Раді Вас бачити!

В дитинстві я завжди мріяла стати Попелюшкою. Мріяла так наївно та тупо, що прийде шляхетний лицар або принц на білому коні та врятує мене від... моєї "чудової" сім'ї.

Але... Дні йшли, я дорослішала і досягла того віку, коли потрібно вийти заміж.

Мене хочуть видати, звичайно, що насильно. Моя воля в будинку ніколи не мала ніякого значення. За мене завжди вибирали геть усе батьки, і навіть те, що я буду носити.

— Анджеліко! — кличе мене мачуха, поки я вишивала у своїй кімнаті.

— Щ-що? — кричу, бо відчуваю, що вона далеко.

— Прийди-но сюди!

Одразу затремтіла, ще не вийшовши зі своєї кімнати, бо в більшості випадків, коли вона говорила отак: "прийди-но сюди", не пояснюючи для чого, — значить покарати.

Уже зробила щось не так... Але що?! Я весь день сиділа в кімнаті та не заважала рідним спілкуватися з заможними гостями, щоб "не позорити" їх.

А може, забула щось зробити?! Та ні... Наче... Ох, серце прискорено та судорожно забилось у грудях...

— Я тут, пані!

Вона ніколи й не прагнула того, щоб я почала звертатись до неї "мамо". "Пані" їй цілком подобалось. Навіть дуже, бо це ж підкреслювало, що я нижче неї та її дочки!

— Скажи мені, що це таке?! — репетує, як оскаженілий пес, та кидає до моїх ніг якусь довгу металеву миску.

Впала вона дуже голосно біля мене, через що я здригнулась, а тілом не припиняла тремтіти.

— Це... Я... Не зн-знаю... — дивлюся собі на ступні, які біля тої миски на коврику.

— Говори не тихо, а чітко! Скільки тобі разів це повторювати, Анджеліко?! — кричить ледь не в саму голову, підійшовши ближче.

Я не пам'ятаю своєї мами... Її не стало, коли мені було 3, і батько завжди говорив, що це сталося через мене.

Він взагалі був не радий, що я народилася дівчиною. Зате, як в цієї жінки народилася від нього донька, — батько був на сьомому небі від щастя.

Народження її відбулося, коли мені було 8, і з тих самих пір, пригадую, він став до мене ще більш суворішим, бо тепер я не просто була "гірше всіх на цій Землі", ні, тепер я ще й була гірше самої Вікторії, а значить, є вічна планка, до якої я маю йти та до якої мене безкінечно будуть порівнювати зі всім батьки.

— Яка ж ти тупорила дівка! Ні на що не здатна сама! — раптом дає мені сильного ляпаса, і я просто падаю на землю, як в дитинстві, намагаючись оборонятися, захищаючись руками та готуючись до ще більшого нападу.

Тремчу із закритими очима. На диво, після кількох хвилин мовчанки осмілююсь відкрити очі і бачу, що її уже нема.

Фух! Слава Богу, пішла!

Що я зробила не так — не зрозуміла, але мене могли бити за будь-який проступок, бо я ні в чому не була такою ідеальною, як Вікторія.

Ні вродою, ні здібностями... НІЧИМ я не була такою, як вона!

— Чого ти там розсілася на землі, лінива тварина?! — раптом кричить з вулиці батько, і я підіймаюсь всім тілом дуже швидко від страху.

Рідного батька я боялась набагато більше мачухи. Вона могла всього лише дати ляпаса, накричати у вуха та покарати роботою до ночі, а він... А він так бив мене своєю палицею, яка допомагала йому ходити, що синяки на тілі у мене були ЗАВЖДИ.

Не пригадую жодного періоду свого життя, коли б я ходила з абсолютно чистим тілом. Що в дитинстві, що зараз — є потворні сині плями та деінде шрами.

Моє сімейне положення було чимось схоже на попелюшку... Теж була мачуха та її дочка, хоч і одна, але батько рідний не помер, а був живий. Та, чесно кажучи, я б не засмутилась, якби він помер і довелося жити з мачухою лише. Вона б мене, як попелюшку в казці, — не била, а лише давала купу роботи.

А принца я б уже добровільно віддала Вікторії, щоб вони пішли собі далеко та дали мені спокій у цьому маєтку... Якщо, звичайно, батько взагалі захоче переписати його на мене...

— Щ-що, т-тату?!! — заїкливо говорю, вибігши на вулицю. — Гості в-вже пішли?

Його гнівний сивий погляд пробирав мене до кісток.

— Готуйся, Анджеліко.

— До ч-чого?

— Сьогодні прийде твій майбутній чоловік.

Я жахнулася... Це сталося! ЦЕ ТАКИ СТАЛОСЯ!

А я надіялася, що просто не доживу до цього дня від батькових побиттів!

Я ще не знаю, хто він, але знаю, що ми гарантовано візьмемо шлюб...

— Тату, бу-будь ласка! — благала, поки він кудись почав іти, а я повільним хвостиком за ним ззаду.

— Не смій знову суперечити мені, мале дівчисько! — замахується палицею.

— Д-ДОБРЕ, Я ВИЙДУ З-ЗА Н-НЬОГО!!! — репетую на весь наш двір з переляку, закривши очі та нахиливши голову додолу.

— От і добре, — не вдарив поки. — І щоб я більше від тебе не чув цих: «бу-будь ласка»! Батькам краще знати, що потрібно їх дитині! Навіть якщо дитина в них така, як ти!

— Угу...

— Йди приготуйся і... Що з твоїм лицем?! — раптом знову кричить.

— А що з ним не т-так?

— Твоя щока чому така червона?! Ти маєш бути ідеальною!

— Па-пані вдарила мене...

— Ти ще смієш її винною робити у своїй ліні та неуважності?!!

— Ні! Просто ка-кажу причину!

— Говори без заїкань, дурепо! Скільки разів я тобі говорив?! Тебе ніхто не візьме заміж, якщо будеш мямлити постійно отак!

— До-добре... — дивлюсь вниз.

— Так би і вдарив тебе, якби він зараз не мав іти сюди! Ти ні на що не здатна! Все вічно потрібно робити мені за тебе, безголову! Іди на третій поверх. Служниці зараз підготують тебе. Скажеш іще, щоб пудрою тобі замастили ту щоку.

— Д-добре...

Швидко побігла туди.

Я не пам'ятаю, з яких років почала так заїкатися, але проблема в тому, що поводжу себе так не тільки з батьком, а й взагалі з усіма...

Серйозно, немає значення, з ким я говорю: хоч з дитиною, хоч з дорослою людиною — я вічно буду заїкатись. Мабуть, це тому, що мене шугали з народження? Не знаю, але, скоріш за все, це просто через те, що я така чутлива та нерозумна, тому й не вмію говорити нормально.

— Анджеліка, нарешті прийшла! Ми чекали вже кілька годин!

— Ба-батько лише щойно сказав мені п-при-прийти...

— Ах, добре, сідай! — говорила служниця.

Через те, що я була такою дурною, служниці моєї родини ні за що мене не мали. Батько говорив: «Коли почнеш поводити себе як істинна міледі нашого роду, як Вікторія, — лише тоді вони почнуть поважати тебе та звертатися на "ви"».

— Ох, ти що, не мила голову?! — незадоволено фиркає, боляче розчісуючи моє довге волосся.

— Ай, ні, я м-мила її вчора...

— А колір все одно такий противний та гидкий, як сіно брудне!

Я ніколи не любила свою зовнішність, бо ніхто не любив. Ні батьки, ні сестра, ні служниці. Усі завжди нагадували мені, яка я потворна, тож, мабуть, батько хоче видати мене за якогось стариганя.

— Не рухайся, як я тебе заплету тоді?!!

— Але бо-боляче...

— Терпи! Твоє оте кудлате сіно ніколи неможливо нормально розчесати!!!

Окрім гидкого блонду, природа наділила мене різними очима, через що батько взагалі вважав мене інвалідом та неповноцінною.

Поки мене так боляче розчісували, що аж сльози лились, дивилась у дзеркало, розглядаючи ті смішні та потворні очі.

Одне було чисто блакитним, інше — чисто сірим (гетерохромія).

А у Вікторії очі були такі гарні, зеленисті! Два зелені, немов трава, сяюча жовтавим відтінком на сонці! Не дивно, що вона, будучи молодшою, вийшла заміж усе одно раніше за мене...

А мені батько когось знайшов лише коли виповнилось 20...

Я вже така стара для шлюбу... (по мірках того століття).

Нарешті з буквальним болем мені заплели два густі колоски та пов'язали червоною стрічкою кожен, утворивши бантики.

— Вдягніть оцю сукню, — тикає мені пальцем.

— Ог-ого... — заїкаюсь.

Ми ніколи не жили бідно, але мені все одно діставалися не найкращі плаття. Спершу замовляли дорогезну тканину і шили з неї на замовлення сукні для Вікторії, і тільки потім із залишків тої розкоші щось ткали для мене.

А це плаття... Воно було червоним, з золотими візерунками грон винограду, які аж засяяли від сонця, що осяювало його з вікна, поки воно лежало на ліжку. Нитки зі справжнього золота!

Неймовірне! Батько вперше не пожалів цього для мене, бо прийде той чоловік. Мабуть, він теж дуже багатий... А значить, бита до синяків, я і в новому домі буду.

Служниця допомогла мені його вдягти. Зав'язала якнайтугіше червоний корсет, так що я не те що йти, а й навіть дихати ледве могла... Але вже звикла, що так завжди.

Повільно опускалася по сходах вниз, боячись замастити таку дорогу червону оксамитову тканину цієї сукні.

Раптом здригаюся, бо мене злякав раптовий цокіт коней, які вбігли у наш двір.

Це, мабуть, він...

Що ж... Не панікуй, можливо, він тебе не захоче.

Хоча чому "можливо"?! Таку химерну істоту, як я, точно ніхто ніколи не захоче! Хіба що з примусу!

— Ну чого встала, як вкопана?! Іди! — каже мені служниця, вища за мене, на сходах.

— Й-йду, вибачте!

Вийшла у двір. Чомусь тіло не переставало тремтіти. Сильно переживала про те, яким він буде... Не про зовнішність, а про характер переживала більше. Якщо мені доведеться лягти під нього, але при тому він ніколи не вдарить мене — я вже буду дуже щаслива такому новому життю.

— Приїхав герцог! — оголошував якийсь чоловік із наших кухарів.

Побачила дорогу карету. Я ніколи не каталася в жодній з них, бо мені не було дозволено покидати наше помістя.

Він почав виходити!

Я придивлялася як тільки могла, але здалеку неможливо побачити лице... Одне лиш зрозуміла — він дуже гігантський та засмаглий. Якщо його шкіра така, значить, багато працює під сонцем... Але чому? Він же герцог.

— Це дуже знатний не лише герцог, але й лицар, — раптом шепоче мені батько, який з'явився раптово, тому я знову здригнулась.

Ого... Лицар? Ніколи не бачила їх вживу!

Згадала свою дитячу мрію про лицаря або принца, який врятує мене, але тут же щіпнула себе за руку боляче, щоб отямитись.

Ніколи про таке не думати! Він не буде хорошим... До такої, як я, ніхто не може бути хорошим у ставленні.

— Вітаю! — починає говорити до нас, ще йдучи здалеку, і голос його одразу чомусь пронизує мене.

Звучить надто грубувато та владно... Ну все, мені кінець.

— А ви, мабуть...

— Анджеліка Моне! — виривається з уст мого батька, бо я довго мовчала, не маючи змоги проронити й слово від шоку.

Що це з ним?!? Я очікувала старого діда, а це доволі молодий чоловік... Та навіть гарний!