Раді Вас бачити!

Все почалося з приїзду лікаря. Він прибув із Поріжжя на запрошення самого мера, щоб працювати в місцевій лікарні. Хоч в Агрії й не хворіли, але лікар усе одно мав бути «на всяк випадок», як любив казати Куропась.

Дістатися до Агрії було нескладно. 

До міста вела вузька стежка, що в’юнилася серед пишного степу. Отак рано-вранці лікар Бондаренко на хиткому возі повільно заїхав до містечка.

Він неспішно звернув на головну вулицю, де стояли невеликі затишні хатки. Хвіртки в більшості дворів були прочинені. То Кубик, то Тузик весело вискакували на дорогу, гавкали й махали хвостами. Коти ліниво грілися на сонці, розтягнувшись на порогах.

Валерій Іванович і сам втомлено позіхнув та зупинив коня біля поліційного відділку — адже за правилами кожен прибулий мав одразу зареєструватися.

Семен Хропач — головний слідчий і єдиний представник закону зразкового міста Агрія, де ніколи не траплялися злочини, — уже чекав у кабінеті. Він ретельно слідкував за життям мешканців та занотовував навіть найменші порушення порядку.

— Аби запобігти злочинам! — казав він. — Адже все починається з малого!

Щоранку Семен записував у зошит події за минулу добу. Ось і тепер:

«Двадцять восьме квітня. Тамара Балабуха, продавчиня в їдальні, заснула за прилавком на десять хвилин під час обіду».

Дописавши, Хропач повільно підвів голову й побачив високого, немолодого чоловіка в окулярах і з потертою валізою. Він насупив брови й уважно оглянув гостя.

— Сідайте. Ім’я, прізвище, фах та уміння! — сухо сказав він.

— Валерій Іванович Бондаренко. Кх… Лікар. Швидко і безпомилково ставлю діагнози, — відповів прибулий.

Семен знову оглянув його, дістав із шухляди пошарпану книжку й записав: «Безпомилково ставлю діагнози».

— Угу… зрозуміло. Хоча дивно, — буркнув він. 

— Безпомилково, значить?

— Так. Без-по-мил-ко-во. Усе вірно. А яке ваше уміння, якщо не секрет?

Хропач насупився ще більше.

— Моє уміння — підозрілість і пильність.

Він поклав книгу назад у шухляду й провів лікаря до дверей.

— А поки відпочиньте з дороги! І сходіть на набережну! Обов’язково! — буркнув Хропач.

На набережній завжди було багато людей. Рибалки сонно сиділи з вудками. Діти кидали камінці у воду. Хтось купався, хтось засмагав. На центральній площі працював ярмарок, де продавали сиру, в’ялену й копчену рибу.

Що найбільше здивувало — це залізниця через усю центральну площу.

Лікар неспішно прогулювався та розглядав місто, аж раптом помітив захеканого хлопця. Той намагався відкашлятися й не випускав із руки надкушене яблуко.

Навколо юрбилися люди і жваво гомоніли.

Валерій Іванович пробрався через натовп та легенько поплескав хлопця по спині. Тому стало легше, і всі нарешті видихнули.

«Як вчасно я приїхав», — подумав лікар.

Та не все було так добре — новини до мера долетіли швидше, ніж йому хотілося.

Вже наступного ранку Григорій Маркович забрав «Агрійський вісник» у поштаря, узяв улюблене куряче стегно і всівся у крісло. 

Розгорнув газету — і завмер.

На першій сторінці було написано:

«НАДЗВИЧАЙНА ПОДІЯ»

Куропась аж виплюнув шматок м’яса.

— Що за нісенітниця… — пробурмотів він.

У місті Агрія все мало бути як слід.

Мер насупив брови, згорнув газету й схопив телефон. Він почав набирати номер головного слідчого. 

Семен Хропач, дужий і широкоплечий, на відміну від Григорія Марковича, ніколи не поспішав прокидатися й залюбки спав аж до одинадцятої. Та різкий дзвінок телефону змусив його підскочити так раптово, що він ледь не гепнувся з ліжка.

— Алло… — сонно озвався він, позіхаючи й намагаючись розплющити очі. 

Куропась говорив швидко, слідчий слухав мовчки, а потім зітхнув.

— Усе під контролем, пане мере, — відповів Семен. — Газети, як завжди, перебільшують.

Виявилося, що потерпілий — Іван Багнюк, який мешкав на Яблуневській, 10 — вдавився яблуком та захекався. А все тому, що він умів вирощувати плодові дерева всього за п’ять–сім днів і так поспішав скуштувати новий урожай, що жував занадто швидко. 

Куропась поклав слухавку.

Цілий день він не міг заспокоїтися. Ходив із одного кутка в інший, зупинявся, знову ходив і думав. Йому зовсім не подобалося, що мешканці Агрії давилися яблуками.

Зупинившись на мить біля столу, Куропась подивився на купку яблук.

— Яблука… — крізь зуби процідив він.

Він кинувся до робочого столу, схилився над паперами й почав швидко щось записувати, час від часу витираючи піт із чола. Зробивши глибокий вдих, мер повільно випрямився й дуже гордовито потягнувся до слухавки.

Він набрав помічника Бублика, наказавши підготувати місто до зборів, адже мер нарешті знайшов потужне рішення проблеми.

За годину на площі вже зібрався чималий натовп. Одні прийшли просто з дому, інші саме поверталися з роботи, а дехто зупинився без особливої причини — просто тому, що всі навколо стояли.

Мер поважно ступив на дерев’яну сцену, на мить зупинився, випрямив спину й підняв руку.

— Я, мер міста Агрія, Григорій Маркович Куропась, — почав він гучно й урочисто, — з огляду на карколомний випадок з яблуком, яким вдавився Іван Багнюк з Яблуневської, 10, постановив…

Він зробив паузу, щоб усі слухали уважніше.

— …перейменувати вулиці, аби запобігти подібним випадкам у майбутньому.

Люди перезирнулися, але мовчали.

— Вулиця Яблуневська віднині й назавжди називатиметься Курогрильовою.

(Адже куркою ще ніхто не давився, — подумав Куропась і задоволено кивнув.)

— Вулиця Абрикосова стане Шашличною.

— Виноградна — Шаурмовською.

— Полунична — Котлетною.

— А Персикова — Пюрешною.

З невимовною гордістю Куропась закінчив промову й оглянув людей.

Кілька секунд було тихо.

— Так! — вигукнув хтось із натовпу.

— Так їм! — підтримали з іншого боку.

Агрійці схвально загомоніли. Хтось радісно плескав у долоні, хтось підкидав капелюха вгору. Дехто почав цілуватися в щоки, адже мер, нарешті, відреагував на проблему.

Куропась поважно усміхнувся й поправив вуса. Він не мав сумнівів у тому, що добре продумане рішення знаходить підтримку. 

Задоволений, він попрямував додому.

Наступного ранку мер, як завжди, плигнув своїми маленькими ніжками з ліжка, швидко привів себе до ладу й забрав газету у Федора.

Переконавшись, що все спокійно, Григорій Маркович із полегшенням зітхнув. Він узяв куряче стегно, закинув ноги на стіл і відчув справжню гордість за себе.

Тим часом в Агрії кипіло життя.

До кожного будинку потрібно було прибити нову табличку з назвою вулиці. Люди снували туди-сюди з дошками, цвяхами й молотками.

— Криво!

— Вище бери!

— Та не так, переверни!

Стук лунав по всьому місту.

Ніщо не віщувало біди.

Аж раптом роздався крик. 

Агрійці почали розбігатися, не розуміючи, що відбувається.

Слідчий Хропач уже був на місці події — у невеличкій столовій на вулиці Котлетній, 25 (колишній Полуничній).

І цього разу проблема була не в яблуках.