі дивацтва ввижатися почали. Мені ось жінка привиділася. Але де ж серед брил льоду житумуть люди? Не встиг подумати, тільки кліпнув - і вже вовк стоїть біля води. Зібрався покликати інших, відвернувся до них, а назад обертаюся - і нікого. Мабуть, у голові мізки замерзли, тож ввижалися всякі чудасії.
- І ніхто більше нічого не бачив? - запитав Хальфдан, не приховуючи хвилювання.
- Ну, ще Лейв казав, що вовка бачив. Але навіть якщо на півночі водяться якісь звірі, людей там точно немає.
Хальфдан мовчав, насупивши чоло. А раптом їм не привиділось? Що як його Ейольв не єдиний в своєму роді?
- Заходь до нас частіше, Хальфдане, не будеш один сидіти в хаті.
"Я не один", - подумав він, згадуючи, як уранці побачив вовчі сліди.
***
- Чого ти завжди всміхаєшся?, - запитала Ерна дзвінким голосом.
- Я не... – хотів було заперечети Ейольв, та дівчина враз його перебила.
- Усміхаєшся, - впевнено заявила вона, а за мить стала навшпиньки і поцілувала його.
Ейольв лиш розгублено кліпнув, а чорні очі дівчини палали диким вогнем, що назавжди лишив слід в його серці.
Вони зустрілися навесні, коли все розквітало. І не було більшого щастя, ніж бачити ці тонкі риси, чути дзвінкий гордовитий голос. Шкода, що з приходом холодів серце красуні охололо до бідного хлопця.
Ерна не співала, не збирала квіти, а вишивання взагалі вважала пекельною мукою. Натомість вона любила полювати, так само палко як і Ейольв. Хлопець був умілим мисливцем, помічав звірів раніше за інших, ніби відчував їх, а тоді із захватом встромлював стрілу у жертву, й слідував кривавими слідами, відчуваючи п’янкий запах її страху. Хто б міг подумати, що він сам колись стане зацькованим звіром?
У лісі було тихо, мовчали сонні, вкриті снігом дерева, і від цього стомленій душі ставало трохи легше. Мандрівник сидів під кронами високих сосен, розглядаючи свій простенький медальйон - єдину річ, яку він узяв із собою багато років тому. Здавалося б, це всього лише шматок заліза – кострубата голова вовка, але для Ейольва він був дорожчим за всі коштовності світу.
Хальфдан якось зробив йому цей медальйон. Місцеві хлопці зірвали його і затоптали. Відтоді Ейольв ховав свій оберіг, а то й зовсім перестав носити. Боявся тільки, що Хальфдан засмутиться, коли дізнається.
Але в день того злощасного полювання перевернулося все його життя, і непотрібний шматок заліза став його талісманом - пам'яттю про дім, про рідного Хальфдана.
Життя в чужих землях було складним. Однак нескінченні мандри зробили його міцнішим, подарували багато знань. Він заробляв на життя полюванням. У цій справі ніхто не міг його перевершити, тож прогодувати себе міг. І хоч люди не завжди радо вітали чужинця, Ейольв ніколи не прагнув їхнього товариства. Самотність дозволила йому краще пізнати свою вовчу сутність. Він міг тижнями блукати в лісових хащах у подобі звіра, упиваючись дикою свободою, вбираючи у себе незрівняно гострі запахи й смаки, ніжний подих вільного вітру та чари недоторканої природи.
У вовчій подобі він був цілковито щасливим. Однак Ейольв не був лише вовком, він також був і людиною – чоловіком, чиє серце замерзало навіть у найтепліших краях. Ця неспокійна людська сутність нагадувала про себе важким смутком, тугою за домом, за минулим, а звір водночас прагнув помсти, кожен раз, коли погляд падав на давній шрам. Спершу Ейольв боявся повертатися, боявся, що Інгвар остаточно вб'є його, та коли терпіти стало не сила, він вирушив на північ щоб узяти своє.
Перш за все він хотів убити Інгвара й тоді розквитатися з усіма своїми кривдниками. Але тепер Ейольв не був таким певним щодо своїх намірів. Він не знав, чого насправді хоче. У душі панував м’який лінивий спокій, що з’являвся завжди, коли він перетворювався із вовка на людину. Думки розбігалися безрадними уривками, повертаючись знов і знов до прекрасної білокосої діви, що танцювала вночі.
Хто вона така? І куди зникла? Чи не привиділась йому випадково? І чому йому не байдуже?
Ейольв зосередився на спогадах щоб відчути знову легкий солодкий запах. Якщо ця дівчина справді існує, він її обов’язково упізнає.
***
Від самого ранку в будинку панувало хвилювання. Батько не мовив і слова, ходив туди-сюди, зосереджено зморщивши чоло. Матір навпаки гнівалась, гримаючи на всіх за дрібниці. Ще й змусила Хільду одягнути улюблену білу сукню, а до неї ошатну накидку зі срібною брошкою.
- Сядь в кутку й не торкайся нічого, а то знову щось вивернеш на себе, - з докором кинула мати.
Хільда справді була повільна й незграбна, особливо серед людей. На самоті в неї нічого не розбивалося, не летіло з рук. А далеко від дому, там, де тільки вітер і море, вона була граційна і легка.
- Поквапся, - знову гиркнула до когось мати.
Хільда тихо зітхнула, сподіваючись, що їй вдасться хоча б ненадовго втекти від цієї метушні.
Матір свого часу була вродливою жінкою, завидною нареченою, такими ж стануть і сестри Хільди, а сама дівчина приречена їм заздрити. Невисока, кирпата, ще й дивачка, як часто любили повторювати в родині. Заміж її візьмуть хіба що через багате придане. Та чи буде такий шлюб щасливим?
Дівчина змусила себе викинути з голови тривожні думки. Їй вдалося тихенько прошмигнути у двір на кілька хвилин. Холодний вітер приємно лоскотав білі щоки, усипані веснянками. Хільда не боялася холоду, він ніби став частиною її душі, а безмежне північне небо сяяло блакиттю в її великих щирих очах.
Легкий подув вітру викликав усмішку на її обличчі. Хільда на мить забула про турботи й полинула думками до подій вчорашньої ночі. Дістінг був неймовірним днем. Коли всі пили п'янкий ель, вона хмеліла від бажання вилити свою душу в танці й пісні, подібно до птахів, що славлять наближення тепла. Дівчина завжди відчувала більше за інших, але боялася про це розповісти, щоб її вкотре не висміяли чи бува не вигнали з селища. Хільда знала силу своїх видінь і розуміла, що інші люди боятимуться її, тож берегла усе в таємниці.
Та й зрештою, навіщо розповідати людям про майбутнє, коли нічого вже не зміниш. Хільда якось відчувала, коли прийде тепло, а коли випаде сніг. Знала вона часом хто з воїнів повернеться додому, а кого вже не варто чекати. Однак чи був сенс у цих знаннях.
З часом юна дивачка навчилась не зважати на свої видіння, та в ніч Дістінгу сталося щось дивне. Хільда не пам'ятала, як опинилась серед лісу, оповита місячним сяйвом. Вона не злякалась, лиш закружляла у танці, радісна й легка. Грайливий вітер підхопив її пісню і поніс високо до небес, де палали вогники зірок.
Раптом пролунало жалісне вовче виття, а повітря сповнилося задушливим запахом лісу і крові, що немов в'ївся в легені, зводячи дівчину з розуму.
Хільда хотіла спинитись, але не змогла. Серце завмерло скуте крижаними пазурами страху. Згасли зірки, а перед очима танцювали бліді тіні, набуваючи чітких обрисів. Хільда потонула у вихорі видінь, не встигаючи їх розрізнити.
Отямилася, коли все затихло, й не одразу збагнула, що сидить біля дверей власного будинку, де вже давно всі поснули. Дівчина аж тремтіла від страху, тож не зімкнула очей до світанку і потайки сподівалась, що все це їй лише наснилось.
- Лейве, друже, зустрічай мене! – грубий чоловічий голос повернув дівчину до реальності.
Хільда не могла пригадати чоловіка, що впевнено крокував до їхнього двору. Високий та міцний, руде волосся пронизане сивиною, а смагляве обличчя вкрите дрібними зморшками. Побачивши дівчину, він широко всміхнувся, оголюючи гострі білі зуби.
- Здрастуй, друже мій, - радісно відповів батько, вийшовши з будинку, а Хільда тим часом шугнула до будинку подалі від гостя, що викликав у неї погане передчуття.
"Так ось чому матінка так метушилася", - подумала вона, виглядаючи у вікно. Батько здавався щасливим. Певно, той чоловік був його другом.
- Допоможи мені накрити на стіл, та хутчіше, - кинула матір, проходячи повз.
Хільда тихо зітхнула й поспішила до матері. Добре, що їхня сім'я велика, і на неї мало хто звертав увагу. Довелося, звісно, сидіти з усіма за столом й ловити на собі прискіпливий погляд батькового друга, що змушував її почуватися геть не затишно. Але принаймні дівчину не змушували бути веселою і товариською, не питали, чому вона знову нічого не їсть. Хільда завжди подумки нарікала на необхідність слідувати чужим бажанням, проте вона могла це стерпіти, бо завжди поверталася туди, де ніхто не мав над нею влади.
- То що, ти видаси за мене свою доньку?
Весь спокій дівчини випарувався в одну мить. Вона сподівалася, що їй почулося, що це жарт.
- Звісно, - впевнено відповів батько, руйнуючи останні сумніви. - Ми всі будемо раді цьому, чи не так, Хільдо?
Дівчина не відповіла, лиш подумки благала всіх богів, щоб слова батька виявилися жартом. Та серце, що вже передчувало біду, забилося в грудях, мов переляканий птах.
- Значить, справу вирішено, - весело сказав той самий чоловік, що мав взяти її за дружину.
- Ні! - вигукнула Хільда і прожогом вискочила з дому. Здивовані родичі не встигли спинити її.
Дівчина й сама дивувалась власному вчинку. Але часу на роздуми в неї не було. Образа й злість гнали її якомога далі від будинку, де на неї чекав майбутній чоловік. Від одної думки про шлюб з незнайомцем, до того ж набагато старшим, ставало зле. Що вже казати про відсутність кохання чи хоча б якоїсь поваги? Чому батьки вирішили усе за неї? Хіба вона не має права обирати власну долю?
Напевно, родина дуже зраділа, що таки зможе прилаштувати заміж доньку-дивачку. Але Хільда не дозволить цьому статися, вона втече так далеко, як тільки зможе. Якщо доведеться, замешкає й у лісі, серед звірів, лише б бігти якомога швидше, щоб не наздогнали.
Хільда мчала до лісу, спускаючись з високого засніженого пагорбу. Дівчина озирнулась на мить й з жахом помітила високу постать батька, що наближалась. Схопилася бігти далі, та послизнулась й покотилася вниз стрімким схилом. Колючий біль пронизав усе тіло, у голові паморочилось, тож спершу вона не могла навіть звестись на ноги.
- І що тут робить така красуня? – пролунав поруч чоловічий голос.
Хільда злякано підвела очі й тихо мовила:
- Нічого.
Вона не бачила цього чоловіка раніше. Якби бачила, то напевно запам’ятала б різке смагляве обличчя з грайливою усмішкою на тонких вустах.
- Куди ти так поспішаєш? – мовив він лагідно, простягаючи їй руку.
Хільда вхопилась за його теплу долоню щоб звестись на ноги та раптом її огорнув задушливий запах крові й лісу, а перед очима промайнули тіні з видіння. Вовк мчить крізь ліс, кидається на мисливців, забарвляючи сніг червоною кров’ю. Лід тане й замерзає знову, лід, що проростає з серця, що відбивається в прозорих очах ярла. Срібна пташка вільно злітає в небо у променях світанку.
Що з тобою? – стурбований голос повернув її до дійсності.
Дівчина розгублено мовчала під проникливим поглядом незнайомця, чий теплий подих лоскотав її шкіру. Невже вона впала в його обійми? Який сором.
Хільда відчула як червоніють щоки, але навть не намагалась відсторонитися. Незнайомець був вищим від неї, його смагляве обличчя, обрамлене гривою темного волосся, видавалось їй дуже привабливим, проте водночас здавалося, що в гарних рисах таїться щось небезпечне, нелюдське.
- Хільдо! - пролунав раптом крик батька, змусивши дівчину отямитися.
- Вибачте, - прошепотіла вона й випурхнувши з обіймів, кинулася бігти, цього разу не лише від батьків, а й від дивного чоловіка, що водночас лякав і зачаровував її.
- Нема за що, - кинув услід незнайомець, проводжаючи її поглядом.
***
Ніч підкрадалася, несучи з собою темряву і холод. Хільда не боялася замерзнути, але страх таки заповз у її серце отруйною змією. Всемогутній Одін, що вона коїть?
Дівчина прийшла до моря, де стояли кораблі, прикрашені драконячою пащею. Тихий плескіт моря заспокоював хвилю почуттів в душі, однак тривожні думки поверталися знову і знову.
Куди йти? Повернутися додому - означає змиритися і вийти заміж за чоловіка, що був чужий її серцю. Мешканці селища не погодяться допомогти їй, а як побачать, то ще й силоміць відведуть до батька. Хільда могла поки сховатися у лісі, але розуміла, що довго там не протримається.
Здійнявся вітер, сколихнувши хвилі, а разом із ними загойдалися прекрасні різьблені кораблі. Хільда віддала б усе за можливість поплисти на дракарі куди-небудь дуже далеко і жити вільно, не знаючи жодних заборон. Якби ж то все було так просто.
- Умієш ховатися.
Вона не здивувалася, почувши цей голос. Він був м’яким та приємним, мов мелодія флейти, і водночас дзвінким, сповненим сили та впевненості.
- Напевно, - сказала дівчина, не обертаючись.
- Тебе звати Хільда? - цього разу голос прозвучав ближче.
Дівчина бачила, як з'являється на плинній воді сіре відображення, схоже на вовка.
- Так, - сказала вона, повернувшись до незнайомця. - А вас як звуть?
- Тут мене називають мандрівником.
Він уважно дивився на неї з м'якою усмішкою на обличчі, що проникала набагато глибше ніж будь-які слова.
- Але це не ваше ім'я, - відказала дівчина розчаровано.
- Ні.
- Чому ти ховаєшся? - запитала Хільда, обернувшись до нього. Її раптова впевненість та безмажна допитливість в сяючих очах знітили мандрівника. Він не знав, що сказати, тож запитав натомість:
- Не скажеш, навіщо тікала?
- Щоб мене не видали заміж, - незворушно відповіла дівчина, повертаючись поглядом до темного моря. - Я не хотіла належати чоловіку, якого навіть не знаю. Але сумніваюсь, що вчинила правильно. Нерозумно було йти з дому.
- Місце, з якого хочеться втекти, не може називатися домом, - задумливо мовив мандрівник, дивлячись кудись у далечінь. - Я це знаю, повір.
Хільда знову зміряла його цікавим поглядом. "Хто цей чоловік? Чого він хоче?" - запитувала вона себе, ледь тамуючи бажанням дізнатися правду, зазирнути в його привабливі очі, в його душу.
"Красива", - подумки мовив мандрівник, не сміючи визнати, що ці великі блакитні очі та золоті коси, вже залишили слід в його серці.
- Напевно, ти бачив багато різних місць, - тихо сказала Хільда, коли мовчання стало надто гнітючим. - Я заздрю тобі.
- Це смішно, - чоловік широко посміхнувся. Хто б подумав, що його скитанням можна заздрити.
- Чому?
Хільда не зводила з нього здивованого погляду.
- Немає місця прекраснішого за північний край, - відповів мандрівник із сумом у голосі.
- Але ж північ величезна, ми ще не звідали всіх земель.
- Твоя правда, - кинув він, зітхаючи, адже й сам прагнув дізнатися, що знаходиться за межами відомого.
- І все-таки як тебе звати? – не стрималась Хільда, хоча сумнівалась, що почує відповідь.
- Ейольв.
Одне єдине слово, що озвалось туманним обрисом у пам’яті. Вона вже чула це ім’я, проте не могла згадати коли.
***
Нічний ліс сповнився чарівним шепотом. Хільда не переставала всміхатися, кутаючись у довгий сірий плащ. Вона казала, що не замерзне, але Ейольв їй не повірив. Тепер вже вона не боялася нічого, відчуваючи, як розправляються невидимі крила її душі. Вона чинила нерозважливо, проте була вільна і щаслива.
Дівчина губилась в здогадках, куди міг подітися той дивний чоловік, чия усмішка досі пломеніла у неї перед очима. Він мусить повернутися по плащ, принаймні Хільда хотіла в це вірити, з нетерпінням очікуючи наступної зустрічі.
- Ось ти де, Хільдо.
Дівчина застигла мов лісовий звір, що відчув кривавий запах мисливця. Грізний голос звучав зовсім близько. Хруснув сніг під важкими кроками воїна, чия постать нарешті стала видимою в блідому світлі місяця. Ось він - давній друг батька, її майбутній чоловік.
- Прудка ти, Хільдо. Та нічого, скоро я навчу тебе покори.
Він говорив, наближаючись до неї, а дівчина боялася зрушити з місця. Розуміла, що не втече, але мусила хоча б спробувати. Хільда обережно ступила крок назад, тоді ще один, а воїн лиш мерзенно розсміявся, спостерігаючи за її марними спробами віддалитися.
- Дурне дівчисько, - кинув він, презирливо скалячи зуби, поки Хільда обережно намацала гострий ніж, пристебнутий до пояса – ще один подарунок Ейольва.
- Не підходь, - сказала вона тихо, міцно стискаючи холодне руків’я під полами сірого плаща.
- А то що? – глузливо мовив чоловік, швидко крокуючи до дівчини.
- Не підходь, - пролунав раптом знайомий голос.
Хільда полегшено видихнула, побачивши перед собою високу чорну постать, що повільно наближалась до них. Ейольв якимось дивом опинився поруч і прийшов врятувати її.
- Забирайся звідси, чужинцю, - загрозливо мовив рудий воїн. - Вона – моя наречена.
- Вона не твоя, - чітко й голосно відказав Ейольв.
- Справді? – запитав воїн з їдким єхидством в голосі, а за мить схопив дівчину, скувавши її в задушливих обіймах, що більше нагадували залізні лещата.
Хільді аж у голові запаморочилось. Вона вже витягнула ніж з-за пояса, та не була певна, як ним скористатися. Огида і страх стисли її горло, тугіше ніж брудні руки, що нахабно ширяли її тілом.
- Вона буде моєю, - нахабно заявив воїн, впевнений у своїй владі над дівчиною.
Він хотів додати щось іще, та так і лишився стояти з відкритим ротом, коли чорна постать мандрівника обернулась у велитенського вовка. Воїн застиг мов вкопаний, послабивши хватку, і в ту ж мить Хільда всадила ніж в його м’язисту руку. Біль засліпив горе-нареченого, змусивши його відступити, а дівчина прудко вирвалась з його рук.
Вовк ступив уперед, насуваючись повільно, але загрозливо, мов сама смерть. Кремезний воїн, що іще мить тому, нахабно усміхався, тепер забував навіть дихати, прикриваючи криваву рану. Він зблід мов сніг під незмигним поглядом звіра.
Хільда заклякла в кількох кроках від вовка, грузнучи по коліна в снігу. Він врятував її, проте викликав не менше страху, ніж нав’язаний батьками наречений.
Видіння засліплювали, проносячись перед очима уривками жахливих картин. Сліди на снігу, убивство і море крові, чий мерзенний запах випалював легені дівчини.
Вовк спинився, повертаючи до неї велетенську сіру голову. Знайомі світлі очі сяяли теплою турботою.
«Хільдо», - почула вона м’який голос, що розійшовся луною по всьому тілу. Вона вже чула цей голос, вже знала цей погляд задовго до появи чужинця в їхньому селищі. Ці риси належали юному хлопцю, що якось не вернувся з полювання.
Переляканий наречений врешті наважився утекти, розкидаючи сніг гучними кроками. Вовк проводжав його байдужим поглядом.
- Він видасть тебе, розповість ярлу, - мовила Хільда, осяяна раптовою здогадкою.
Вовк схилив голову, його велитенське тіло почали танути, перетворившись за мить у темну постать з гривою неслухняного волосся.
- Я знаю, - спокійно відказав Ейольв. Він простягнув руку, мов хотів торкнутися її, але за мить передумав. - Цього я й хотів.
- Ти прагнеш помсти, - тихо сказала Хільда, не потребуючи відповіді. Її погляд затримвся на медальйоні. Вона мала б впізнати його раніше.
Хільда була ще малим дівчиськом, коли вперше побачила Ейольва. Її старші брати страшенно його не любили й частенько хвалилися, як їм вдалося показати підкидьку, де його місце. Одного разу вони стягнули з хлопця медальйон та заховали вдома. Хільді це зовсім не сподобалось, бо так само вони чинили з її іграшками.
- Не смій нікому про це казати, дурне дівчисько, - пригрозив старший брат, якому тоді ледве виповнилось чотирнадцять.
Хільда спочатку злякалась, та побачивши сумного хлопця, що проходив повз їхньої хати, все ж не стрималась, вибігла на двір, витягнувши зі сховку вкрадений медальйон.
- Це твоє, - мовила гордо, простягаючи знахідку хлопцю з великими ясними очима та м’якою усмішкою на обличчі.
- Дякую, - мовив він розгублено.
Хільда пам’ятала, що тоді зашарілась та не мовивши більше ні слова рвучко втекла додому. Вона чомусь подумала, що Ейольв дуже гарний.
Брати довго не вибачали їй цієї витівки, та Хільда не зважала на них, бо знала, що вчинила правильно. Ейольва вона майже і не бачила з тих пір, лиш його ім’я злітало десь в розмовах, а потім зникло взагалі.
- Ти хочеш убити нас, помститися за минуле, - мовила вона, відступивши на крок. Ейольв розчаровано зітхнув, однак не наблизився.
- Я не завдам тобі шкоди, - хрипло мовив він, не відриваючи від дівчини захопленого погляду. Його очі благали: “Не тікай”.
- Я хочу убити ярла Інгвара, - сказав він натомість.
- А як щодо інших? – не вгавала дівчина
- Мені потрібен лише Інгвар, обіцяю.
- А що робитимеш далі? – запитала Хільда, ледь тамуючи вихор почуттів, що коливалися в її душі, жалячи мов скалки льоду.
Ейольв не поспішав відповідати, його теплий подих перетворювався у білі хмарки довкола обличчя.
- Ти казала, що хочеш побачити північ, вирушити туди, де ще не бували люди. То рушаймо разом.
Хільда заніміла від подиву. Ейольв – чоловік, якого вона зовсім не знає, якого і людиною важко назвати, пропонує тікати разом в незвідані землі. “Ні”, - збиралась вже відмовити вона, та чомусь не змогла. Погляд мимоволі впав на широкі сліди, що розрізали гладку поверхню снігу. Якщо вона лишиться в селищі, чи не розірвуть так само її життя? Чи доведеться знову підкорятися всім, ховати свій дар, свої мрії? У пам’яті ожили прикрі спогади, не лишаючи дівчині жодних сумнівів.
“Місце, з якого хочеться втекти, не може називатися домом”, - озвались із пам'яті слова мандрівника, слова вовка. Якщо вже шукати новий дім, то разом з ним.
- Ти підеш зі мною, Хільдо? - скільки ніжності було в цьому чарівному голосі.
- Так, - видихнула вона ледь чутно, проте Ейольв вловив її відповідь, широко всміхнувшись. Місячне сяйво відбивалося в його очах, сірих, ніби вранішнє небо. Він був сильним, небезпечним, але водночас неймовірно чарівливим.
Хільда підійшла ближче, здригаючись від рипіння снігу. Чомусь раптом кожен шерех став здаватися їй надзвичайно голосним, як і шалений стукіт серця, що ставав все гучнішим з кожним її кроком.
Вона незчулась, як опинилась в теплих обіймах, вдихаючи знайомий запах, що вже не лякав її. Нарешті дівчина зрозуміла: за запахом крові ховалась свобода.
- Я піду з тобою, - тихо мовила вона, перш ніж розчинилась у лагідному доторку його губ.
Час зупинився, завмер на одну прекрасну мить.
***
Ейольв радів, коли ярл влаштував полювання. Це був останній шанс повернути любов Ерни і здобути прихильність її батька.
Хлопець одразу відбився від гурту. Йому завжди щастило на полюванні, мав він гострий зір, спритним був, та ще й ніби нутром відчував, куди треба йти. Полювання було частиною його єства.
Засліплений азартом, він не обернувся, почувши кроки за спиною. Яка зрештою різниця, хто до нього приєднався? Хай собі дивиться, аби не заважав.
Ейольв ухилився в останню мить, коли Інгвар налетів на нього немов хижий птах. Мисливський ніж полоснув повітря зовсім близько.
Хлопець не встиг навіть зрозуміти, що відбувається, як довелося ухилятися від нового удару.
- Інгваре!
Його крик потонув під лютим поглядом палаючих очей. Ейольв з жахом усвідомив, що його супротивник не зупиниться.
Він не встиг ухилитися, щоку обпекло, думки сплуталися від страху. Ейольв умів битися, проте холодні лещата страху скували його.
Знову мало не пропустив удар, цього разу Інгвар цілився в серце. Відчай доходив до межі, і ось Ейольв відчув щось дивне, ніби крізь кожну частинку тіла пройшло сильне тремтіння. Болю не було, але він відчував, як змінюються кістки, як різко загострюється зір, нюх, слух – калейдоскоп відчуттів, що зводить з розуму.
Інгвар відступив лише на мить. Одна мить, сповнена жаху й зневіри для них обох. Ейольв усвідомив свої здібності. Ще трохи і він зміг би напасти або втекти. Але Інгвар виявився швидшим.
Один вирішальний удар і вовк переможений. Крізь пелену болю і відчаю він бачив, як витягується бліде ошелешене обличчя, як лиховісно блищать ненависні пронизливі очі. Інгвар, здавалося, не міг повірити в те, що сталося. Однак він швидко схаменувся і помчав щодуху, ніби помираючий вовк міг його наздогнати.
Ейольв відчував, як йдуть сили. Серце його розривалося від пекучої образи і страху. Здавалося, це кінець, несправедливий жорстокий фінал.
І все-таки він прокинувся, рана повільно гоїлася, нагадуючи про себе ниючим болем. Але куди складніше було вилікувати душу, поранену несправедливістю і зрадою.
Він навіть не сумнівався в тому, що Ерна вийде заміж за Інгвара. Дуже скоро Ейольв зловив себе на думці, що її ім'я більше не відгукується в його серці любов'ю. Це всього лише дратівливий звук, нагадування про його слабкість і помилки. Його серце замерзло, лишилось стікати кров’ю закопане в снігах північного лісу.
Але тепер усе було інакше. У досвітній тиші він прислухався до теплого подиху коханої і знав, що нарешті переміг. Залишалося лише завершити останню справу.
***
Ярл знову скликав воїнів на полювання, але цього разу серед них не було мисливця з далеких країв. Мало хто розумів, чому їх правитель так розлютився, чому вони повинні шукати чужинця. А ті, хто знав, мовчали і молилися, щоб почуте виявилося брехнею.
Щойно сонце зійшло, мисливці увійшли до лісу, поки решта воїнів обшукувала селище. Вони сподівалися застати вовка зненацька, але він уже йшов за ними навзірці, вивчаючи, готуючись напасти раптово.
Інгвар узяв найкращих бійців, але навіть з ними не міг вгамувати власний страх. Він змусив себе крокувати попереду, ніби вказував шлях, хоча насправді просто чекав, вдивляючись у далечінь й благаючи Одіна про перемогу. Та чи благословить всемогутній того, хто колись скоїв підле вбивство? Може, повернення вовка це його кара?
Ліс застиг у німому очікуванні, навіть вітер десь згинув. Вовк зупинився, ретельно обмірковуючи свої дії. Він бачив стріли та мечі, а ще міцну залізну сітку. Ярл Інгвар добре підготувався, та на боці звіра була швидкість і нелюдська міць.
"Пора!", - подумки сказав вовк й рушив уперед попри тремтіння в усьому тілі.
Він промайнув, як сірий вихор. Мисливці не встигли навіть збагнути, як трьох уже збили з ніг. Звір не вбив їх, але поранив.
"Як благородно", - посміхнувся ярл, підносячи випробований у незліченних битвах лук. Серце билось мов шалене, як і колись, багато років тому. Він натягнув тятиву, й відпустив стрілу, що летіла в самісєньке око звіра.
Вовк миттю ухилився, збивши в стрибку ще двох воїнів. Жалібно тріснув чийсь лук під міцними лапами, вкритими кров’ю.
Одна стріла таки зачепила його. Хоч рана була неглибока, в пам'яті вовка воскрес жахливий спогад його минулої поразки. Страх скував серце крижаними лещатами. Він не встигне, не вивернеться, знову програє. М’язи на мить заціпеніли, коли на нього полетіли нові стріли.
Та попри все він зміг втекти, щоб дочекатися слушної нагоди для наступного нападу.
Час завмер, лиш ставала довшою смужка слідів на снігу. Воїни ступали обережно, прислухаючись до кожного шереху, а вовк обережно визирав із хащів, боючись стріл.
Однак цього разу вони вирішили закинути сітку. Вовк виринув за їхніми спинами, встиг поранити іще двох. Мисливці зволікали, заскочені зненацька, але встигли закинути сітку на вовка.
Тяжке залізо лягло на спину звіра, збивши його з ніг. Лапи вгрузли в снігу, а серце втекло в п’яти. З пронизливим свистом промайнула стріла, озвавшись глухим болем у ребрі. Вовк оскаженів від страху й безпорадності, він борсався й хвитав сітку гострими іклами, аж поки не вирвався з неї.
Звільнившись від тяжкого заліза, він пролетів над воїнами легко й стрімко мов птах. Ні втома, ні рани не могли заглушити його тріумф.
Ярл був у розпачі. Його воїни відступали, зрозумівши, що не переможуть вовка.
- Боягузи!
Крик ярла злився зі стогоном іще одного, поваленого мисливця.
Звір був надто швидким, смертоносним, але Інгвар не збирався здаватися. Вихопивши меч, він став навпроти вовка. Чого боятися ярлу, який не програв жодної битви.
Глибоко вдихнувши морозне повітря, він вийшов уперед. Вовк завмер, пропікаючи його незмигним поглядом.
- Чого чекаєш, підкидьку?
Ярл ударив першим як і завжди, але тільки розсік повітря. Звір уже відчував перемогу, а Інгвар просто сподівався на милість богів.
Вовку атакував, і тепер ярл мусив вивертатися від ударів сталевих кігтів. Жорстокий танець воїна з мечем та велетенського звіра тривав цілу вічність. Вони билися відчайдушно, змішуючи сніг із кров’ю. Аж врешті все скінчилось.
Поранені воїни дорікали собі за власну слабкість, але не шкодували про те, що відступили.
Їхній правитель лежав на снігу, втупившись у небо незмигним поглядом сірих очей, де навіки застигло переплетіння болю та гніву. З пошматованих грудей визирали поламані кістки й серце, що вже не билось.
***
Хальфдан знав про полювання і чекав. Він відчував, що його син прийде, і не помилився.
- Ейольв, - вимовив він тихо, боячись, щоб побачене не виявилося сном.
- Я повернувся, батьку.
На смагляве обличчя лягла тінь печалі. Схований під фігурою воїна, визирав худорлявий хлопчик, знайдений у лісі.
Хальфдан не міг вимовити ні слова. Але навіщо слова, коли він міг просто обійняти свого сина, просто побачити, яким він став і переконатися в тому, що він таки не самотній.
Часу бракувало, адже Ейольв не міг залишитися в селищі, де його вже вважали ворогом. Він мав іти на північ, щоб відшукати свій рід.
Хальфдан на мить засумнівався, не бажаючи відпускати сина, але таки наважився переказати йому розповіді моряків. Добрий чоловік хотів вірити, що Ейольву буде легше жити серед таких вовків як він.
- Я повернуся, обіцяю, - прозвучали останні щемливі слова.
- Я чекатиму, - відповів Хальфдан, усміхаючись крізь сльози.
***
Вона чекала на нього, сяюча і прекрасна. Золоті коси вільно спадали на м’які плечі. Ейольв на мить забув, що хотів сказати.
- Ти поранений? - стурбовано запитала Хільда.
- Це все дрібниці. Ми вирушаємо на північ.
Його слова підхопив веселий вітер, що линув високо в небеса. Вони вирушали в дорогу, а, здавалося, ніби щойно повернулися додому. Північний птах і північний вовк.
Кінець
