Як на мене, сьогоднішня вистава - повний треш! І навіщо я купилась на пропозицію Тарапати зіграти, з дублюючим складом, на приватній вечірці?
Мирон Тарапата – директор нашого збіговиська, з дивною назвою «Ілюзіон». Цей грошовитий кретин вважає себе мистецтвознавцем і гордо величає своє дітище театром.
Свого часу він залучив до основного складу «Ілюзіону» кількох талановитих акторів, що з різних причин, залишилися без улюбленої роботи. А потім доповнив колектив зграєю жадібних нездар і таким чином став на чолі модного й прибуткового мистецького закладу.
На жаль, в нашому репертуарі немає п’єс Вільяма Шекспіра, Франческо Петрарки чи Джованні Бокаччо. А гастролі трупи обмежуються мандрами по заміських маєтках липових театралів.
Я вже мовчу про дикі фантазії нашого костюмера, що створює не авангардні мистецькі артефакти, а безсоромне дрантя. Хоча до сценаріїв, які схвалює наш режисер той мотлох дійсно пасує.
Довершує піраміду рентабельного безчестя активна реклама в мережі. Її ліпить для дядька Мирона підліток-небіж і має заробітки ніяк не гірші, ніж мої.
Даруйте, що за критикою бізнесу пана директора, я не представилася! Мене звати Нонна Сорока – актриса погорілого театру. Таку безжальну характеристику дали мені наші довгоногі дівки. Я не сперечаюся, адже це правда.
Переселенка зі Сходу, що закінчила акторський факультет встигла насолодитися лише одним театральним сезоном. Його я пам’ятатиму завжди! Спогади про щирі оплески в момент фіналу, коли опускається занавіс, викликають лише гіркі сльози й каменем висять на душі.
В тому житті у мене було багато друзів і добрі батьки. А потім прийшло зло й відібрало мою улюблену роботу, разом з найдорожчими людьми. Далі шок, безладдя й подорож у невідомість. Так я опинилася в столиці. Роздавлена, але жива, в гостях у двоюрідної тітки.
Тьотя Софа не довго вгамовувала мій смертельний біль та відразу запропонувала заробляти на хліб, протираючи собою пілон в одному з нічних клубів. Але не таким я уявляла свій театральний шлях, щоб заради їжі, торгувати тілом. Тому пішла в офіціантки.
Поміж столиків я ніколи не базікала про крах акторської кар’єри чи душевні муки. Хоч керівник закладу звісно знав мою біографію та якось покликав за лаштунки. Там сидів справжній буржуй, вбраний у дорогий одяг. Літній чоловік провів зі мною коротку бесіду, після якої я увійшла до складу його «театру».
Від звістки, про мою нову роботу, тьотя Софа неймовірно надихнулася. Вона зібрала своїх гамірних подруг і накрила святковий стіл. Дами забули підійняти поминальний келих вина за моїх батьків та гидко жартували про майбутні щедрі заробітки й грошовитих шанувальників мого таланту.
Отак, не маючи вибору, я повернулася на сцену. Звідки ж наївній дурепі з периферії знаття каламутних течій, котрими живе місцевий світ? Тільки вночі, залишаючись на самоті з подушкою, я постійно запитую себе: як довго витримаю цю божевільню?
А наразі стирчу біля чужих високих воріт і чекаю на таксі, що викликала. Нарешті бачу серед нічної пітьми яскраві вогні фар, активно жестикулюю й кричу:
– Я тут...
Ще мить і водій хвацько прочиняє мені дверцята.
– Дякую! На Спаську, будь ласка. Запрацювалася й не встигла до початку комендантської, – щиро жаліюся сторонній людині.
– Не хвилюйтеся, все норм. У мене залізобетонне посвідчення. Доїдемо без проблем, – посміхається симпатичний водій і врубає на порожній трасі максимально дозволену швидкість.
На задньому сидінні його седана затишно й тепло. Бічні ліхтарі зливаються в одну яскраву стрічку. Я розслаблено слухаю шурхіт асфальту з-під коліс й мимоволі зсуваю з ніг черевики, на високих підборах.
Так набагато краще, тільки литка припухла й болить. І колготи шкода! Гарні були, новенькі. Та коли нетверезий імбецил поліз перевіряти на пружність мої сідниці, я відскочила, мов вжалена. Зачепилася за гостру декорацію й могла сильно пошкодити бік, але слизька тканина врятувала. За це я їй щиро вдячна...
От навіщо лукавити? Адже все було геть інакше! В мить падіння, чиїсь міцні руки вдало підхопили мою тушку й не дали скалічитися об той недоречний абстракціонізм.
Повинна додати, що на цих «театральних» вечірках традиційної сцени взагалі не існує. Ми працюємо в залі, серед глядачів. І звісно люди, що виклали за яскраві враження кругленькі суми, не завжди виховані й толерантні.
Іще зізнаюся. То була дивна мить, одночасно схожа на запаморочення й вогняний промінь. Коли чорні, мов найтемніша ніч очі незнайомця пропалили мене наскрізь, я забула про біль.
А ще відчула жахливий сором. Низько опустила голову й пробелькотіла тупеньке вибачення. Підсвідомо смикнулася, щоб звільнитися з дужих рук та чоловік не квапився послабити обійми. Навпаки, спробував ще раз зазирнути мені в очі й голосом схожим на теплий шовк промовив:
– Яка казкова птаха поцілила до рук... Не поспішайте знищити блаженну мить. Без Вас дограють. Гей, шановний!
Це Він покликав бармена з-за стійки й запитав суворіше:
– Аптечка є? Допоможи!
Спектакль продовжили без мене. Рада-радісінька дублерка Катя миттю вчепилася за шию сценічного коханця, в той час, коли атлетичний незнайомець обережно підтримував і вів до холу.
Там він опустив невдаху на м’який диван і хлопчина приволік нам аптечний кейс.
– Ось, прошу! А мені необхідно терміново повернутися до гостей. Нехай стоїть, я потім заберу, – сказав і зник, залишивши мене наодинці з людиною в стильному чорному капелюсі.
Він не знімав його ні в залі, ні тут. Цей атрибут здається вріс в образ загадкового брюнета. Мій рятівник звично підсмикнув штанину, присів навпочіпки й оглянув подряпину уважно, мов лікар.
Ні, він не витріщався на мої оголені стегна, що світилися з-під дурнуватого сценічного прикиду, а саме оцінював розміри тілесної катастрофи. Потім відкрив аптечку й почав обробляти краї рани дезінфекційним розчином.
– Я можу й сама... – вилізло з мене недоречне та загадковий цілитель лагідно посміхнувся й відповів:
– Дозвольте все-таки мені.
– Ви лікар? – бовкнула рефлекторно.
– Хм! У мене багато професій. Та наразі я волію почаклувати біля Ваших ніжок, – просто пояснив він.
Далі взяв якийсь балончик, оцінив напис на ньому, бризнув собі на долоню, а потім розпилив пінку по моїй литці. Я засичала від болю, а чоловік подмухав і в процесі, ще кілька разів, обпалив мене своїм пронизливим поглядом.
– Потерпіть, зараз стане ліпше. Де тут у них пластир? А, ось знайшов... То що така ніжна троянда робить серед цих невігласів? – запитав, без реверансів.
– Працює для Вашого задоволення. Так каже наш головний, – нахабно записала я свого рятівника до стада невігласів. Але ж Він дійсно знаходився серед них!
– Ясно. Ще мить, будь ласка! Ну, ось готово, – вправно зробив наліпку стерильного пластиру вздовж подряпини, пропустивши повз вуха мій невдячний натяк.
Далі підвівся на пружні ноги, дістав слухавку й наказав комусь:
– Мерседес, номер три вісімки нуль, підженіть до центрального входу. Та мені байдуже, як ви це зробите! Тут людина поранена. Збитки за газон я відшкодую.
– Прошу Вас, не треба! Я нікуди з Вами не поїду! – благала чи наказувала йому, я й сама не знала. Та граційний брюнет, у стильному капелюсі, пояснив:
– Я не пропоную Вам їхати до мене. Просто з комфортом доставлю куди скажете.
– Скажу: ні за що! Будь ласка, залиште мене тут. Я відпочину трохи. Дякую за допомогу і прощавайте! – вперто відмовляюся від подальшого спілкування.
Після цих слів дивний глядач кидає на мене ще один спопеляючий погляд і мовчки прямує додивлятися виставу. Мабуть, образився. Але мені байдуже!
І як тільки кроки за дверима стихають я сповзаю з дивана й, чіпляючись за стіну, шкутильгаю в бік виходу. Дворецький допомагає мені вбратися в пальто і ввічливо прочиняє важкі двері. Так-сяк опиняюся за воротами й викликаю таксі.
Ось тепер прямую додому, а мій живіт реагує на бентежливі спогади голодним буркотінням. Навіть соромно! Дивуєтеся, чого це з пінної вечірки я їду голодна? Та тому, що набундючені пани не готові трапезувати за одним столом з театральною челяддю. Ми ж для них лише живі ляльки, розвага та й годі.
До того ж не кожен арлекін ладен брататися з ними. Хоча кого я обманюю? Наприклад, Дана з Ольгою систематично погоджуються на більш тісний контакт і частенько відповідають на запрошення: продовжити спектакль десь у маєтку театрала.
Кілька разів спітнілі дядьки й мені пропонували зіграти для них «королеву ночі». Та я цураюся їх, мов чумних. І, відігравши, стрімголов змиваюся додому.
