Пролог

Темрява була живою. Вона стискалася, клубочилася, прокидалася. Тіні ковзали холодним камінням, шепочучи древні слова, що колись могли зруйнувати саму тканину світу.

У центрі цього хаосу стояв Кілан Градовський, його очі горіли жагою до влади. Його батько впав у битві, його землі були розорені, але помста – вона все ще була можливою.

Перед ним у напівтемряві мерехтіло дзеркало з чорного обсидіану, яке не відбивало нічого, крім мороку. Його поверхня тремтіла, наче глибока вода, і ось, нарешті, в ній почали вимальовуватися обриси постаті.

– Ти готовий зробити вибір? – пролунав голос, глибокий, древній.

Кілан стиснув кулаки.

– Я зроблю все, щоб королівство стало моїм.

Тінь у дзеркалі хрипко засміялася.

– Тоді слухай… У водах Туманних Островів спить давня сила. Той, хто зможе її пробудити – стане володарем усього, навіть самих драконів.

Кілан відчув, як по його шкірі пробіг холод.

– І що мені потрібно зробити?

Темрява у дзеркалі загустіла.

– Принеси жертву.

З темряви виринув образ Августи – королеви, яка мала стати його дружиною, але обрала іншого. Кілан торкнувся скла, його пальці тремтіли.

– Вона буде моєю.

Тим часом, далеко на півночі… Августа стояла на балконі крижаного замку, відчуваючи, як вітер холодить її шкіру. Вона провела рукою по животу, де ще не було видно змін, але серцем вона вже відчувала – їхня дитина росте, їхнє майбутнє розгортається, їхня доля змінюється. Позаду неї тихо підійшов Ервін, його сильні руки обійняли її, захищаючи від холоду.

– Ти відчуваєш це? – прошепотів він.

Августа кивнула.

– Щось нас кличе… Щось чекає на нас там, у водах…

Ервін стиснув її пальці у своїх.

– Ми вирушимо разом. Я не відпущу тебе.

Десь далеко, у водах Туманних Островів, щось прокидалося, і світ зміниться назавжди.