Раді Вас бачити!

Червона доріжка під ногами здавалася м’якшою за хмаринку. Марта йшла впевнено, і кожен крок на високих підборах відгукувався приємним атласним шелестом її вечірньої сукні. Чоловік поруч — молодий Том Харді, — тримав її під руку так обережно, ніби вона була найдорожчою порцеляною у світі. Його погляд не просто виражав захоплення, він буквально кричав: «Як мені так пощастило?».

​Вони підійшли до масивних скляних дверей шикарного ресторану. Швейцар уже схилився у поклоні, Марта ледь помітно всміхнулася своєму відображенню в золоченій вітрині — висока, точена постава, ідеальні локони…

​І тут з’явилася вона.

​Бззз-бззз.

​Маленька, нахабна муха виникла нізвідки. Вона не просто літала поруч — вона вирішила, що вухо голлівудської діви — найкращий майданчик для танців.

​— Тільки не зараз, — прошипіла Марта, втрачаючи величність.

​Вона різко змахнула рукою, намагаючись прибити настирливу комаху, і… з гуркотом знесла будильник із тумбочки.

​Скляні двері ресторану розлетілися на мільйон кусочків. Том Харді випарувався, залишивши після себе лише запах старої підковдри.

​Марта розплющила очі.

​Стеля була знайомою — з тією самою тріщиною у формі карти Австралії, яку вона обіцяла забілити ще минулої весни. Будильник на підлозі продовжував пищати, нагадуючи, що казка закінчилася, не встигнувши дійти навіть до аперитиву.

​— Ну звісно, — прохрипіла вона в подушку. — Всесвіте, дякую за спецефекти. Муха в п'ятизірковому готелі? Це був дуже тонкий натяк на те, що я залежалася.

​Вона сіла на ліжку, відчуваючи, як магія сну остаточно вивітрюється, залишаючи замість шовку на шкірі звичайну бавовняну піжаму з принтом сумних авокадо.

Марта ще кілька секунд сиділа нерухомо, намагаючись затримати в пам'яті відчуття шовку на плечах. Але шовк безжально перетворився на катишки на старій піжамі, а запах дорогих парфумів — на стійкий аромат вчорашньої недопитої кави.

​— Ну що, принцесо, карета перетворилася на гарбуз ще до виїзду з депо? — пробурмотіла вона, сповзаючи з ліжка.

​Ноги звично намацали капці-зайці, у яких одне вухо вже давно висіло в депресивному напіврозпаді. Марта попленталася до ванної, намагаючись не робити різких рухів — раптом залишки сну ще можна якось повернути назад?

​Але дзеркало над раковиною було іншої думки.

​Вона зупинилася перед ним, як перед суворим митником на кордоні між «країною мрій» та «країною обітованого виживання».

​Марта не просто не любила дзеркала — вона тримала з ними озброєний нейтралітет. Це були класичні односторонні відносини: скло фанатично транслювало правду, а Марта майстерно вдавала, що це її не стосується.

​— Доброго ранку, зірко Голлівуду, — пробурмотіла вона, зупинившись перед відображенням у дзеркалі. Потім одразу додала: — Жарт. Це був жарт. Не напружуйся, а то тріснеш.

​Відображення не образилося. Воно взагалі було на диво терплячим: мовчки демонструвало щоки, які ніяк не вписувалися в стандарти «героїні романтичного серіалу», неідеальну шкіру та волосся, що за ніч вирішило проголосити незалежність від гребінця. Тіло ж, здавалося, з дитинства ігнорувало модні журнали й не збиралося змінювати цю стратегію.

​Марта зітхнула й відвернулася.

— Ну і добре. Зате я розумна. І дотепна. І… окей, досить, не перегинай, а то Всесвіт почує і вимкне іронію.

​Вона витягла з шафи свій «бронежилет» — універсальний безформний светр. Його головна місія була простою: не облягати, не привертати уваги й не провокувати перехожих на коментарі щодо її існування. Це був її особистий лайфхак: якщо ти достатньо непомітна, світ про тебе забуває. Не завжди працювало, але це була бодай якась стратегія виживання.​

​— І так, план на сьогодні: вижити, не розплакатися і, за можливості, нікого не вбити. Амбітно, — резюмувала вона, наливаючи чай.

​Гарячий напій обпік язика. Життя теж не обіцяло бути солодким і прохолодним.

​На роботі стабільність вражала — було передбачувано неприємно.

— Марто, ти сьогодні… — колега з бухгалтерії зробила ту саму паузу, яку люди зазвичай використовують, коли намагаються упакувати безтактовність у обгортку «делікатності».

​— Жива? — підказала Марта, не відриваючись від монітора. — Дякую, я теж помітила цей прикрий інцидент.

— Я хотіла сказати… у тебе нова кофта?

Марта глянула на свій розтягнутий светр.

— Ні. Просто стара ще не здалася. І я разом із нею, якщо вже на те пішло.

​Колега нервово гигикнула й ретирувалася. Марта подивилася їй услід із легким сумом. Вона обожнювала ці діалоги: короткі, змістовні, і майже ніхто не постраждав. Майже.

​Вона сіла за стіл. Комп’ютер завантажувався повільніше, ніж її мотивація до праці. На темному екрані знову виринуло її обличчя.

— Ну ти хоч іноді могла б бути фотогенічною, — шепнула вона склу. — Хоч для різноманіття, або для статистики.

​Відображення залишилося вірним собі, але десь глибоко в душі Марта знову дозволила собі ту саму заборонену фантазію. Не про принців. А про те, як вона заходить у кімнату — і на неї всі дивляться. Просто дивляться. Без жалю і глузування. Без того липкого «ну, зате вона людина хороша».

​Вона уявила, як одного разу підійде до дзеркала… і не захоче відвертатися.

— Ну так, — фиркнула вона, нарешті клацаючи мишкою. — І ще давай додамо, що я прокинуся принцесою в магічній академії. Для повного комплекту шизофренії. Хоча… якщо вже мріяти, то з розмахом.

Вечір заповз у квартиру тихо, принісши із собою запах дощу за вікном і гул втомленого міста. Марта зняла свій «светр-бронежилет», відчуваючи, як разом із ним спадає напруга робочого дня.

Вона вже збиралася йти на кухню, щоб зварити чергову порцію кави, але ноги самі зупинилися біля дзеркала в коридорі.

​Цього разу — свідомо.

​Вона не відвернулася, не пожартувала про «красуню» і не скривилася. Вона просто довго дивилася на себе. У напівтемряві коридору її відображення здавалося м’якшим, не таким категоричним, як під безжальними офісними лампами.

​— Ну що, — тихо сказала вона, торкаючись кінчиками пальців холодної поверхні скла. — Це ми.

​Пауза. Десь у сусідів за стіною приглушено грав телевізор, але тут, у її маленькому всесвіті, панувала абсолютна тиша.

​— Не ідеальні. Далеко не ідеальні, — визнала вона, і це зізнання не принесло їй болю. Тільки дивне полегшення.

​Ще одна пауза. Марта випрямила спину.

​— Але… живі. — Вона криво усміхнулася своєму двійнику. — І, якщо чесно, ми трохи крутіші, ніж здаємося.

​На секунду їй навіть здалося, що відображення… погодилося з нею. Очі у дзеркалі блиснули якось інакше, а кутики губ піднялися на міліметр вище. Марта моргнула, і мара зникла, але тепле відчуття всередині залишилося.

Марта лежала в ліжку, вдивляючись у знайомі контури стелі. Темрява навколо була м’якою, тихою і — що найважливіше — абсолютно безпечною. Тут, під ковдрою, їй не потрібно було тримати оборону чи вигадувати чергову шпильку у відповідь на чиюсь «ввічливість».

​— Як би це було… — ледь чутно прошепотіла вона в порожнечу кімнати.

​Цього разу вона не перебила саму себе жартом і не висміяла власну слабкість. Вона вперше дозволила собі бути щирою до кінця.

​— Просто бути… красивою.

​Це бажання не стосувалося червоних доріжок чи поглядів перехожих. Вона просто хотіла цього для себе. Щоб нарешті перестати ховатися за об’ємними речами. Щоб не прораховувати кожну секунду, під яким кутом вона сидить і чи не надто помітні її недоліки. Щоб просто перестати відчувати себе зайвою у власному житті.

​Марта заплющила очі. Темрява під повіками почала малювати образи, які вона так довго забороняла собі бачити. Вона дозволила собі уявити це по-справжньому, до найдрібніших деталей.

​Інше тіло — легке, слухняне.

Інше життя — де її голос звучить впевнено.

Інший погляд у дзеркало — погляд, сповнений любові, а не іронічного жалю.

​— Ну, — тихо зітхнула вона вже крізь сон, звертаючись кудись у безкрайній простір, — якщо ти там є, Всесвіте… Я готова до апгрейду. Пакет «Максимум», будь ласка. Безкоштовна доставка вітається.

​Марта ще не знала, що Всесвіт сьогодні був у дуже грайливому настрої.

Тиша відповіла одразу. Але зовсім не так, як вона очікувала.

​Спершу це було лише відчуття — ледь помітне, майже примарне. Повітря навколо раптом стало густим і важким, ніби сама кімната почала затримувати подих. Марта завмерла. Виникло чітке, майже фізичне відчуття, що темрява навколо не просто порожня — вона слухає.

​Марта спробувала поворухнутися, але ковдра раптом здалася важчою за свинець.

— Окей… це вже трохи моторошно… — прошепотіла вона, але власний голос здався їй чужим і пласким.

​Вона хотіла розплющити очі, але повіки не слухалися. Темрява ставала дедалі глибшою, поглинаючи звуки вулиці та гудіння холодильника. І десь там — чи то в глибині її власної голови, чи то в самих стінах квартири — щось відгукнулося. Це була не мова в звичному розумінні, а сирий, первісний зміст, що впікся в її свідомість одним словом:

​«Підходить».

​Серце різко стиснулося, обірвавши дихання.

— Що?..

Кімнату наповнив холод. Не той, що приходить із відчиненого вікна, а той, що народжується всередині, коли страх випереджає усвідомлення небезпеки. Марта сіпнулася, намагаючись скинути це заціпеніння, але тіло більше їй не належало. Воно стало чужим, нерухомим футляром.

​— Ей… ні, ні, ні, це вже не смішно! — кричав її мозок, але губи залишалися щільно стуленими.

​Темрява навколо почала рухатись, закручуючись у велетенську вирву. Здавалося, хтось відчинив двері, але не назовні, а кудись углиб самого буття. Марта відчула, як її кудись тягне. Вона падала — без ваги, без опори, без жодного шансу на порятунок.

​— Я передумала! — спалахнула остання відчайдушна думка.

​Але було пізно. Невидимий голос знову торкнувся її свідомості. Цього разу він звучав чітко, мов удар сталі по льоду:

​«Душу прийнято».

​І світ зник.