Спочатку:
На сторінку книги
Приїзд Марка був гучним. Мелісу розбудили радісні голоси, що долинали з першого поверху. Вона скочила з ліжка раніше, ніж її встигли загукати.
— Мелісо, ходи скоріше!
Дівчина поспіхом накинула шаль й збігла сходами донизу. Марко зустрів її широкою усмішкою на розчервонілому обличчі. Світлі кучері, мокрі від снігу, кумедно стирчали в різні боки, а сяйливі блакитні очі були звернені лише до неї.
— Привіт, сонько. Дай обійму тебе, — сказав він, ловлячи її в обійми.
— Нарешті ти вдома, — видихнула Меліса й притулилась до холодної щоки друга. В душі розквітла радість, яку вона могла відчути лише в його обіймах. Дівчина трохи відсторонилась, зустрівшись з теплим поглядом Марко.
— Ти що знову виріс? — запитала вона жартома й схилила голову на бік. Руді пасма упали на її білі щоки.
Марко лиш засміявся у відповідь. Він був найвищим у родині, тож жарти про зріст перетворились на традицію. Насправді зовні хлопець зовсім не змінився, лише в голосі й поставі з’явилась якась певність, дорослість.
— Я скучив за тобою.
Його погляд раптом став серйозним й водночас неймовірно м’яким, надто пильним, надто важким. Меліса мимоволі стиснула комір його сорочки. Серце вистукувало шалений танок, а щоки налились багрянцем.
— Ходімо вже снідати, — радісний голос Інес повернув дівчину до реальності. — Ти певно скучив за домашньою їжею.
Меліса побігла до кухні й поставила воду на чай. Цього разу вона додала сушені полуниці, аромат яких нагадував про сонячні літні дні.
— Хто хоче цукор чи мед? – запитала вона, розставляючи кружки.
— Мені, будь ласка, цукор, — озвався Якіб.
— Сину, ти, певно, й кашу з цукром їв би, — жартівливо докинув Тадей, та хлопець ображено пробурмотів, що просто не може пити гіркий чай. На щастя для нього, мати почала розпитувати старшого сина, тож уся увага дісталася Маркові.
— Було б бажання, робота знайдеться всюди. І в столиці так само. Зводять нові будинки, ремонтують старі, тож мені було чим зайнятися. Не так як у нас.
— Наша місцевість по-своєму добра. Тут теж люди якось живуть, — не погодилась Інес.
— Ото й видно, що якось, — пирхнув Марко. — Що в нас є? Площа, де раз на три роки збирають ярмарок, а при ній корчми й склади — усе для магів. Далі самі халупи, нічого нового не з’являлось вже років з двадцять. Не знаю, чого взагалі посланці приїжджають в цю глушину.
— Це найближче місто до кордону, — відповів пекар. — Сам знаєш: за нами тільки села й ліс. Далі на захід — гори й землі магів. Бояться вони заходити вглиб нашої країни.
— Здається, маги нічого не бояться, — вставив свої п’ять копійок Філь.
— Бояться, — почав пояснювати батько. — Чи ти думаєш, що всюди їх стрічають так радо як в нас?
— Радо? – цього разу озвався Якіб. — Ми ж їх ненавидимо.
— І дякуємо за можливість заробити на ярмарку.
— Ось про це я й кажу, батьку, — обурився Марко. — Нема тут майбутнього. Хіба тільки гнути спину перед магами, а поза очі обливати їх брудом. Добре ще, що живемо далеченько від міста.
— Добре, коли вовки з лісу приходять, а віз застрягає на дорозі, — підсумував Тадей.
— Перестаньте вже, — перервала їх Інес. — Їжте, поки тепле.
Розмова стихла, кожен мовчки втупився у свою тарілку. Пекар із молодшими синами збирався їхати до міста готуватися до ярмарку. Решта залишалася працювати вдома.
— Відпочинь з дороги, сину, — лагідно промовила Інес до Марка, та той лише відмахнувся й пішов у ліс по дрова. Чи сніг, чи дощ, він волів не сидіти вдома, і Меліса чудово його розуміла. У неї ж було багато роботи на кухні, та, на щастя, скінчилось молоко. Довелося прогулятися до сусідів.
Морозний вітер ударив в лице. Дівчина з несподіванки замружила очі, пухнасті сніжинки торкнулися її щік, холодні й колючі. Усе довкола було білим, а стежка, вичищена ще зранку, вже по литки тонула в сніжному покривалі. Меліса натягнула теплу кольорову хустку й попрямувала до маленького чепурного будиночку через дорогу. Вона добре знала цей дерев’яний тин і рясний сад за ним, що влітку родив найсмачнішими ягодами.
Меліса сумно зітхнула, коли перед очима промайнули теплі дитячі спогади. Колись у цьому будинку мешкала бабця Ядзя – двоюрідна тітка матері, її єдина родичка. Матір полюбляла самотність, тож оселилась у далекому селищі коло самого лісу, що ще називали Вовчим. І назва цілком пасувала цьому дикому й похмурому місцю. Кожного разу, як Меліса здригалась від вовчого виття уночі, мама розповідала казки про чарівних посланниць богів — відьом, яких не бачили на цих землях уже багато століть.
Мелісі подобалось блукати лісом до ночі, жменями їсти суниці, плескатись у річці, збирати трави разом із мамою, а потім сушити їх, готувати чаї, зілля й мазі. Вони пакували свій крам у торбинки і везли його до міста на старенькому возі, співаючи дорогою. Люди сміялися їм услід, та мама на це ніколи не зважала. Її обличчя осявала усмішка й щира віра в чудеса.
Та часом вони їздили до бабці Ядзі. Її селище Зелений Гай видавалося Мелісі шумним і великим, хоч в порівнянні до міста зовсім таким не було. Тут мешкало з двадцять родин, серед них і пекарі, з якими Меліса потоваришувала майже одразу. Місцеві зводили двоповерхові будинки, мали великі сади й худобу — справжня дивина для рудої дівчинки, що бачила лише ліс. Їй сподобалися просторі кімнати, облаштовані гарними меблями, й чистенькі білі стіни, що зберігали тепло взимку. Та значно більше дівчинці хотілося бавитися з сусідськими дітьми, але мати з непохитною рішучістю забирала її додому.
Бабця Ядзя скрушно хитала головою, коли Меліса зі сльозами на очах покидала Зелений Гай. Її діти з онуками перебрались до міста, тож старенька щедро обдаровувала любов’ю непосидливе руде дівча й радо залишила б її у себе. Тоді Меліса не розуміла, чому матір тримала її подалі від людей, та згодом визнала, що це було правильне рішення. Її дар – вогонь у крові — мав залишатися таємницею, яку важко сховати в оточенні людей. Тому Меліса проводила у селищі лиш кілька днів, а потім, тримаючи торбу зі смачнющими вишневими пиріжками, сідала на старенький віз й махала услід Ядзі.
Саме ця добросерда жінка опікувалася нею після зникнення матері. Вона витирала сльози Меліси, утішала її, вчила пекти й вплітала у коси кольорові стрічки. Часом Мелісі здавалося, що Ядзя знає правду про її походження, та вони ніколи про це не говорили. За два роки старенька важко захворіла й старший син забрав її до себе у місто. Будинок продали, а Мелісу прихистила Інес.
І ось дівчина стояла перед знайомими дверима, які колись помалювала соком шовковиці, й плями, хоч вицвіли, та досі виднілись на старому дереві. Відігнавши сумні думки, вона постукала, досить голосно, щоб її почули крізь виття вітру. Зрештою, не буває цілком поганих обставин. Тепер тут мешкала родина з трьома доньками, що стали для неї гарними подругами.
— Привіт. Як добре, що ти прийшла. Я саме збиралась бігти по тебе.
Двері відчинила старша сестра на ім’я Власта, висока білява дівчина, за якою вилися усі хлопці Зеленого Гаю, і навіть юний Філь кидав на неї захоплені погляди.
— Я ненадовго, Інес потрібно молоко на булки, — сказала Меліса, але подруга вже тягнула її додому.
— Та почекають твої булки, — відмахнулась вона. — Ми з Ланою виходимо заміж влітку.
Меліса спантеличено кліпнула, проходячи до будинку. Вона знала, що Власта давно закохана у сина коваля, та Лана, якій тільки виповнилось шістнадцять, ніколи не мала кавалерів, що вже й казати про заміжжя.
— І хто ж обранець Лани? — запитала Меліса, скидаючи кожух. Погляд раптом зачепився за різьблені полиці з глечиками, на яких колись стояло ягідне варення. Ядзя робила чималі запаси на зиму, щоб смак літа не зникав навіть у найлютіші морози.
Власта невдоволено цокнула язиком й схрестила руки на грудях, знову привернувши увагу Меліси.
— А про мене не цікаво? Усі тільки за Лану і питають.
— Бо ти вже всім набридла своїми розмовами про весілля. Знаємо ми, за кого ти підеш, в якій сукні, як коси заплітеш. Набридло вже, — почувся з кухні тоненький голосок молодшої сестри Катрі, якій невдовзі мало виповнитись чотирнадцять, та поводилась вона часом як мале дитя.
— Які ви всі черстві, — обурилась Власта, але на її обличчі вже танцювала усмішка. — Посидь з нами, Мелісо.
— Тільки недовго, — кинула дівчина й попрямувала за подругою на кухню.
Меліса гріла руки, стискаючи кружку гарячого чаю. Дівчата весело щебетали, перебиваючи одна одну. Отже, наречений Власти повернувся зі столиці перед ярмарком, як і Марко. Він заробив достатньо грошей, щоб одружитися, тож Власта нарешті приміряла весільну сукню, яка дісталася їй від матері. Ніжний білий шовк, розшитий тоненьким блакитним візерунком складався у крупні троянди на широких рукавах. Прикрашений бусинами пояс підкреслював її тонкий стан. У цьому вбранні Власта була подібна до казкового птаха, що випадково опинився серед людей.
— Ти будеш найкрасивішою нареченою, — видихнула з захопленням Меліса.
— Тільки не кажи про це Лані, — відповіла Власта.
Звісно, Лана. Меліса на мить забула про середню сестру, хоч її історія була справді неймовірна. Тиха й скромна дівчина, що червоніла від кожного погляду, поїхала на кілька тижнів до тітки, а повернулась зі срібним браслетом – символом заручин. Як запевнила сама Лана, це кохання усього її життя, тож вона не чекатиме жодного зайвого дня, щоб поєднати свою долю з ним. Батьки, ясна річ, у той же день сіли на воза й поїхали знайомитися з новоспеченим зятем.
— Тато був червоний мов буряк, — захоплено оповідала молодша сестра.
— Але не сказав ні слова, — додала Власта, заплітаючи світлу косу. — Цікаво, який він її наречений. Зі слів Лани справжній принц: і вродливий, і розумний, і вже так її кохає, що аж не віриться.
— А ти заздриш, — докинула молодша Катря.
— Чого б це мені заздрити? І, до речі, мій браслет гарніший, — Власта витягнула руку, показуючи витончений срібний ланцюжок.
— Красивий, — Меліса давно вже мала повернутися додому, та все ж не втрималась від запитання. — Чому ви так упевнені, що Лана вийде заміж влітку? Батьки ж можуть відмовити її.
— Велике кохання, — Власта закотила очі.
— І ми скоро станемо тітками, — додала молодша, пояснюючи: — Ніхто не одружується просто так в шістнадцять.
— Не вигадуй, — сказала старша сестра.
— Ти ніколи мене не слухаєш.
— Бо ти мелеш дурниці.
— Це я мелю дурниці? А ти… — молодша саме розтулила рота, щоб сказати щось гидке.
— Мені вже пора, — перервала сварку Меліса. — Налийте, будь ласка, молока.
За кілька хвилин дівчина знову опинилась на морозі. Новина про весілля подруги відгукнулась в душі радісним теплом. Меліса вже уявляла пишне святкування, на яке неодмінно запросять усіх мешканців селища. Вони накриють столи, заставлені смачнющими стравами, а тоді співатимуть пісні й танцюватимуть на зеленому килимі трав, доки не впадуть від утоми. Ех, як же ж далеко до того літа.
Меліса тихо зітхнула. Вона потайки сподівалась, що піде на святкування разом із Марком, як його дівчина, а не подруга чи прийнята в родину бідаха. У серці тьохнула іскорка надії.
Марко, її милий, усміхнений Марко. Вони здружилися змалку, коли Меліса уперше приїхала до Зеленого Гаю. А після зникнення матері давня дружба зміцніла, зробила їх нероздільними. Відколи хлопець поїхав на заробітки, Меліса не знаходила собі місця й таки мусила визнати, що бачить у ньому не лише друга. Тільки що їй тепер із цим робити.
Меліса повернулася до будинку пекарів і з насолодою увібрала в себе тепло, просочене запахом пирогів.
— Принесла молоко? — долинув з кухні голос Інес.
— Так, — відповіла Меліса, скидаючи з себе кожух, що вже змокнув від снігу.
— Можеш лишити бідон в коридорі, я зараз підійду. А ти займайся своїми справами. Певно, ще мусиш запакувати трави.
Дівчина застигла мов вкопана. Вона зовсім забула про трави, які висіли на горищі, засушені влітку. Їй все здавалося, що до ярмарку купа часу, а насправді лишалися лічені години. І від самої думки про це ставало якось гірко на душі.
— Можливо, я вам допоможу, — промовила Меліса, заглядаючи до кухні. Та Інес відмахнулась:
— Я тут сама упораюсь, а ти іди, не стій у дверях.
Дівчина слухняно рушила сходами вгору, передчуваючи духмяний запах трав. Тьмяно-зелені пучки заполонили маленьку кімнатку так рясно, що за ними ледве проглядалися дерев’яні стіни.
— І знову треба пакувати трави, — мовила до себе Меліса, підхоплюючи кіпу полотняних торбинок, складених у кутку. Це вперше вона торгуватиме сама, без матері.
***
Проковтнувши вечерю, дівчина втекла до своєї спальні, сподіваючись знайти спокій уві сні. Однак гіркі думки в’їдалися в серце отруйною змією й раз-у-раз виривали її з дрімоти.
Три роки минули мов один день. Її біль не вщухав, лише трохи притуплявся рутиною, даруючи солодке забуття. Але ось знову приїдуть маги. Завтра вранці, тобто вже сьогодні. І знову вони відбиратимуть у людей найцінніше.
За вікном була глуха ніч, і далі сипав клятий сніг. Спогади пливли перед очима дівчини мов кольорові скельця калейдоскопу. Вона не мала сил проганяти їх, не могла стримати солоні сльози. Здається, мама плакала так само, самотньо у тиші, а на ранок витирала червоні очі й вперто повторювала, що колись він таки приїде.
Він. Батько Меліси. Маг, про якого не можна говорити. Дитиною Меліса й справді вірила, що він приїде, що разом вони нарешті стануть справжньою родиною. Однак з часом наївні мрії розсипалися в попіл. Шкода лише, що матір так і не подорослішала, чи, можливо, просто не хотіла визнавати марність довгих очікувань. Вона і далі вірила в те, що чай з суниці лікує всі хвороби, давні боги благословлять їх врожаєм за терпіння, а її коханий колись повернеться до неї.
Меліса не бажала навіть слухати ці дурниці, переймаючись більше тим, як розшити сукню, з якої вона виросла, чи що приготувати, коли в коморі пусто. Вона злилась, бо була не в силах щось змінити. А тоді життя змінилося саме. Матір пішла, зникла вночі, поки Меліса спала. Не попрощалась і нічого не пояснила.
Дівчина шугнула до кухні, злість кип’ятила кров, тож їй потрібен був вогонь — її друг і вірний помічник. Полум’я в пічці здійнялося вгору, як тільки вона підійшла до печі. Не роздумуючи дівчина простягнула руку, відчуваючи знайоме поколювання. Сила, що текла в її венах, пробудилася радісним трепетом в усьому тілі. П’янка радість сповнила груди мов ковток свіжого повітря. Нарешті вона відчула полегшення. Серце билося гучно й рівно, а світ потемнів перед очима, лишаючи тільки жар вогню і задоволене тріскотіння дерева.
— Мелісо, зупинися!
Хтось рвучко відштовхнув її, вириваючи з солодкого дурману. Дівчина різко прийшла до тями, відчувши холод підлоги голими долонями. Крізь марево вона не одразу впізнала Марка.
— Що ти робиш? — у його голосі бриніли злість і страх, та за мить хлопець опанував себе. — Ти ледь не підпалила будинок. Ще б трохи і дійшло до пожежі. Про що ти думала?
Він допоміг підвестись, тримаючи її тремтячі руки. Дівчина ледь встояла на ногах. У голові паморочилось.
— Що з тобою? — запитав Марко й обережно торкнувся мокрих щік Меліси. — Ти плакала?
Дівчина голосно схлипнула, відчуваючи, як луснула остання струна її терпіння. Вона загорнулась у теплі обійми й вдихнула п’янкий запах лісу, яким була просякнута його одіж.
— Мелісо, вибач, я злякався, коли побачив тебе, охоплену полум’ям. Я думав, що вже пізно, — тихий схвильований голос торкався серця, мов сонячне проміння, якого так бракувало взимку. — Що сталося?
— Ненавиджу магів, — випалила дівчина, стискаючи комір його сорочки. — Ненавиджу вогонь і все це! Весь цей світ!
— Не кажи так, — Марко ніжно торкнувся вустами її волосся. — Світ великий і прекрасний. Тобі просто важко зараз.
— Це «зараз» триває надто довго. Я втомилась чекати поки життя стане кращим, коли повернеться батько, коли зберемо достатньо трав, щоб не бідувати, коли надійде звістка від матері, чи коли мене вкотре хтось підбере, — крізь схлипи лопотіла вона.
— Навіть не уявляю, як це, — тихо відказав Марко, — і мені дуже шкода.
В блакитних очах бриніла глибока ніжність. Він не вперше так дивився на неї. Меліса раптом згадала, як вони разом танцювали на свята, й вона завжди сподівалася, що її запросить саме Марко. Тільки з ним вона хотіла втікати до лісу серед ночі й ховатися від усього світу. Вони ж були друзями, чи все це означало щось інше?
— Я тобі подобаюся?
Дівчина закусила губу, як тільки це запитання зірвалося з язика. Марко пропустив крізь пальці руді пасма її волосся, ковзаючи пильним поглядом від маківки до підборіддя. Його обличчя осявала легка мрійлива усмішка.
— Я тебе люблю, — врешті відповів він хриплим голосом. — І я давно хотів це сказати. Дуже давно.
Меліса не знайшла, що відповісти. Усі можливі слова втекли з голови, коли його вуста опинились так близько, коли його подих лоскотав її обличчя, гарячий, мов вогонь у серці. Марко цілував її, обережно й лагідно, стираючи усі тривоги теплими вустами. Відсторонившись, вони обоє усміхались, широко й нестримно мов діти.
— Послухай, нам треба вибиратися з цього болота, — почав Марко. — І я хочу, щоб ти поїхала зі мною. Байдуже, що скажуть батьки. Їдьмо разом подалі від магів, від цих дурних ярмарків. Світ великий, знайдемо своє місце.
— Я не знаю, — спантеличено відповіла дівчина. Ще мить тому він був для неї лише другом, а тепер пропонує вирушити світ за очі разом.
— Ми впораємось, — запевняв хлопець. — Тобі сподобається столиця. Там гарні будинки із каменю, величезні сади й фонтани. Це такі споруди, де гарно переливається вода, знаєш?
— Знаю, —відповіла Меліса й втомлено поклала голову йому на плече. Все це було надто складно для неї. Здавалося, вона прокинулася від міцного сну, й не може зрозуміти, де знаходиться. Та зрештою знайшла відповідь:
— Я обіцяю подумати над цим.
Може, Марко правий. Нема чого тут лишатися. І яка різниця хто що скаже. Інша справа — вогонь. Чи можна втекти від нього? Чи ці фонтани й сади замінять їй дикий ліс? Чи буде вона вільною серед кам’яниць? Та коли взагалі вона була вільною?
— Можливо, ти була б більш щасливою, коли б жила серед магів, — сказав Марко, — тоді не довелося б ховатися.
— Можливо, — мовила Меліса, вкотре згадуючи вчорашню новину. Якщо вірити чуткам, маги викрадають людей й вивозять їх до своїх країв, та, мабуть, дехто пішов із власної волі у пошуках кращого майбутнього.
— Але я тебе нікуди не відпущу, — Марко стиснув дівчину в обіймах, обриваючи її тривожні думки. І Меліса на мить забула про все, відчуваючи лише його лоскітний подих на щоці. Нехай майбутнє видавалося непроглядно темним, тут і зараз вона була щаслива.
Далі буде...
