Спочатку:
На сторінку книги
У кав’ярні сьогодні майже не було клієнтів. Хіба що тітка Люба — місцева авантюристка, яка щодня заходила й просила когось із відвідувачів пригостити її кавою та тістечком, запевняючи, що саме сьогодні у неї день народження. Місцеві давно знали цю байку й відправляли тітку в добре відомому напрямку, та іноді знаходилися й добродії, які купували їй не лише каву, а й щось міцніше.
Ви, певно, здивуєтеся, що в кав’ярні можна купити щось міцніше за еспресо. Та в Нижніх Балках це нікого не дивувало. У такому містечку від продажу лише кави довго не протримаєшся. Мій хазяїн — місцевий магнат і колишній бандит, який свого часу наганяв страх на весь район, — був людиною практичною. Основним товаром у нас була дешева горілка, яку місцеві алкоголіки ніжно називали «поминальною» й заходили за нею вже з самого ранку. Про це знали всі, але водночас робили вигляд, що то велика таємниця — не дай Боже, податкова дізнається.
Та сьогодні кав’ярня стояла порожньою. Мабуть, через мокрий сніг, що почався ще вчора ввечері.
Тітка Люба сиділа біля вікна, вичікуючи нову жертву, яку можна було б розвести на чашку кави. Я її не чіпала — вона була своєрідним талісманом цього місця. А сама бездумно гортала сторіс у телефоні, не надто переймаючись відсутністю клієнтів. Навпаки, мене це навіть тішило. День обіцяв бути звичайним, я нічого від нього не чекала.
Тож коли до кав’ярні зайшла Марина, наша поштарка, я й оком не моргнула. Вона була огрядною жінкою незрозумілого віку, котра, здається, працювала на пошті з часів її заснування. Скільки я себе пам’ятаю, Марина завжди сиділа за круглим столиком із сухою геранню та банками консервації, дивилася на кожного відвідувача так, ніби він заважає її важливим справам. Її влада на пошті була незаперечною.
— Тобі лист, — буркнула Марина без привітання й кинула на стійку товстий конверт, на якому каліграфічно виведено моє ім’я.
Я здивувалася. Такі листи я бачила хіба що в фільмах про малолітнього чарівника, коли йому приходило запрошення до школи магії.
— Заказний. Розпишися, — додала вона, тицяючи мені під ніс жовтий папірець і дешеву ручку.
Я мовчки підписалася. Марина щось сердито пробурмотіла й пішла геть. Я обережно взяла конверт, на якому друкованими літерами значилося:
Пані Софія Попеску
Особисто в руки
Це було дивно. Хто б міг надіслати мені такий офіційний лист? Банк? Я вже давно не платила за кредит, узятий на ремонт квартири, та й не збиралася. Можливо, моє рішення й аморальне, але хіба я винна, що ціни ростуть як на дріжджах, а зарплата, здається, навпаки — тане? Підозрюю, хазяїн ще й почав вираховувати з мене плату за те, що я майже живу в кав’ярні.
— Що, доню, любовного листа отримала? — озвалася тітка Люба й посміхнулася беззубим ротом.
— Ага… від банку, — буркнула я, стримуючи роздратування. Хотіла вже викинути листа в сміття, коли в кав’ярню ввалився Віталька — синок хазяїна. Високий, накачаний, пихатий. Перший парубок на селі й, певно, в усьому районі. Ще б пак — коли твій татусь місцевий магнат.
Його загоріле, чи то від солярію, чи від Мальдівів, обличчя сяяло від задоволення, а від холоду він увесь розшарівся.
— Привіт, першій красуні! — вигукнув він, жбурнувши шкіряні рукавички на стійку так, що гірка паперових стаканчиків для американо розлетілася по підлозі.
— Здається, лише вчора ти говорив те саме Зіньці з крамниці навпроти, — сердито буркнула я й нахилилася під стійку збирати стаканчики.
— Коли це я міг таке говорити? — Віталька щиро здивувався. — Зінька схожа на облізлу курку під дощем.
З цим я могла б посперечатися. Ні, щоб Зінька мені подобалася, але треба визнати — вона була справжньою красунею. Довге пишне біляве волосся, пухкі червоні губи, що так і просилися на поцілунок, і виразні сірі очі, які лукаво поблискували з-під густих чорних вій. А ще в неї був брат-близнюк, з яким я б не проти закрутити роман. Хоча він і молодший на три роки… але який же симпатичний.
— Це ти так кажеш, бо вона тобі не дала, — відрізала я, складаючи стаканчики назад на стійку й відчуваючи його пильний погляд на собі.
Чесно кажучи, Віталька мене дратував. Але ж я не могла просто взяти й послати сина мого хазяїна.
— Нічого подібного! Вона й справді як курка. Мізки теж курячі. Як і в її дружка Макса.
Ага, він не забув ту сварку з Максом. У містечку й так усі знали про їхній конфлікт. Причиною, схоже, була все та ж Зінька.
— Можливо. Але нагадую: Зінька виграла місцевий конкурс краси, — кинула я, намагаючись залишитися спокійною.
— Бо журі підкупили, — відмахнувся він.
— Що? Не говори дурниць, — обурилася я. Сім’я Іваненків жила скромно, ідея підкупу була абсурдною.
— Якби ти брала участь, неодмінно виграла б, — Віталька нахабно посміхнувся й поклав руку на мою.
Я хотіла відсмикнутися, та він стиснув пальці сильніше, вдивляючись мені в очі.
— Послухай… — його голос знизився до напівшепоту, а пальці лагідно погладжували мою руку. — Тобі так личить ця нова форма. Я міг би сьогодні ввечері зайти, і ми б погралися у владного хазяїна й слухняну служницю.
— Цікаво, скільком ти вже пропонував цю гру? — я прищурилася.
— Ти перша. Батько нещодавно закупив ці форми. Надивився якоїсь дурні й вирішив, що його дівчата мають виглядати, як служниці з кіно. Але, на мою думку, ідея чудова.
Його погляд хтиво ковзнув вниз, і я зрозуміла, куди саме він дивиться. Принаймні був чесним.
— У мене краща ідея, — я нахилилася до нього й теж заговорила шепотом. — Давай зіграємо в іншу гру: пихатий син місцевого магната та працівниця його батька, яка дуже детально пояснює, куди йому краще піти, щоб збити з себе гонор.
Віталька помітно спохмурнів.
— Чи не забагато ти на себе береш? Корчиш із себе цяцю, а тим часом усі знають, що…
Що саме «знають» у містечку, він не встиг договорити. Його погляд впав на конверт на стійці.
— Що це? Лист щастя? — вигукнув він і вихопив конверт швидше, ніж я встигла протягнути руку.
— Віддай! — холодно сказала я.
— Підійди й забери, — зухвало посміхнувся він, піднімаючи листа високо над головою.
— Навіть не думай. Віддай.
У цей момент за спиною задзвеніли китайські дзвіночки на дверях — хтось увійшов до кав’ярні. Я обернулася й завмерла: в дверях стояли двоє хлопців. І серце моє шалено закалатало. Один із них був Денис.
Він був точною копією своєї сестри (все ж таки близнюки), лише стриг волосся коротко. Та навіть так воно вперто закручувалося на потилиці, ніби на зло гребінцю. Можливо, дехто й сказав би, що він виглядає як дівчисько, але саме такі хлопці мені подобалися. Здавалося, він щойно зійшов зі сторінок Pinterest — стильний, неідеально ідеальний.
Його друг Максим на цьому тлі видавався зовсім буденним. Як то кажуть, звичайнісінький «качок» — плечі, біцепси, впевнена постава. Нічого особливого. Але з’явилися вони разом, і вся моя увага миттєво злетіла до небес, відкинувши і Вітальку, і того клятого листа куди подалі. До біса їх усіх, якщо перед тобою стоїть кохання всього твого життя.
— Привіт, Софі! — озвався Максим, вмощуючись за столиком поряд із тіткою Любою, яка кинула на нього оцінивальний погляд.
— Привіт, хлопці. Вам як завжди? — спромоглася я на посмішку, хоча серце билося десь у горлі.
— Так, звісно. Дякую, — відповів Денис, і я відчула, як щоки спалахнули. Чому, чорт забирай, я завжди ніяковію, коли він звертається до мене?
— Щось сталося, Софі? — його погляд ковзнув до Вітальки, що досі тинявся біля стійки.
Максим теж дивився на нього з легким прищуром. Їхня взаємна неприязнь була в містечку ні для кого не секретом.
— В нього мій лист.
— Тобі що, мама не казала, що читати чужі листи — це непристойно? — спокійно, але з крижаною ноткою, запитав Денис, глянувши на Вітальку так, що навіть я б на його місці віддала не лише конверт, а й ключі від квартири.
Максим додав до ефекту свою вагу й бицепси, зробивши крок у бік Вітальки. Той швидко оцінив обстановку, скривився у презирливій посмішці й кинув конверт на підлогу.
— Дякую, — прошепотіла я, коли Денис нахилився, підняв листа й простягнув мені. Його тонкі пальці мимохідь торкнулися моїх, і я відчула, як щоки знову палають. Проклята звичка червоніти в найгірші моменти.
— Це з банку? — запитав він співчутливо, наче вже знав, що я по вуха в кредитах.
А я в той момент думала зовсім не про банк. Якби саме Денис запропонував мені рольову гру про хазяїна й служницю, я б, напевно… Та годі, Софі! Не час мріяти.
Тим часом Віталька непомітно вшився, і повітря стало легшим.
— Не знаю, — відповіла я й подивилася на конверт, наче на бомбу з таймером.
— Може, відкриєш? — лагідно підказав Денис. — Якщо не відкриєш, то ніколи не дізнаєшся, що там.
Ну дякую, капітан Очевидність. Але він мав рацію. Я глибоко вдихнула й, наче приречена, розірвала конверт.
Усередині виявився роздрукований лист:
"Пані Софія Попеску є єдиною спадкоємницею пані Арабели Попеску та після її смерті успадковує маєток “Вітряний пагорб” у самому серці Карпат, а також 25 000 доларів. Після сплати податків і боргів."
— Двадцять п’ять тисяч? — обурився Максим, зазирнувши через моє плече. — Щось замало. Мій батько теж отримав подібного листа: спадок від дядька з Нікарагуа аж на мільйон сто дев’ять тисяч. Правда, треба було адвокату сплатити п’ятсот доларів, щоб отримати гроші.
— Тут про п’ятсот доларів ні слова, — спокійно відрізав Денис, кинувши на друга погляд, який сказав усе: «Серйозно, Максе?» — Може, це й справді спадок.
Я сердито фиркнула, зім’яла листа й жбурнула його в смітник.
— В мене немає ніякої тітки Арабели, — оголосила я. — Це сто відсотків чергова афера, щоб розвести на гроші.
І, різко змінюючи тему:
— Що, будете каву?
Хлопці кивнули. Денис посміхнувся так, ніби бачив мене наскрізь, а Максим все ще перераховував у голові уявні мільйони.
Тітка Люба, про яку всі давно забули, раптом вигулькнула збоку й почала своє звичне:
— Дітки, пригостіть стареньку! Сьогодні ж день мого народження!
Хлопці переглянулися. Денис стримав усмішку, Максим мовчки дістав гаманець. Зрештою, каву для тітки вони таки купили.
