Чоловік замовк і знову глянув на магазин. Навіть трохи відступив, хоча до будівлі було метрів із тридцять.
— Кажуть, на тих записах люди ходили. Продавці вже кудись зникли, а покупці між полицями собі вешталися, наче нічого й не сталося.
— І що тут такого? — Марко знизав плечима. — Ви ж самі казали, що магазин цілодобовий був.
— А те, що деяких покупців на той час уже й серед живих не було! — дід сердито зиркнув на нього. — Сусідка моя, царство їй небесне, чоловіка свого там упізнала. Він за десять років до того помер. А на записі стояв біля холодильника, щось вибирав. У тій самій куртці, у якій він колись по гриби ходив.
— Звідки сусідка ті записи бачила? — уточнив Тарас.
— Та хтозна, хто їй показав! Там тоді пів району про це гуділо. Ще й чек якийсь дивний біля входу знайшли. Замість ціни — «1 година». А час покупки — без п'ятнадцяти перша ночі, саме тоді, коли продавці зникли. Ви таке хоч раз бачили?
Дід смикнув повідець, підкликаючи собаку, який саме заходився обнюхувати Марків кросівок.
— Коротше, діти, не шукайте собі біди. Воно вам не треба.
Він пішов, раз у раз озираючись, а друзі ще якийсь час мовчки дивилися йому вслід.
— Ну… — Марко почухав потилицю. — Звичайний збій касового апарата. Буває.
— Що саме буває? — Тарас повернувся до нього. — Щоб каса замість гривень години пробивала?
— Та я звідки знаю?! Може, там касирка по приколу щось наклацала!
— А покійний мужик біля холодильника теж по приколу ходив? — поцікавилася Ярина.
— Слухайте, ви можете хоч п'ять хвилин мене не довбати?!
Злата майже не слухала їхньої суперечки. Вона згадувала повідомлення П'ятого.
«Не все, що лежить на полицях, можна купити за гроші».
І чомусь історія про чек із ціною в одну годину подобалася їй дедалі менше.
Решту дня вони витратили на прогулянку містом, пошуки додаткової інформації та нескінченні суперечки про те, чи варто взагалі залишатися до ночі. Увечері перечекали в невеликому закладі неподалік автостанції, де Марко встиг двічі поїсти й поскаржитися, що від такого розслідування він швидше розориться, ніж заробить.
Ближче до третьої друзі повернулися до магазину.
Ніч видалася холодною. Температура опустилася майже до нуля, і Марко вже встиг проклясти себе за те, що не вдягнув теплішу куртку.
Вони влаштувалися за скляною стінкою автобусної зупинки навпроти магазину. Тарас встановив камеру так, щоб у кадр потрапляли вхід і обидва вікна. Решта гріли руки об паперові стаканчики з кавою, яку дорогою купили на заправці.
Вулиця спорожніла. За весь час повз них проїхали лише дві машини, та й ті навіть не пригальмували.
— Я вже ніг не відчуваю, — простогнав Марко, пританцьовуючи на місці. — Якщо через п'ять хвилин нічого не станеться, викликаємо таксі. Я серйозно!
— Ти це вже втретє кажеш, — нагадала Ярина.
— Бо я втретє замерзаю!
— Тихо ви, — Тарас нахилився до камери. — За п'ять хвилин третя.
Злата глянула на телефон.
02:55.
Вона перевела погляд на магазин. За брудними вікнами стояла суцільна темрява. Замок на дверях ледь поблискував під вуличним ліхтарем.
02:58.
Марко перестав тупцювати й теж втупився у вікна.
— А якщо нічого не буде, нам хоча б гроші залишать?
— Марку, заткнися, — прошепотіла Ярина.
02:59.
Тарас перевірив запис і затамував подих.
Злата мимоволі нахилилася вперед.
03:00.
За брудним склом щось блимнуло.
Спершу Злата подумала, що то відблиск автомобільних фар. Але жодної машини на дорозі не було.
Світло спалахнуло знову. Удруге, втретє …
І раптом усі вікна магазину залило рівним холодним сяйвом люмінесцентних ламп.
— Ви… ви теж це бачите? — прошепотіла Злата.
Тарас миттю підняв камеру й викрутив зум на максимум.
— Твою ж матір... — прошепотів він, не відриваючи погляду від екрана.
Крізь протертий від пилу клаптик скла вони чітко побачили..... касирку?
За касою стояла жінка у фірмовому фартуху. Вона була абсолютно нерухома, дивилася кудись просто перед собою, а на її обличчі застигла широка, неприродна усмішка.
Але найстрашніше було не це.
Між стелажами повільно блукали люди. Чоловік у старому пальто, якась бабуся, підліток у каптурі. Вони брали товари з полиць, роздивлялися їх і мовчки клали назад.
Ярина так вчепилася Златі в рукав, що мало не порвала його.
— Злато... — голос тремтів від страху. — Двері ж були зачинені. Туди ніхто не заходив... То звідки вони там узялися?
Тарас не відривав погляду від екрана камери.
— Народ… ви тільки гляньте, що вони роблять, — пробурмотів він, наближаючи зображення.
Чоловік у старому пальто стояв біля стелажа з консервами. Він узяв банку, кілька секунд розглядав етикетку, а потім поставив назад. За мить знову потягнувся до тієї самої банки. Узяв. Подивився. Поставив.
І повторив усе спочатку.
— То він що, завис? — Марко недовірливо примружився. — Як зламаний NPC у комп'ютерній грі!
— А ти на бабусю подивися, — озвалася Ярина.
Літня жінка біля холодильника відчинила дверцята, нахилилася, наче щось вибирала, і зачинила їх. Через кілька секунд повторила те саме.
— Може, це якісь роботи? — припустив Тарас. — Ну, манекени з механізмами?
— Ага, — Ярина нервово хмикнула. — У покинутому гастрономі. Звідки тут такі технології, Маску?
Марко вже збирався щось відповісти, але раптом нахилився ближче до скла.
— Стривайте… Тарасе, наведи на третій ряд. Лівіше. Ще трохи…
— Що ти там побачив?
— Кажу ж, наведи!
Тарас повільно повернув камеру.
На одній із полиць, між коробками з печивом і пачками крупи, лежало щось сіре, зім'яте.
Марко перестав дихати на кілька секунд.
— Не може бути…
— Що? — Злата підійшла ближче.
— Це моє худі.
— Яке ще худі?
— Сіре. З динозавром. Те, що було на мені в квартирі №45!
Він показав пальцем на екран камери.
— Бачите комір? Він розірваний! На тому самому місці! Я ж його викинув після тієї клятої квартири! В смітник біля дому!
— Марку, мало на світі сірих худі з динозаврами? — почала Ярина. — Може, просто схоже…
Але договорити вона не змогла. Бо погляд ковзнув до сусіднього стелажа, і дівчина раптом зблідла.
— Тарасе… Ану наведи трохи вище. На верхню полицю.
— Та що ви там усі знаходите?! — роздратовано буркнув він, проте слухняно підняв камеру.
Між коробками стояла невеличка червона музична скринька. На кришці виднілася фігурка балерини в білій сукні.
Ярина повільно похитала головою.
— Ні… Це вже якась хрінь.
— Що таке? — запитала Злата.
— У мене була така скринька. Мені її на десять років подарували. Я випадково скинула її з полиці, і вона розлетілася на шматки. Мама ще сварилася, бо я потім по всій кімнаті ті уламки збирала.
— Ну, може, таку саму продавали, — невпевнено припустив Тарас.
— Може, — Ярина ковтнула слину. — Тільки в моєї на кришці був скол. Бачиш, біля ноги балерини?
Тарас збільшив зображення.
На червоній кришці справді виднілася маленька біла щербина.
— От тепер скажіть мені, — Ярина повільно відступила від вікна, — як дві речі, яких не існує, опинилися на полицях одного довбаного магазину?
Злата ще раз придивилася до полиць і раптом помітила дещо біля каси.
— Почекайте… Це ще що таке?
На невеликій підставці з цінником лежав срібний кулон у формі півмісяця. Тоненький ланцюжок лежав поруч.
Злата впізнала його відразу.
— Це ж мій кулон… Я його минулого літа на озері загубила!
— Ти впевнена? — Ярина підійшла ближче.
— Та я його три дні шукала! Навіть у воду пірнала, думала, може, на дні знайду. А він тепер тут лежить?!
Тарас уже збирався навести камеру на кулон, але його погляд зачепився за щось біля входу.
— Народ… А це вже взагалі ненормально.
На металевих гачках висів чорний рюкзак із нашивкою «Рік і Морті».
Тарас повільно опустив очі на власний рюкзак, який стояв біля його ніг.
Однакові.
Навіть нашивка пришита трохи навскіс.
— Це той самий… — пробурмотів він. — Пам'ятаєте, у квартирі №45 був такий рюкзак? Хоча мій тоді залишався вдома.
— Пам'ятаємо, — тихо відповіла Злата.
— А тепер він тут. Знову.
Злата глянула на освітлені полиці, за якими продовжували свої дивні покупки мовчазні відвідувачі.
— Тарасику, ти все це записуєш?
— Та звісно! Від самого початку!
— Тоді перевір запис. Треба переконатися, що все видно.
— Зараз.
Тарас зупинив знімання й відкрив щойно записане відео.
Кілька секунд він мовчки дивився на екран. Потім провів пальцем назад, знову запустив запис і різко збільшив яскравість.
— Ні… Та якого біса?!
— Що там? — Марко нахилився до нього.
— Ви самі подивіться!
Тарас розвернув екран до друзів.
На відео був той самий магазин, тільки темний і порожній. Без світла, касирки та покупців. За брудними вікнами виднілися запилені стелажі, давно спорожнілі полиці та сміття на підлозі.
Марко простягнув руку й торкнувся екрана.
— Стоп… А де моє худі?
— Немає, — шоковано озвався Тарас.
— А скринька? Рюкзак?
— Нічого немає! Я ж сам усе знімав! Ви бачили!
Злата перевела погляд із запису на магазин.
За вікнами, як і раніше, горіло світло. Касирка стояла за апаратом із тією самою усмішкою, а покупці неквапливо блукали між стелажами.
Вона знову глянула на екран.
Темрява. Порожні полиці. Жодної людини.
— Тобто ми все це бачимо, — повільно промовила Ярина, — а на відео його немає?
— Виходить, що так, — Тарас розгублено похитав головою. — Але як?!
І тієї ж миті пролунав гучний металевий брязкіт.
Іржавий замок упав на асфальт.
Марко здригнувся й різко обернувся.
— Ви це чули?!
Важкі металеві двері повільно відчинилися, протяжно скрипнувши петлями. На потрісканий асфальт ліг широкий прямокутник холодного білого світла.
Зсередини долинув жіночий голос. Приємний, ввічливий, але настільки рівний, наче хтось увімкнув запис стандартного оголошення в супермаркеті.
— Ваше замовлення готове. Заберіть, будь ласка.
Марко позадкував і ледь не перечепився через бордюр.
— Я… я нічого не замовляв! Мені навіть пакетик не треба! Все, чуваки, валимо!
— Бігом! — крикнула Злата.
Повторювати двічі не довелося.
Вони розвернулися й кинулися вулицею геть від магазину. Тарас притискав камеру до грудей, Марко мчав попереду, а Ярина, озираючись через плече, мало не налетіла на Злату.
— Не дивись туди! Біжи! — гаркнула та.
За кілька десятків метрів Ярина помітила, що вуличний ліхтар над ними згас. Потім ще один. І наступний.
— Народ, а що це за хрінь?!
Обабіч дороги почав стелитися туман. Спершу тонкий, майже непомітний, але з кожним кроком він густішав, поступово ховаючи нижні поверхи будинків. За мить уже й самих панельок майже не було видно.
Злата спробувала розгледіти знайому зупинку, біля якої вони нещодавно сиділи, але попереду тягнулася лише порожня дорога.
Ні зупинки. Ні припаркованих машин. Навіть перехрестя, яке мало бути за наступним будинком, кудись поділося.
— Ми точно туди біжимо?! — задихаючись, вигукнув Марко.
— А куди ще?! — огризнулася Ярина. — Тут одна довбана дорога!
Вони мчали вже кілька хвилин. У Злати почало колоти в боці, а холодне повітря обпікало горло. Проте попереду нічого не змінювалося. Той самий асфальт, ті самі тьмяні ліхтарі, що один за одним гасли позаду.
Раптом Тарас різко загальмував, і Злата ледь не врізалася йому в спину.
— Ти чого став?! — крикнула.
Тарас не відповів. Лише повільно підняв руку й показав уперед.
— Там…
За кілька десятків метрів, просто посеред туману, світився знайомий прямокутник.
Вицвіла вивіска «Продукти».
Важкі металеві двері, відчинені навстіж.
І той самий магазин, від якого вони щойно так відчайдушно тікали.
