Раді Вас бачити!

Кілька годин роботи у бутіку. Сотні відео та фото… і я йду щаслива з пакетом нового шмаття та кругленькою сумою  на моєму банківському рахунку.

Красота! І це ще називається "робота"?

Тепер можна відпочити в якомусь затишному кафе за чашкою ароматного чаю з тістечком. Бо я втомилася — вибирала сукенки, крутилася перед камерою й посміхалася так, ніби мені за це гроші платять. А стоп… таки ж платять!

Можу собі дозволити.

Але ж… "відпочити" це досить гучно прозвучало. Зараз почну робити нові фото для майбутніх постів. Продивлятися нові рекламні пропозиції. Відповідати на коментарі.

Коментарі — це взагалі окремий світ, де живуть свої власні персонажі. Наприклад: "Всезнайко" — людина, яка завжди знає, як було "насправді", навіть якщо "насправді" — це вигадка. "Я, звичайно, не експерт, але у вас тут все неправильно". "Мораліст-Повчатель" — той, хто приходить зі своєю "короною" і намагається повчати, як треба жити, навіть якщо пост про котиків. "Анонімний Критик" — герой без обличчя і імені, який дозволяє собі все, бо йому "так хочеться".

Але ж для мене їхня думка звучить, як сповіщення про оновлення, яке ніхто не встановлює.

Та я не лишаю свою аудиторію без зворотного зв’язку. Я маю на увазі адекватні коментарі. Хейтерів або як я ще називаю цих токсиків "Хуйтери", що прискають отрутою, лишаю на самоті. Хай захлинуться в ній самі. Я ж добра — дам їм шанс відчути своєю байдужістю, що таке власна токсичність у чистому вигляді.

Та хіба ж хейтер зрозуміє мою справжню біль, коментуючи ранковий пост з кавою: "Ти подиви які всі безлактозні різко поставали…" або й того грубіше: "«Ой, давно сама з села виїхала?"

А я б і з радістю!

Та ж сама не знаю, як так сталося, що мій організм раптом вирішив підписати договір "Стоп-лактоза". Чи то з віком, чи то продукція тепер така "натуральна", що навіть самі корови в селі у шоці.

Ех… знали б вони, як це важко пройти повз кіоск з морозивом у літню спеку, не вгризаючись зубами у повітря та не захлинаючись власною слиною. Бо звідти ж доноситься той солодкий запах ванілі, полуниці й мого зламаного дитинства.

Або як це — ганяти по всьому місту у пошуках бодай якоїсь безлактозної кульки щастя, з обмеженим вибором смаків: "Ваніль або ваніль".

 І так, ціна — як за маленький діамант, а не за 200 грамів морозива.

А за комбінацію улюблених вареників з сиром та сметаною — я взагалі мовчу! Такого в світі точно ще не придумали на безлактозі. А якщо і буде, то коштуватиме, як ціла корова!

 Але ж ми, безлактозні, — народ вибраний. Вибраний платити більше за менше.

А знаєте, яка справжня розкіш у наш час? Це не сумочка від відомого бренду. Це знайти безлактозну продукцію в потрібний момент. Оце я розумію — статус!

Або прям класика жанру: "Софія, ти так хизуєшся своїм життям і брендами, а ми ж пам’ятаємо, як ти у школі доношувала куртку з секонд-хенду і ділила одну пачку мівіни на трьох".

Ой, шановні, ну не смішіть мої нові вініри! Кожен раз, коли хтось намагається тицьнути мене носом у моє "бідне" минуле, мені хочеться вислати їм медаль за відмінну пам’ять. Так, я доношувала куртки, і так, мівіна була моєю основною дієтою. Але хіба це не робить мій нинішній стейк ще смачнішим?

Це ж як еволюція покемона: я була маленькою беззахисною домашньою тваринкою, а стала вогнедихаючим Драконом. І якщо когось бісить мій апгрейд, то проблема не в моєму бренді, а в чиємусь бажанні залишитися в тій старій куртці назавжди.

Давайте будемо чесними: заздрість — це просто дуже специфічна форма компліменту. Коли людина пише мені про "дешеве мило" з мого дитинства, вона насправді каже: "Я теж хочу цей Совіньйон і п'ятизірковий готель, але мій рівень сміливості застряг десь на рівні вибору між м'яким і жорстким сиром у супермаркеті".

Хіба це погано — прагнути більшого? Якщо в тебе з'явилися можливості змінити життя, то гріх ними не скористатися. Я не "зарозуміла", я просто людина, яка успішно пройшла кастинг на кращу версію себе. Моє минуле — це не тавро, а крута передісторія до мого нинішнього бестселера. Тож, любі мої, замість того, щоб рахувати моїх колишніх чи мої старі куртки, краще спробуйте приміряти на себе хоча б мою впевненість. Хоча... вона навряд чи на вас налізе, це ексклюзивний розмір

Хай йому грець, з тими коментарями… Погортаю краще повідомлення. Бо з такими темпами, доведеться замінити свій чорний чай на ромашковий… з м’ятою. А там і валер’янку підливати почну — не тільки котам вона в кайф.

Відкрила перше ж повідомлення. Ледь не вдавилася шматком свого шоколадного торту. Добре, що ковтнула вчасно, бо ще б забризкала вишневою начинкою сусідній столик за пів метра. Ну от було б шоу "незграб".

А там — перлина: відповідь на мою останню сторіз.

 "Сонька? Стецючка, точно! Тебе і не впізнати. Так змінилася у тому місті, як поїхала з нашого села. Мабуть багатого «хахаля» знайшла собі, судячи з того як живеш…"

Ненавиджу коли мене так називають.

Я "Софія" по документам, якщо що! Хто взагалі впровадив цю тенденцію зміни імен? Деякі укорочення взагалі не мають нічого спільного з оригіналом.

А от своє прізвище — я б охоче змінила. Воно мені ніколи не подобалося. А все із-за таких оце прізвиськ.

Маю нову ціль — мені конче необхідно вийти заміж для зміни дівочого прізвища!

Так. Ромашка з м’ятою тут вже безсилі. Терміново потрібно щось більш заспокійливе та міцніше. Замовляю апельсиновий сік… з водкою.

Такий собі "фреш по-дорослому". Назвімо його… "Цитрусовою істерикою". Якраз по настрою.

Так, я з села. А точніше з Миколаївської області. Виїхала з відти ще не закінчивши старших класів.

Насправді, нас з мамою вигнала звідти її свекруха. Вона ніколи не любила нас і докоряла свого сина, мого тата, все життя цим, скільки я себе пам’ятаю. А коли тато загинув в АТО під  час вторгнення, тоді вона і виперла нас на двір з речами. Наче чекала цього моменту все своє життя.

Ще й нас звинуватила у його смерті. Ну, звісно, ж. Це ж особисто моя провина і мами в тому, що на наші землі вторглися "доброзичливі сусіди звільняти нас від усіх благ".

Нас прийняла її двоюрідна сестра, що живе у Львові. Дуже допомогла нам перший час, доки ми не переїхали на своє власне житло, за допомогою пільг від татового героїзму. Як би "любляча бабуся" не добивалася, але всі пільги лишили за моєю мамою. Так їй і треба. Стільки крові попила вона з нашої родини.

Не дарма мама мала хворобу серця. Стільки пережила за життя. Вже третій рік як її немає.

Ось і залишилася я сама.

Тоді і почала вести свій блог у Instagrsm, щоб не зійти з розуму. Це мене дуже відволікало. А потім зі збільшенням аудиторії, зрозуміла, що можу перетворити це у хороший дохід.

Від так, замість Стецюк Софії Валеріївни, я тепер @Sofi_Valeri в Instagrsm.

Хіба я не змінилася за стільки років? Чи у них там якийсь секретний алгоритм для вираховування колишніх однокласників, який працює безвідмовно?

Все. Мені терміново потрібна терапія! Чергова терапія. Бо попередні дві у вигляді нових отриманих "шмоток" та алкоголю навіть не намагаються.Потрібно виправляти ситуацію найближчим spa-салоном. Бо я обіцяла підписникам сьогодні ще ввечері прямий ефір. Не можу собі дозволити, щоб раптом почало сіпатися око.

Вирішено! Незаплановані процедури для релаксації та додатковий контент у копілці. Бо справжня Я має бути на 100%… навіть у піжамі.

#БезлактознаКоролева #СторізІСкандали #ЖиттяБлогерки #ЦитрусоваІстерика #СпаТерапіяЙдеУбій #ХейтериТутНеЖивуть #ЖиттяНеБезСкандалів