Спочатку:
На сторінку книги
Не те, щоб я ніколи не любила чи не чула класичну музику, але останнім часом її стало в моєму житті аж занадто багато. Почну по порядку.
Недавно я переїхала до нової зйомної квартири в багатоповерхівку. І все було добре на початку, особливо мені сподобалася помірна ціна в такій комфортабельній квартирі! Тепер я розумію, чому ця ціна була аж занадто привабливою. Недолік виліз, наче прищ після об′їдання солодким! Мій сусід виявився музикантом. І не просто музикантом, а тим, що грає щодня по кілька годин! Це нічого, все в дозволений час і не суперечить домовому регламенту. Але ось уже через місяць мого проживання тут це стало добряче діяти на нерви! Та схоже, що я була одна така, оскільки не чула, щоб хтось ще скаржився, хоч із сусідами я вже трішки перезнайомилася. Всі або звикли, або можливо це дійсно марна справа. І найцікавіше, що самого сусіда, за весь час проживання, я ніколи не бачила.
Щодня було щось новеньке в репертуарі цього юного генія, але й були композиції, які він виконував постійно - я їх знала на слух, але оригінальну назву – ні. Зі світом класики до цього я ніколи не стикалася. Хіба що під час прослуховування радіохвилі «Українське радіо. Культура».
І ось, коли я перебісилася і змирилася з такою «родзинкою» свого помешкання, то на другий місяць мого проживання тут я стала помічати, що мимоволі заслуховуюся цією вишуканою грою. Інколи, в особливо невдалі і гнітючі дні, я сідала, слухала цей сеанс музики і через кілька годин з подивом помічала, що голова стає легшою від тяжких думок, а в цих самих думках настає просвітління і світ вже не здається таким пасмурно-паскудним! З'являлася тяга знову почати щось робити чи навіть творити! І все частіше малювати свої картина я починала тоді, коли звучали музичні етюди з-за стіни.
Я поміркувала над цим і дійшла висновку, що якимось дивним чином ця його музика позитивно впливала на мою постійну депресивність. Деякі симптоми ставали легшими, а деякі геть зникли. Ні, я не кажу, що це панацея, може це якимось чином впливає саме на мої мозкові хвилі, а комусь іншому буде недієвим. Та поки воно діє – я із задоволенням користуватимуся цією музикотерапією!
Мій робочий графік був від раннього ранку і до обіду, тому приходила додому я близько 15:30, а о 16:00 і до 18:00 розпочинався концерт. Невдовзі я звернула увагу, що поспішаю додому не тому, що хочу нарешті змити із себе вуличний пил і розслабитися, а для того, щоб...почути ці його концерти... Дожилася.
Концерти продовжувалися із дня в день і не припинялися навіть у вихідні! Так продовжувалося кілька місяців, поки одного дня замість жаданої музики я не почула за стінкою тишу, яка триває вже понад тиждень.
Наступного ранку я зайнялася своїм звичайним ритуалом, який я люблю робити щосуботи - купую велику ароматну каву з корицею, повертаюся до свого будинку та починаю попивати її на своїй новій лавці, зустрічаючи схід сонця. Я любила ці ранки, бо вони надихали до творчості. І після півгодинного надихання я йшла в квартиру малювати. В мене була невелика купка картин і кілька з них навіть брали виставляти мої знайомі. Але, коли це знайомі, то до кінця складно сказати чи картини дійсно були чогось варті, чи це просто по знайомству?.. Для мене ж вони були, як і для кожного творця його дітище – найпрекрасніші.
Так, зазвичай, минали мої суботні ранки. Але не сьогодні. Сьогодні в мене була компанія? Ще здалеку я помітила біля нашої під′їздної лавки якогось патлатого хлопця, схожого зовнішністю чи то на металіста, не то на панка, який щойно вирвався з натовпу ошалілих фанаток. Мій подив був логічним, оскільки година рання - близько сьомої. Літній час невпинно наближався до осені і навколо не прокинулися ще навіть круки, лише холодний вітер тріпотів у жовтіючих кронах дерев.
Підійшовши ближче я зрозуміла, що зір мене все ж підвів і хоч його вигляд і був із замашками стилю виконувачів тяжкої музики, проте не так, щоб аж випалювати сітківку ока: зачіска довша, ніж у звичайних чоловіків з темним неслухняним волоссям, картаті фіолетові штани, коричнева косуха, на ногах фіолетові кросівки. Блідий, наче з хреста знятий. І це не хлопець, як я спочатку думала, а цілком сформований чоловік, років 30. Ще - в цього чоловіка була купа браслетів на руках: кольорові, срібні, гумові, дивно, що на шиї нічого. І коричневі очі, які ось уже кілька хвилин як суворо дивилися на мене. В руках він теж мав стаканчик. Тільки невідомо з чим: чи то з кавою, чи то, як у вранішніх пияк-похмеляк – з чимось міцнішим.
Колючий погляд цього чоловіка продовжував мене свердлити, тож я із ввічливості привіталася. І саме з цього привітання і почався мій кошмар.
