Спочатку:
На сторінку книги
***
— Міледі, сюди, — Тія люб’язно показувала мені шлях коридорами та не припиняла посміхатися. Сьогодні зранку її подруги не було, за словами служниці, Шейя захворіла і тому лишилася у кімнатах для прислуги.
Та це мене хвилювало менше за все. Бо за мить…
— Як холодно, — прошепотіла я, виходячи за дівчиною через головні двостулкові двері на вулицю.
Служниця здивовано поглянула на мене. Вона вийшла супроводжувати мене в одній сірій сукні. Так, з теплої тканини. Так, з важкою спідницею. Та все ж таки дівчина не вдягла нічого поверх.
А от я куталася в плащ з хутряним облямуванням, дістала зі скрині свої найтепліші чобітки. Та все одно відчувала, як мене пронизує крижаними поривами вітру.
— Ви звикнете, — пообіцяла дівчина. — Всі звикають.
Це я вже чула. Тому тільки кивнула і жестом запропонувала вести мене далі. У парк, розбитий перед Крижаним палацом. У парк, який огороджували великі стіни з білого каменю. У парк, в якому на мене чекали.
Короля я побачила здалеку. Він стояв біля центральної статуї, яка зображала чоловіка, що опустився на коліно та спирався рукою на меч, який стирчав з каменю. Голова цієї людини була опущена, а на ній скульптор відтворив велику корону.
— Мій королю, — я підійшла ближче і присіла в реверансі, на мить забувши про холод.
Сьогодні Оуен вдягнувся тепліше, ніж на сніданок. Вузькі чорні штани, біла сорочка і темний жакет. Та цього одягу, як на мене, все одно не мало вистачати для збереження тепла.
Корону він сьогодні знову не вдягнув, наче не бажаючи підкреслювати свій статус у власному домі.
— Леді Месау, — чоловік посміхнувся, побачивши мене. — Щиро радий, що ви прийняли мою пропозицію.
У відповідь я тільки посміхнулася і знову подивилася на скульптуру:
— Кого тут зображено?
— Мого прадіда. Скульптор посміявся з нього.
— Чому? — я насупилася. — Він не схожий тут на себе?
— Може, і схожий, — знизав плечима лорд Фрейвіл. — Я не бачив його за життя. Та зверніть увагу на те, як він схилив коліно. Як з’їхала на бік корона. І цей меч… Чотири грані. Кончар. Натяк на те, що мій прадід був байстрюком.
Я чула, що байстрюків називали кончарами. Знала, що на їхніх гербах мав бути присутній меч. Та не знала, що це все пов’язано.
— Якщо він був королем… чи важливо все інше? — тихо спитала я, помітивши глибоку зморшку поміж світлих брів короля.
— Не можу вам відповісти на це питання, леді Месау, — Оуен посміхнувся, згадавши, що ми обидва тут робимо. Простягнув руку, запрошуючи пройтись. — Та я вже віддав наказ прибрати з парку цю скульптуру. Мій прадід заслуговує на кращу згадку про себе.
— Звісно, мілорде, — я вклала пальці в чоловічу долоню.
— Перепрошую, леді Месау, — він посміхнувся, обравши кам’яну стежку між густопосадженими хвойними деревами, — якось я неправильно почав розмову зі своєю нареченою.
— Мені цікаво вас слухати, мілорде. До того ж я так мало знаю про Содію…
— Нехай вас це не лякає, леді…
— Прошу, мілорде, просто Айла.
Він посміхнувся:
— Тоді й ви можете називати мене за ім’ям. Адже ми скоро станемо чоловіком та дружиною.
Від цього уточнення у мене серце підстрибнуло у грудях і подих перехопило.
— Я чув, що ви вже встигли ближче познайомитися з леді Содії та моєю матінкою.
— Так, це був незабутній вечір, — посміхнулася я.
— Вона вас не турбує? Моя мати може бути дуже впертою та настирливою, — Оуен поглянув на мене і примружився. — Це в неї з’явилося з тих часів, як загинули мої старші брати у війні за Кришталеве море. Солена війна змінила мою мати.
— Я вам дуже співчуваю, ваша величносте, — тихо пробурмотіла я. — Я чула про ті події. Це страшне.
— Вам нічого боятися, Айло, — нова посмішка осяяла його обличчя. — Солена війна була останньою війною для Содії. Вже десять років ми зберігаємо мир у межах своїх кордонів. І я планую підтримувати цей порядок.
— Це мене заспокоює, ваша величносте…
— Оуен, — наголосив король. — Ми ж з вами, здається, домовилися.
— Так, — я збентежено поглянула на чоловіка. — Звісно. Оуен. Я просто замислилася. Ви спитали про вашу матінку… Вона чудова жінка, я у цьому навіть не сумніваюся…
— Але? — правильно зрозумів мене він.
— Але вона ухвалила кілька рішень, які стосуються безпосередньо мене. І ці рішення мені не подобаються. Та вам нема чого хвилюватися, — швидко запевнила я його. — Гадаю, що невдовзі ми з вашою матінкою порозуміємося.
— Дуже на це сподіваюся, — кивнув він, повертаючи направо на перехресті двох тонких доріжок. Тут було менше дерев, проте починалися пухнасті зелені кущі обабіч від дороги. Зелені та листяні, що мене здивувало. — Та навіть якщо ні, мене це не засмутить. Розповісте про рішення, які вона ухвалила?
Я кашлянула, не впевнена у тому, що варто про це говорити. Знизала плечима і коротко розповіла про моїх фрейлін.
— Гм-м-м, дивно. Це ж ваші фрейліни.
— Так, і вже нічого не поробиш, — хитнула я головою. — Це вже відбулося. Краще скажіть мені, Оуене, як ви уявляєте наше подружнє життя?
Король кинув на мене хитрий погляд:
— Сподіваюся, що ми з вами, Айло, будемо жити довго та щасливо. У злагоді, не знаючи турбот.
— Мені подобається ваш план, Оуене. Зроблю все від мене залежне, щоб він втілився у життя.
— Я теж, моя королево, — з посмішкою відповів він. А потім насупився. — Ви змерзли.
— Мені всі кажуть, що скоро я звикну до погоди в Содії, — спробувала пожартувати я. А чоловік тільки головою похитав.
— Ви може і звикнете, та я все ж таки допоможу вам із цим.
Чоловік зупинився, зняв зі своєї руки тонку шкіряну рукавичку, а слідом за нею зняв невеликий золотий перстень з мізинця.
— Дозволите?
Я простягнула королю руку і за мить теж опинилася без рукавички. Дотик чоловічих пальців до шкіри був приємним, теплим…
Король вдягнув мені на палець золоту прикрасу з червоним камінчиком і посміхнувся.
— Скажіть, коли відчуєте зміни?
Насупившись, я ще кілька миттєвостей не розуміла, про що він говорить. А за мить зітхнула від несподіванки.
Перстень, який тепер був на моїй руці, повільно нагрівся. І потім тепло від нього почало ширитися долонею, переходили на передпліччя, живіт, груди…
— Що це, ваша величносте?
— Магія, моя королево, — посміхнувся він. — Це вогняний рубін. Ми видобуваємо їх у північних горах. Цей мінерал здатен зігрівати. Вам вже не так холодно?
— Ні, — я тряхнула головою. — Це щось неймовірне, Оуене! Ох! А як же ви без цього персня? Я не хочу стати причиною застуди короля.
— Не переймайтеся, — Оуен нахилився і торкнувся моєї руки губами. — Головне, щоб ви були здорові, моя королево. Адже незабаром відбудеться бал, на якому ви познайомитеся з усім вищим суспільством Содії.
***
Крижаний замок.
Кімнати королеви-матері.
— Я сподіваюсь, що ця справа настільки ж важлива та термінова, як ваш візит до мене у таку годину, — невдоволено пробурмотіла леді Фрейвіл, кутаючись у теплий халат.
За вікном вже панувала глибока ніч, коли їй повідомили про гостя. Жінка вже готувалася до сну, відпустила служниць і розпустила волосся. Але той гість, який мав завітати в таку годину, міг бачити родичку і не в такому вигляді. Тому леді Фрейвіл навіть не переймалася з цього приводу.
— Справа важливіша за гнів богів, який нам обіцяють вже понад тисячу років, — голос пролунав від дверей. А за мить у світлі кількох десятків свічок з’явився і сам гість.
Його лиса маківка відбивала світло. А на почервонілому від морозу обличчі починала лущитися шкіра.
— Маєте поганий вигляд, лорде Стері, — посміхнулася стара, зустрівшись поглядом з гостем.
— Вам я так відповісти не можу, моя королево, — зітхнув Великий підскарбій, займаючи вільне крісло у передпокої спальні.
— Я і так все знаю. А хто тобі про це скаже, кузене?
— Обов’язково кожен раз наголошувати на смерті моєї дружини, га? — беззлобно спитав той, а потім відмахнувся. — Ну, добре, я покваплюся. От, тримайте. Це розрахунки витрат на королівське весілля. Що ви з цього приводу думаєте, моя королево?
— Обов’язково кожен раз наголошувати на тому, що колись я мала тягар у вигляді корони? — таким саме тоном відповіла леді Фрейвіл, беручи з рук кузена папери.
Відповіді на це питання жінка не отримала. Та і не чекала. Вона за мить вже була не у власній кімнаті, а серед цифр та розрахунків.
— Це перевищує мої очікування, — нарешті промовила вона, опускаючи папери. — Здається, наше з Джеймсом весілля відсвяткували за менші гроші. Виправте мене, лорде Стері, якщо я помиляюся.
— Ні, міледі, не помиляєтеся. Королівське весілля дуже сильно вдарить по скарбниці. І я, як Великий підскарбій, не можу на це заплющити очі. Тому і сиджу у таку годину у вашій кімнаті.
— І що ви, як Великий підскарбій, можете порадити? — жінка повернула папери кузену. — Ми можемо частину витрат покрити посагом нареченої, хіба ні?
— У тому і справа, леді Фрейвіл, — лорд Стері підтис і без того тонкі та безкровні губи. — У розрахунках є посаг леді Месау. От тільки той посаг, що надійшов у Содію, надто різниться з тим, який було зазначено на папері.
— Хочете сказати, що лорд Месау надурив нас? — здивовано скинула брови жінка.
— Хочу сказати, моя королево, що мої шпигуни принесли трохи невтішні новини. Бачте, лорд Месау вже як сім років боржник головного банку Ісафіру. А ще він надто часто загулює у Дім Спокуси.
— Дім Месау не має коштів, — пробурмотіла королева-мати, опускаючи погляд. — Вони на дні… І все ж таки їхня старша дочка тут.
— Так, міледі. Я б хотів дізнатися, чому нам не повідомили про такий жахливий стан справ дому Месау? Хто збирав відомості й обирав королю партію?
Леді Фрейвіл рвучко встала. Так, як не встала б жодна стара жінка.
— Варто! Знайдіть лорда Тормейта! Негайно!
