Раді Вас бачити!

У суботу о сьомій ранку Злата вирішила, що сьогодні нікуди не піде. Не через хворобу чи зайнятість. Просто не хотіла.

Вона сиділа на кухні, тримаючи долонями чашку чаю, і дивилася у вікно. Дощ ішов уже другу годину. Не сильний, не той, під який хочеться загортатися в плед і читати улюблені книжки. Звичайний неприємний міський дощ. Він омивав машини на парковці, стікав по склу тонкими смугами й робив будинки навпроти однаково сірими.

На холодильнику висів список справ. Він був короткий. Робота. Купити молоко. Забрати посилку. Приготувати вечерю. Злата дивилася на нього й відчувала дивне полегшення. Ось так їй подобалося. Коли день уже знав, що від нього хочуть.

Вона допила зелений чай, поставила чашку в мийку й саме взяла телефон, щоб перевірити час, коли у двері постукали. Один раз. Другий.

А потім Софія просто відчинила їх своїм ключем.

— Я знала, що ти ще вдома, — заявила Софія з переможною усмішкою, заходячи до квартири.

— Доброго ранку тобі теж, — сухо відповіла Злата, навіть не обертаючись.

— Не розслабляйся, — попередила Софія грайливо.

Софія зняла мокрий плащ, струсила волосся й урочисто підняла руку. У ній були два квитки. Злата подивилася на них. Потім на Софію.

— Ні, — одразу сказала вона.

— Я ще нічого не сказала, — обурилася Софія.

— Ти принесла квитки. Я знаю, що буде далі, — пояснила Злата з втомленою впевненістю.

— Концерт, — урочисто повідомила Софія.

— Ні, — повторила Злата вже твердіше.

— Саме так люди й ходять на концерти. Я купила два квитки, ти одягнешся, і ми поїдемо, — сказала Софія таким тоном, ніби вже все вирішила.

— Я працюю завтра, — нагадала Злата.

— Сьогодні, — одразу виправила Софія.

— Сьогодні теж, — заперечила Злата.

— Після роботи і я сама випрошу у твого боса вихідний, — не відступала Софія.

Злата сперлася стегном об кухонну шафку.

— Софіє, — попередила вона.

— Злато, — так само серйозно відгукнулася Софія.

— Я не хочу, — сказала Злата тихо, але твердо.

Софія подивилася на неї кілька секунд. Без звичної усмішки, без жартів.

— Ти коли востаннє кудись ходила просто тому, що тобі хотілося? — запитала вона вже спокійніше.

Злата відкрила рот. Не відповіла.

— Бачиш, — промовила Софія з легкою сумною усмішкою.

— Це не аргумент, — відмахнулася Злата.

— Для мене аргумент, — наполягла Софія.

— А якщо я хочу додому? — запитала Злата, дивлячись на неї з надією, що цього разу подруга відступить.

— Ти й так завжди хочеш додому, — відповіла Софія з докором.

Злата фиркнула.

— Неправда.

— Минулого тижня ти сказала, що найкращий вечір у твоєму житті — це коли скасували зустріч, — нагадала Софія, ледь стримуючи сміх.

— Зустріч була о дев'ятій ранку в понеділок, — сухо пояснила Злата.

— І? — невинно перепитала Софія.

— І це багато що пояснює, — відповіла Злата.

Софія засміялася. Злата теж. Ледь помітно, але засміялася.

— Бачиш? — одразу підхопила Софія з задоволеною усмішкою. — Ти ще вмієш.

— Що вмію? — перепитала Злата.

— Посміхатися, — відповіла Софія вже м'якше.

Злата відвела погляд. Їй не подобалося, коли Софія влучала. Останнім часом таких моментів ставало забагато.

Вона справді майже нікуди не ходила. Робота, дім, кав'ярня на розі, іноді магазин. Вона навіть перестала будувати плани на вихідні. Раніше це здавалося тимчасовим. Потім минуло кілька місяців, і тимчасове непомітно стало звичкою.

— Я не люблю натовпи, — нагадала Злата.

— Я знаю, — спокійно відповіла Софія.

— Гучну музику теж.

— Знаю, — повторила Софія.

— І інтровертка, — додала Злата, ніби це мало поставити крапку.

— Це я теж знаю, — сказала Софія з легкою усмішкою.

— Тоді чому ти досі тут? — запитала Злата.

— Бо гурт мені подобається і ми їдемо разом, — просто відповіла Софія.

Злата глянула на квиток. Назва їй нічого не сказала.

— Що це за група? — запитала вона.

— Ти не знаєш? — здивувалася Софія.

— Ні, — чесно відповіла Злата.

— Тим краще, — вирішила Софія.

— Чому? — не зрозуміла Злата.

— Не буде завищених очікувань, — пояснила Софія.

Софія простягнула їй квиток.

— Їдемо після твоєї зміни. Якщо через пів години захочеш піти, підемо, — запропонувала вона вже без тиску.

Злата взяла квиток.

— Через десять хвилин, — уточнила вона.

— Що? — не зрозуміла Софія.

— Якщо я захочу піти через десять хвилин, а не через пів години, — пояснила Злата.

— Домовилися, будеш інтровертом у номері готелю, — легко погодилася Софія.

Софія переможно всміхнулася.

— Але я сама за кермом, — попередила вона.

— Я й не збиралася, — відмахнулася Злата. — Не треба говорити з моїм босом, я сама.

— Як скажеш. І не бери гроші на таксі. Після концерту можемо заночувати в готелі, я про все подбаю, — додала Софія, ніби між іншим.

Злата підняла брови.

— Ти все вже продумала? — недовірливо запитала вона.

— Я тебе знаю, — самовпевнено відповіла Софія.

— Це звучить загрозливо, — пробурмотіла Злата.

— Ти ще не бачила, що я купила собі на вечір, — загадково сказала Софія.

— Тільки не це, — одразу відмовилася Злата.

— Побачиш потім, — засміялася Софія.

* * *

До міста вони приїхали вже після шостої вечора.

Дощ припинився, але асфальт блищав під ліхтарями. Біля концертного майданчика було людяно. Хтось курив біля входу, хтось допивав пиво просто з пляшки, хтось намагався знайти своїх друзів у натовпі.

Злата зупинилася біля дверей.

— Ще можемо поїхати назад, — запропонувала вона з надією.

Софія навіть не повернулася.

— Ні, — коротко відповіла вона.

— Я перевіряла, — пояснила Злата.

— Тобі сподобається, — відрізала Софія.

Всередині було тепло, спекотно та голосно. Перші двадцять хвилин Злата справді думала, що краще б залишилася вдома.

Потім на сцену вийшов гурт, якого вона не знала. Четверо хлопців. Барабанщик сів за установку, гітарист поправив ремінь, басист щось сказав йому, нахилившись до самого вуха. А потім вийшов вокаліст. Високий. Темне волосся, трохи скуйовджене після дороги чи репетиції. Чорна футболка під старою джинсовою курткою. Жодної особливої театральності.

Він просто взяв мікрофон.

— Добрий вечір, — привітався він спокійно.

Натовп відповів так голосно, що Злата мимоволі усміхнулася. Перші акорди змусили людей навколо неї підняти руки.

Софія нахилилася до неї.

— Ну? — запитала вона з лукавою усмішкою.

— Що «ну»? — не зрозуміла Злата.

— Нормальний гурт? — уточнила Софія, киваючи на сцену.

Злата подивилася на вокаліста.

— Ще зарано казати, але можна слухати, — відповіла вона стримано.

— Це від тебе майже освідчення, — пожартувала Софія.

— Не перебільшуй, — відмахнулася Злата.

Але вона вже не дивилася на Софію. Лев співав добре. Впевнено. Одна пісня була сольною. Його голос торкався її душі та струни гітари перетворювали пісню на чутливу баладу серця. І саме це чомусь подобалося найбільше Златі. У його голосі залишалося щось хвилююче та незбагненне. А хрип у його голосі трохи додавали шарм пісні.

Злата слухала не відволікаючись. Навіть поклала телефон у кишеню. Потім було кілька пісень, які найбільше хотіли знову почути. Концерт промайнув швидко.

Після виступу Софія, звісно, не могла просто піти.

— Автографи, — заявила вона.

— Ні, — одразу відмовилася Злата.

— Так, — заперечила Софія.

— Софіє, — попередила Злата.

— Будь ласка, — попросила Софія примирливо.

— Навіщо? — не зрозуміла Злата.

— Я справжня фанатка цієї групи, — пояснила Софія.

— Добре.

Вона потягнула Злату за руку. Черга біля столу була невеликою. Злата стояла трохи осторонь, поки Софія фотографувалася з гітаристом. Той щось жваво їй розповідав, і Софія сміялася так, ніби вони знайомі щонайменше років десять.

Злата перевела погляд. Лев стояв за кілька метрів. Тепер без мікрофона він здавався зовсім іншим. Втомленим. І трохи розгубленим. Вінбув трохи вищий за Злату. Він підписував плакат дівчині, а потім підняв очі. Побачив Злату. На секунду затримав погляд. Вона не знала, чому саме це її збентежило. Можливо, тому, що він не дивився на неї так, як зазвичай дивляться на людей у черзі за автографом.

Не поспішав. Наче впізнав. Хоча вони не були знайомі.

— Привіт, — сказав він, коли вона підійшла, легко усміхаючись.

— Привіт, — відповіла Злата трохи невпевнено.

— Ти була в залі, — сказав Лев, ніби просто констатував очевидне.

Злата глянула на нього.

— Це було помітно? — запитала вона з легкою ніяковістю.

— Ти єдина не знімала концерт, — пояснив Лев.

— Я не люблю фотографувати чи знімати на концерті те, що можу побачити і пропустити, зосередивштсь на зйомці, а не на пісні та музиці, — відповіла Злата.

Він усміхнувся.

— Справедливо, — погодився Лев.

Вона не знала, про що далі говорити, тому сказала перше, що спало на думку:

— Ви добре співали, — похвалила вона його.

— Ви? — перепитав Лев із жартівливим подивом.

— Що? — розгубилася Злата.

— «Ви добре співали». Звучить так, ніби я вже пенсіонер, — пояснив він із посмішкою.

Злата засміялася.

— Тоді ти добре співав, — виправилася вона.

— Уже краще, — задоволено сказав Лев.

Він простягнув їй маркер.

— Потрібен автограф? — запитав він із легкою іронією.

— Я не купувала альбом, — пояснила Злата.

— Можна поставити на руку, — запропонував Лев.

— Мені завтра на роботу, — нагадала вона.

— Тоді на куртку, — запропонував він.

— Це моя улюблена куртка, — попередила Злата.

— Я починаю розуміти, чому ти не фотографувала концерт, — пожартував Лев.

Вона похитала головою.

— Ти завжди так розмовляєш із незнайомими людьми? — запитала Злата, уже не приховуючи усмішки.

— Тільки з тими, хто намагається якнайшвидше втекти з мого концерту, — відповів він.

Злата хотіла заперечити. Не вийшло. Бо Софія саме в цей момент з'явилася поруч.

— Злато, я вже домовилася про бар, — повідомила вона.

— З ким? — здивувалася Злата.

— З усіма, — впевнено відповіла Софія.

— Це не відповідь, — заперечила Злата.

Софія подивилася на Лева.

— Я Софія, — представилася вона.

— Лев, — відповів він.

— Я знаю, — усміхнулася Софія.

— Звичайно, — відгукнувся Лев із легкою посмішкою.

Злата закотила очі.

— Я зараз піду, — попередила вона.

— Куди? — запитав Лев.

Вона вже хотіла відповісти «додому». Але Софія випередила її:

— У бар, — весело повідомила вона.

Лев глянув на Злату.

— Вона може сама вирішити, — сказав він спокійно.

Це прозвучало так, що змусило її погодитися.

— Я піду, — сказала Злата.

Софія задоволено усміхнулася.

— Ось, — переможно відзначила вона.

Лев віддав маркер іншому хлопцеві.

— Тоді до зустрічі, — попрощався він.

Злата кивнула. Вона вже відвернулася, коли почула:

— І куртку бережи, — додав Лев із легкою усмішкою.

— Обов’язково, — проговорила Злата, сама не розуміючи, навіщо вона це сказала.

— Добре, — відповів він.

Вона посміхнулася сама собі. Зовсім трохи.

У першому барі вони випили по одному коктейлю. У другому Злата перестала рахувати. Це було не схоже на неї. Вона зазвичай знала, коли їй вистачить. Знала, о котрій треба їхати додому, де залишила телефон і скільки грошей у гаманці.

Цього вечора все це чомусь перестало мати значення.

Лев сидів навпроти. Розповідав щось про перший концерт гурту в маленькому клубі, як все було погано організовано і прийшли лише кілька людей.

Злата сміялася.

— І ви після цього не розбіглися? — запитала вона, щиро дивуючись.

— Хотіли, — відповів Лев.

— Чому не розбіглися? — поцікавилася вона.

— Бо ми всі розуміли, що почати завжди складно, нам треба багато працювати для того, щоб стати впізнаваємою групою, мати свій унікальний стиль, манеру виконання. А ще я пообіццяв батькові, що запрошу його на концерт, коли буду виступати на великій сцені та збирати великі стадіони, — пояснив він із легкою усмішкою.

— Гарна мотивація, — визнала Злата.

— Найкраща, — погодився Лев.

Пізніше вони танцювали. Заграла пісня, яку Злата знала ще зі школи, і Софія кудись зникла разом із гітаристом.

Лев простягнув руку.

— Один танець? — запропонував він.

— Я не танцюю, — відмовилася Злата.

— Ти сьогодні багато чого не робиш уперше, — зауважив Лев.

Вона подивилася на його долоню.

— Це поганий аргумент, — сказала Злата.

— Згоден, — легко визнав він.

Але руку не забрав. Злата поклала свою в його. Він повів її за собою. Музика була гучною. Люди навколо сміялися, хтось пролив напій на підлогу, бармен кричав щось через стійку. А Злата раптом подумала, що давно не почувалася так легко. Без плану. Без списку справ.

Лев нахилився до неї.

— Ти зараз усміхаєшся, — сказав він, перекриваючи музику.

— Не вигадуй, — заперечила Злата.

— Бачу, — наполягав він із усмішкою.

— Ти багато чого бачиш, — відказала вона.

— Це моя професійна хвороба, — пожартував Лев.

— Ти ж вокаліст та музикант, — нагадала Злата.

— Саме тому, — відповів він.

Вона засміялася.

Потім вони вийшли надвір. Було прохолодно. Мокрий асфальт відбивав жовте світло ліхтарів. Злата обійняла себе руками.

— Замерзла? — запитав Лев, помітивши, як вона здригнулася.

— Трохи, — зізналася вона.

Лев зняв куртку.

— Не треба, — одразу сказала Злата.

— Я не питаю, — відповів він.

Вона подивилася на нього.

— А як же «вона може вирішити»? — нагадала Злата.

Він на секунду замислився. Потім повернув куртку собі на плечі.

— Справедливо, — визнав Лев.

Злата посміхнулася.

— Дякую, — тихо сказала вона.

Вони стояли посеред тротуару й дивилися одне на одного. Ніхто не поспішав. Злата не знала, котра година. Не знала, де Софія. Не знала, чим закінчиться цей вечір. І вперше за довгий час це її не лякало.

Лев щось сказав. Вона не розчула.

— Що? — перепитала Злата.

Він нахилився ближче.

— Кажу, що вечір тільки починається, — повторив Лев.

Злата хотіла відповісти, що це погана ідея. Напевно, саме це вона й сказала. Але вже за хвилину сама сміялася. А потім вони знову кудись пішли.

Ще один бар. Ще один напій. Музика. Жарти. Його рука на її талії, легка й обережна. Ніч, яка здавалася довшою за всі попередні.

А далі пам'ять почала залишати прогалини. Ліхтарі. Сходи. Софія, яка щось кричала їм услід. Червоний напис над дверима. Лев, який тримав її за руку.

І чиїсь слова:

— Експрес? — запитав хтось із них, і Злата вже не могла зрозуміти, хто саме.

Злата засміялася.

— Чому б і ні? — відповіла вона.

— Це так? — хтось знову запитав.

— Так!

Останнє, що вона пам'ятала, був його погляд. Наче він теж не розумів, що вони зараз роблять.