Раді Вас бачити!

Мала музична зала Палацу Сяйва була створена для досконалості. Склепінчасті стелі з білого мармуру відбивали кожен звук, перетворюючи його на кришталеве відлуння, а високі вітражні вікна заливали підлогу теплим золотистим світлом. Усе тут вимагало бездоганності. І принцеса Ліарет, як істинна донька короля вищих ельфів, була абсолютно впевнена, що повністю відповідає цим вимогам.

Навіть якщо струни її срібної арфи іноді були іншої думки.

«Брень!» — пролунало під склепінням зали. Звук був настільки недоречним і жалібним, що здався схожим на гикавку п'яного гнома, витканого на гобелені.

Ліарет граційно прибрала руки від інструмента, розправила складки своєї важкої смарагдової сукні, розшитої перлами, і з абсолютно незворушним, по-королівськи зверхнім виразом обличчя подивилася на свого вчителя.

— Це авторське бачення, — повідомила вона тоном, який не терпів заперечень. — Класична соната Третьої Епохи надто передбачувана. Я вирішила додати їй... характеру. Ми, вищі ельфи, маємо вести мистецтво вперед, а не сліпо повторювати старі ноти.

Ізеріл, який до цього стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, повільно повернув голову. Сонячне проміння плуталося в його темному волоссі, підкреслюючи чіткі, ніби витесані з дорогого дерева риси обличчя. У ньому не було тієї нудотної, випещеної м'якості, притаманної придворним лордам, які щодня оббивали пороги її приймальні. Він був іншим. Спокійним. Зібраним. І обурливо, просто катастрофічно байдужим до її титулу.

— Авторське бачення, Ваша Високосте, зазвичай спирається на гармонію, — його голос пролунав рівно, але в куточках губ причаїлася ледь помітна тінь усмішки. — А те, що щойно пролунало, швидше нагадувало скаргу інструмента на жорстоке поводження. Ля-бемоль, Ліарет. Ви вперто граєте чисте «ля».

— Якщо я граю чисте «ля», отже, композитор помилився, коли писав партитуру, — пирхнула принцеса, злегка задерши підборіддя.

Вона була Ліарет. Найбажаніша наречена королівства. Її портрети висіли в галереях сусідніх держав, а посли змагалися за право хоча б поцілувати край її рукавички. Їй належав весь цей світ. То чому ж цей простий вчитель музики, найнятий батьком лише кілька місяців тому, дивиться на неї так, ніби вона — нерозумне дитя, яке не хоче їсти вівсянку?

Це страшенно дратувало. Але ще більше Ліарет дратувало те, що вона не могла відвести погляду від його довгих, сильних пальців, якими він зараз перегортав сторінки нотного зошита.

— Як скажете, принцесо. Накажете відправити гінця в минуле, щоб повідомити маестро про його помилку? — спокійно парирував Ізеріл, підходячи ближче.

Ліарет відчула, як від його наближення повітря в залі ніби стало густішим. Вона вдихнула тонкий аромат хвої та свіжого вітру, який завжди супроводжував Ізеріла. Це був запах далеких лісів, справжньої свободи, якої вона, замкнена в золотій клітці палацового етикету, ніколи не знала.

Вона ледь помітно зітхнула, внутрішньо танучи, але назовні залишалася непохитною крижаною статуєю. Ліарет була наївно переконана: чоловіки люблять, коли ними керують. Її мати завжди казала, що жінка вищих ельфів — це сонце, навколо якого мають обертатися всі інші. І Ліарет старанно грала роль цього сліпучого, трохи пихатого сонця. Вона вірила, що Ізеріл просто соромиться свого низького статусу, тому й тримає дистанцію. Звісно, він закоханий у неї до нестями! Хіба може бути інакше? Просто йому потрібен час, щоб набратися сміливості й упасти до її ніг.

— Можете залишити минуле в спокої, — милостиво дозволила Ліарет, змахнувши рукою з масивним золотим перснем. — Я сьогодні щедра. До того ж, музика — це лише розвага. Коли я оберу собі чоловіка... а ви ж знаєте, Ізеріле, що я, як принцеса правлячого роду, маю право сама обрати собі гідного супутника, — вона багатозначно подивилася на нього з-під довгих вій, — мені навряд чи доведеться самій грати на арфі. Для цього є музиканти. Такі, як ви.

Вона чекала, що в його очах промайне прихований біль, ревнощі або хоча б інтерес. Але очі Ізеріла залишилися спокійними і глибокими.

— Звучить як чудова перспектива, Ваша Високосте, — кивнув він, не змигнувши й оком. — А поки цей щасливий день не настав, давайте повернемося до третього такту. Спробуйте покласти пальці м'якше. Арфа — це не лук для стрільби, її не треба натягувати з такою люттю.

Ліарет роздратовано прикусила губу. Він нестерпний!

Вона саме збиралася видати якусь уїдливу репліку про те, що її пальці створені для керування державою, а не для м'яких дотиків до струн, як важкі двері музичної зали тихо відчинилися.

На порозі з'явилася Еларіс.

Старша принцеса, як завжди, виглядала втіленням беззахисної грації. Якщо Ліарет була яскравим, пекучим полум'ям, то Еларіс нагадувала бліде місячне сяйво. Її платинове волосся ідеальними хвилями спадало на тендітні плечі, а обличчя мало такий вираз трагічної приреченості, що Ліарет одразу відчула звичний укол совісті.

— Ліарет... Ох, я перебила урок? — голос Еларіс був тихим, ледь не пошепки, ніби вона боялася розбити тишу зали. Вона притисла до грудей мереживну хустинку, її очі блищали від недавніх (або майбутніх) сліз.

— Все гаразд, Еларіс. Я якраз пояснювала Ізерілу недоліки класичної композиції, — поблажливо відгукнулася Ліарет, підводячись.

Але те, що відбулося далі, змусило її завмерти.

Ізеріл, який щойно стояв із таким виглядом, ніби його найбільше в житті цікавить чистота ля-бемоль, раптом змінився. Уся його відстороненість кудись зникла. Він зробив кілька швидких кроків назустріч Еларіс, і в його рухах з'явилася кваплива, майже тривожна увага.

— Принцесо Еларіс, — його голос зазвучав на тон нижче, втративши будь-які іронічні нотки. — Ви виглядаєте блідою. Вам принести води? Чи, можливо, покликати цілителів?

Він так швидко і турботливо присунув для неї важке оксамитове крісло, що Ліарет ледь не кліпнула від несподіванки. На її пам'яті вчитель ще ніколи не рухався з такою швидкістю заради когось із придворних.

Еларіс з вдячністю опустилася в крісло, слабко усміхнувшись йому.

— Дякую, Ізеріле. Ви дуже добрі. Мені просто... знову душно в цих стінах. Батько щойно проводив раду. Вони знову говорили про Північ. Про принца Касіана, — вона здригнулася, і ця дрож здалася такою щирою, що Ліарет стало не по собі. — Вони обговорюють мене так, ніби я мішок із зерном, який треба вигідно обміняти на мирний договір.

Ліарет співчутливо зітхнула. Звісно. Майбутній шлюб сестри. Останніми тижнями це була єдина тема для розмов у палаці. Еларіс мали віддати заміж за принца крижаних ельфів, Касіана — суворого володаря засніжених пусток, якого позаочі називали Крижаним Драконом. Усі знали, що там, на Півночі, немає місця для ніжних квітів, якою була Еларіс.

Ліарет подивилася на Ізеріла.

Він стояв поруч із кріслом її сестри, трохи нахилившись, і його очі... Ліарет примружилася. Він дивився на Еларіс дуже дивно. Його погляд був пильним, теплим і якимось надто... відкритим? У ньому не було тієї звичної броні, яку він носив під час їхніх уроків.

— Північ — це суворий край, Ваша Високосте, — тихо сказав Ізеріл, і його голос прозвучав напрочуд заспокійливо, ніби він намагався загорнути Еларіс у теплу ковдру зі слів. — Але ви сильніша, ніж про вас думають ті, хто бачить лише зовнішність.

Еларіс підняла на нього свої величезні, повні сліз очі.

— Ви справді так вважаєте? — прошепотіла вона. — Бо мені здається, що я просто розіб'юся там, як кришталевий келих.

— Я цього не допущу, — слова злетіли з губ Ізеріла швидше, ніж він, здавалося, встиг їх обдумати. Він осікся, швидко випростався і додав уже більш стриманим, офіційним тоном: — Тобто, я впевнений, що Його Величність король не допустить, щоб ви страждали.

Ліарет спостерігала за цією сценою, схрестивши руки на грудях. Її ідеальна брова повільно поповзла вгору.

«Який же він усе-таки благородний, — подумала вона, відчуваючи, як груди розпирає від гордості за свого вчителя. — Навіть попри те, що він такий замкнутий зі мною, у нього добре серце. Йому просто нестерпно жаль Еларіс. Втім, як і всім».

Для Ліарет усе було абсолютно логічно. Еларіс була жертвою обставин, крихким створінням, яке потребувало захисту. Кожен лицар, кожен слуга і кожен вартовий у палаці дивився на старшу принцесу з жалістю й бажанням захистити. Ізеріл просто не став винятком. Він співчував їй.

«Звісно, він би дивився на мене інакше, якби це мене відправляли на поталу крижаному чудовиську, — наївно міркувала Ліарет, трохи заздрячи тій увазі, яку сестра щойно отримала. — Але я — сильна. Я майбутня опора роду. Мені його жалість не потрібна. Мені потрібне його захоплення».

Вона голосно кашлянула, руйнуючи тишу, що запанувала між Ізерілом та Еларіс.

— Що ж, сестро, не варто ховати себе завчасно, — бадьоро, зі звичною їй ноткою самовпевненості сказала Ліарет, підходячи ближче. — Можливо, цей Касіан не такий уже й страшний. А якщо він спробує тебе образити, я особисто поїду на Північ і влаштую йому такий скандал, що в нього льодовики розтануть.

Еларіс слабко посміхнулася, потягнувшись і накривши долоню Ліарет своєю.

— Ти завжди така смілива, Ліарет. Якби ж я мала хоча б половину твоєї впевненості.

— Це вроджене, — без зайвої скромності кивнула молодша принцеса. — Але тобі варто більше відпочивати. І не слухай цих придворних пліткарів.

Вона подивилася на Ізеріла, який знову надягнув свою незворушну маску, хоча Ліарет помітила, що його погляд все ще затримувався на обличчі Еларіс довше, ніж вимагав етикет.

«Йому просто некомфортно бачити жіночі сльози, — зробила висновок Ліарет. — Бідний Ізеріл. Треба його рятувати».

— Урок на сьогодні закінчено, пане вчителю, — велично проголосила вона, відпускаючи його помахом руки. — Мої пальці втомилися творити мистецтво. Можете йти. І, будь ласка, підготуйте на завтра щось більш життєствердне. Мені набридла ця меланхолія.

Ізеріл шанобливо вклонився. Його рух був бездоганним, але Ліарет здалося, що перед тим, як розвернутися до дверей, він кинув на Еларіс ще один — швидкий, повний прихованої тривоги — погляд.

— Як накажете, Ваша Високосте, — відповів він. — Я підберу композицію, яка... відповідатиме вашому темпераменту. Принцесо Еларіс, — він злегка схилив голову перед старшою сестрою, — бажаю вам спокою.

Коли двері за ним зачинилися, у залі знову стало пахнути лише магічним жасмином і пилюкою старих портьєр. Ліарет самовдоволено посміхнулася, повертаючись до своєї арфи.

Усе йшло за планом. Вона показала свою королівську владу, продемонструвала милосердя до сестри, а Ізеріл, безперечно, був вражений її внутрішньою силою. Вона була в цьому абсолютно, непохитно впевнена. Треба просто дати йому ще трохи часу, щоб він усвідомив масштаб свого щастя.

А те, як він дивився на Еларіс... Що ж, милосердя личить справжнім чоловікам. Але кохати він буде лише ту, яка здатна палати. Тобто її, Ліарет.

Вона зачепила струну, і цього разу звук вийшов дзвінким і чистим. Ліарет переможніше усміхнулася, навіть не підозрюючи, наскільки глибоко вона помиляється у всьому — і у своїй сестрі, і в своєму вчителі, і у власному безхмарному майбутньому.