Раді Вас бачити!

За вікном уже з самого ранку було похмуро. Небо затягнули густі свинцеві хмари, які ніби нависли над містом, поглинаючи будь-який натяк на сонячне світло. Вітер без зупину гойдав дерева, змушуючи їхні гілки схилятися майже до землі. Час від часу він із силою бився у вікна багатоповерхівок, свистів між будинками й підхоплював пожовкле листя, кружляючи ним у повітрі. Таку погоду більшість людей назвали б ідеальною для того, щоб сидіти вдома і Алекса була саме серед них. Дівчина сиділа на своєму улюбленому місці біля вікна, підібгавши ноги під себе. На колінах лежав ноутбук, поруч стояла велика чашка ще гарячої кави, від якої підіймалася тоненька цівка пари. Навчальний тиждень нарешті закінчився, усі домашні завдання вона виконала ще вчора ввечері, щоб сьогодні повністю присвятити день собі. Нарешті можна було не думати про контрольні, реферати чи нескінченні повідомлення в навчальному чаті.

Алекса відкрила ноутбук, але навіть не знала, чим себе зайняти. Вона кілька хвилин безцільно переглядала різні сайти, відкривала вкладки й одразу закривала їх.

— Нудьга... — тихо пробурмотіла вона, зробивши ковток кави.

Саме в цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітилося знайоме ім'я "Саша".

На обличчі Алекси мимоволі з'явилася усмішка.

— Привіт.

— Алексо, ходімо десь кави поп'ємо! — майже одразу пролунало з динаміка. — Я вже не можу сидіти вдома.

Алекса засміялася.

— Серйозно? Ти у вікно дивилася?

— Дивилася.

— Там такий вітер, що мене разом із парасолькою знесе.

— Ну й що? Зате свіже повітря.

— Ні, дякую.

— Ти захворіла?

— Чого це?

— Бо ти вперше відмовляєшся гуляти через погоду.

— Просто сьогодні мені лінь.

— Не вірю.

— Дарма.

На тому кінці дроту почувся важкий театральний зітх.

— З яких це пір погана погода тебе зупиняє?

— З тих, відколи розуму побільшало.

Запала коротка тиша, а потім Саша голосно розсміялася.

— Про розум ти зараз серйозно сказала?

— Абсолютно.

— Ой, припини. Про розум можеш комусь іншому розповідати. У тебе його ніколи багато не було.

— Дуже смішно.

— Ну правда ж.

— Я зараз слухавку покладу.

— Не покладеш.

— Покладу.

— Ні.

Алекса усміхнулася.

Саме за це вона й любила Сашу. Вони дружили вже багато років. Настільки давно, що навіть не пам'ятали, як саме познайомилися. Здавалося, Саша була поруч завжди. Вони були абсолютно різними: Саша не могла всидіти на місці, постійно вигадувала пригоди, кудись тягнула подругу, знайомилася з людьми, сміялася голосніше за всіх і ніколи не соромилася сказати те, що думала. Алекса ж була спокійнішою, любила затишок, книги, музику й довгі вечори вдома. Але саме ця різниця й робила їхню дружбу такою міцною.

— Добре, тоді я сама до тебе прийду.

— Навіщо?

— Бо хочу.

— Сашо...

— Уже пізно мене відмовляти.

— Я навіть не причесалася.

— Та кому ти там потрібна?

— Дякую.

— Будь ласка.

— Безсовісна.

— Зате чесна.

Алекса тихо засміялася.

— Добре. Приходь.

— Став чайник.

— Уже йду.

— Через двадцять хвилин буду.

— Чекаю.

Поклавши телефон на стіл, Алекса ще кілька секунд сиділа нерухомо.

— Ну от... Спокійний день скасовується.

Хоча, якщо чесно, вона була навіть рада.

Дівчина зачинила ноутбук і попрямувала на кухню. Квартира швидко наповнилася ароматом свіжозмеленої кави, Алекса відкрила шафку зі смаколиками, дістала коробку печива, шоколадні цукерки й маленький медовий кекс, який купила ще вчора.

— Саша точно все це з'їсть...

Не встигла вона поставити чашки на стіл, як у двері голосно затарабанили.

— Алексо! Відчиняй!

— Уже йду!

— Алексо!

— Та чую я!

— Ти спеціально повільно йдеш!

— Якщо не перестанеш тарабанити, то двері мені винесеш!

Щойно двері відчинилися, Саша буквально влетіла до квартири разом із поривом холодного вітру. Її щоки почервоніли від холоду, волосся розтріпалося, а на куртці ще блищали дрібні краплі дощу.

— Алексо! Як же я за тобою скучила!

Вона одразу міцно обійняла подругу.

— Сашо... задушиш...

— Не задушу.

— Ми ж учора бачилися.

— То й що?

— Менше доби минуло.

— Це дуже довго.

— Для кого?

— Для мене.

Алекса лише похитала головою.

— Ти невиправна.

— Зате весела.

— Це ще питання.

— Не бурчи.

Вона швидко скинула куртку, роззулася й уже за хвилину без дозволу почувалася у квартирі так, ніби жила тут усе життя.

— О, печиво!

— Я так і знала, що ти його першим помітиш.

— Бо я голодна.

— Ти завжди голодна.

— Це правда.

Подруги сіли за кухонний стіл.

Кава приємно пахла, за вікном шумів вітер, а в кімнаті панував той особливий домашній затишок, який буває лише тоді, коли поруч близька людина і розмова сама собою потекла в звичному напрямку...

— Ну, розповідай, — сказала Саша, обережно дмухнувши на гарячу каву. — Що нового?

— Абсолютно нічого.

— Не вірю.

— Серйозно. Цей тиждень був настільки нудним, що навіть згадати нічого.

— А як же ваша контрольна з історії?

Алекса театрально закотила очі.

— Не нагадуй.

— Що, усе настільки погано?

— Та ні, написала нормально. Але поки викладач пояснював завдання, я думала, що засну просто за партою.

Саша розсміялася.

— Це тому, що ти знову до другої ночі сиділа за ноутбуком?

— До третьої.

— Алексо!

— Що?

— Ти колись навчишся нормально спати?

— Колись.

— Коли тобі буде років дев'яносто?

— Можливо.

Вони одночасно засміялися.

Саме такі моменти Алекса цінувала найбільше. Не потрібно було вдавати когось іншого, добирати слова чи думати, яке враження справиш. Поруч із Сашею вона могла бути собою.

— До речі, — задумливо сказала Саша, — я вчора бачила Генріха.

— І що?

— Він питав про тебе.

Алекса зробила байдужий ковток кави.

— То нехай питає.

— Ти навіть не поцікавишся, що саме?

— Ні.

— Він хотів запросити тебе прогулятися.

— Запізнився.

— Чому?

— Бо не хочу.

— А він симпатичний.

— Не сперечаюся.

— І дуже ввічливий.

— Не сперечаюся.

— І дивився на тебе так...

— Сашо.

— Що?

— Припини.

Подруга лукаво усміхнулася.

— Тобі взагалі хтось подобається?

Алекса ненадовго замислилася.

— Якщо чесно... ні.

— Як це?

— Отак.

— Тобі вже стільки хлопців писали.

— І що?

— Жоден не зачепив?

— Ні.

— Ти якась дивна.

— Дякую.

— Це був не комплімент.

— А я сприйняла як комплімент.

Саша лише похитала головою.

— Мені здається, ти занадто багато чекаєш від людей.

— Можливо.

— Ідеальних не існує.

— Я знаю.

— То чому всіх відшиваєш?

Алекса знизала плечима.

— Не знаю... Просто не відчуваю нічого. Не хочеться починати стосунки лише тому, що "так треба", краще вже бути самій.

Саша уважно подивилася на подругу.

— Колись знайдеться людина, через яку ти забудеш усі свої слова.

— Не думаю.

— Побачиш.

— Не побачу.

— Побачиш.

— Сперечаємося?

— Легко.

— І на що?

— На твою улюблену каву.

— Домовилися.

— Коли закохаєшся — купиш мені найбільший латте в місті.

— Не дочекаєшся.

— Це ми ще побачимо.

За вікном раптом сильніше завив вітер, десь у дворі голосно грюкнули металеві двері, а по шибці стукали краплі дощу.

Саша повернула голову до вікна.

— От тепер навіть я не хочу виходити.Дощ став сильнішим.

— Я ж казала.

— Але якби ми зараз сиділи в кав'ярні, було б романтично.

— А тут не романтично?

Саша оглянула кухню.

— Тут затишніше.

— От бачиш.

Вони ще довго сиділи за столом, говорили про навчання, нові фільми, смішні відео з інтернету, викладачів, які вміли псувати настрій одним лише поглядом, і про плани на літо, час летів непомітно.

Коли Саша випадково подивилася на телефон, її усмішка повільно зникла.

— Ой...

— Що сталося?

— Мені вже додому треба.

— Уже?

— Мама хвилин десять тому написала.

— Тоді біжи, поки не насварили.

— Не хочу.

— Але доведеться.

Саша демонстративно зітхнула.

— Жорстока ти людина.

— Я просто не хочу, щоб через мене тебе сварили.

— Теж правда.

Вона повільно підвелася з-за столу.

— Дякую за каву.

— Будь ласка.

— І за печиво.

— Його майже не залишилося.

— Я не винна, воно було дуже смачне.

— Звичайно.

Поки Саша одягалася, вони ще кілька хвилин жартували. Біля дверей подруга знову міцно обійняла Алексу.

— Побачимося в понеділок?

— Якщо ти не прийдеш раніше.

— Не виключено.

— Я вже боюся.

— Правильно робиш.

Вони розсміялися.

— Бувай.

— Бувай. Напиши, як дійдеш.

— Добре.

Двері зачинилися.

У квартирі одразу стало тихо, лише годинник на стіні рівномірно відраховував секунди, а дощ за вікном не вчухав. Алекса сперлася спиною об двері й на мить заплющила очі. Вона любила Сашу як сестру, але після її візитів завжди наставала дивна тиша. Настільки незвична, що перші кілька хвилин здавалося, ніби в квартирі чогось бракує. Дівчина прибрала зі столу чашки, вимила посуд і повернулася до своєї кімнати. За вікном уже починало сутеніти, сіре небо остаточно поглинуло сонце, а світло ліхтарів відбивалося у мокрому асфальті.

Алекса знову сіла за ноутбук.

— І чим тепер зайнятися?..

Вона відкрила браузер, кілька хвилин безцільно переглядала новини, але майже одразу їх закрила. Потім зайшла до соціальної мережі. Стрічка, як завжди, була переповнена всім підряд: хтось викладав фотографії з подорожей, хтось показував свого домашнього улюбленця, хтось сперечався в коментарях через якусь дрібницю. Алекса машинально гортала все це, майже не звертаючи уваги, її палець ліниво ковзав по тачпаду.

Вона вже хотіла закрити вкладку, коли алгоритми несподівано підкинули їй зовсім інше відео.

На обкладинці було семеро незнайомих хлопців у чорних сценічних костюмах, які стояли під яскравими прожекторами.

Алекса насупилася.

— Корейський гурт?..

Зазвичай вона просто перегортала подібні рекомендації. Та цього разу чомусь затримала курсор на екрані лише на одну мить...

...і натиснула «Відтворити».

Перші секунди відео нічим не відрізнялися від сотень інших концертних записів, які час від часу траплялися в рекомендаціях. Темрява, гучні вигуки натовпу. Потім сцена раптово спалахнула сотнями променів світла у такт музиці один за одним почали з'являтися силуети хлопців. Алекса мимоволі завмерла. Вона не могла пояснити, що саме привернуло її увагу: можливо, неймовірно чітка хореографія, можливо, енергія, з якою вони виступали а може, атмосфера — така жива, що навіть через екран здавалося, ніби вона стоїть серед тисяч людей у концертній залі.

Голос соліста прозвучав несподівано м'яко, але водночас впевнено, за ним підхопили інші. Їхні голоси дивовижно поєднувалися між собою, ніби були частинами одного цілого.

Алекса навіть не помітила, як перестала кліпати.

— Нічого собі...

Вона трохи нахилилася ближче до екрана. Танець був настільки синхронним, що важко було повірити, ніби це виконують живі люди. Жодного зайвого руху., без помилок, кожен крок, поворот голови, погляд були ідеально вивірені.

— Скільки ж вони тренувалися?..

Коли відео закінчилося, Алекса ще кілька секунд мовчки дивилася на екран. Потім машинально натиснула кнопку повторного перегляду. Вдруге вона вже не дивилася на весь гурт, погляд сам знаходив окремих учасників. Один із них постійно усміхався так щиро, що хотілося усміхнутися у відповідь, інший мав спокійний, трохи загадковий погляд, третій рухався так легко, ніби зовсім не відчував землі під ногами.

— Цікаво... як їх звати?

Щойно відео закінчилося вдруге, вона відкрила профіль гурту. Перед очима з'явилися десятки публікацій: фотографії, короткі відео, уривки концертів, закулісні моменти, прямі ефіри і майже під кожним записом — сотні тисяч, а інколи й мільйони вподобань.

— Та вони ж... шалено популярні...

Алекса здивовано підняла брови.

— Як я могла взагалі про них не чути?

Вона відкрила наступне відео. Потім ще одне. У третьому хлопці вже не співали. Вони сміялися, жартували між собою, намагалися виконати якесь кумедне завдання й постійно перебивали один одного.

Алекса тихенько засміялася.

— Вони зовсім інші поза сценою...

Це її здивувало найбільше. Ще хвилину тому вони здавалися недосяжними зірками а тепер поводилися, як звичайні друзі.

— Такі... справжні.

Вона навіть не помітила, як усміхнулася, палець сам натискав на наступне відео. Минуло майже сорок хвилин, за цей час Алекса встигла дізнатися назву гурту, переглянути кілька концертних виступів і навіть знайти відео, у якому кожного учасника коротко представляли.

— Так... тепер треба запам'ятати імена...

Вона усміхнулася сама до себе.

— Це буде непросто.

Спочатку всі хлопці здавалися їй дуже схожими але що довше вона дивилася відео, то більше починала помічати різницю, і поступово вони переставали бути просто «тим корейським гуртом». Кожен із них ставав окремою особистістю. Алекса відкрила ще один виступ. На цей раз це був запис із концерту. Десятки тисяч людей співали разом із ними, арена сяяла тисячами вогників. Саме в той момент вона вперше відчула дивне тепло всередині. Наче ця музика непомітно торкнулася чогось дуже особистого. Дівчина не розуміла жодного слова, не знала тексту, не знала історії гурту. але чомусь хотілося слухати ще.

— Це дивно...

Дівчина поклала підборіддя на долоню, не відводячи очей від екрана.

— Чому мені так подобається?

Телефон тихо завібрував.

Повідомлення від Саші.

" Я вдома "

Алекса швидко усміхнулася й надрукувала відповідь.

" Добре, як дорога? "

За кілька секунд прийшла відповідь.

" Нормально, а ти, що робиш? "

Алекса подивилася на екран ноутбука, де саме знову починався концерт. Вона кілька секунд вагалася, а потім написала:

" Здається я знайшла дуже класний корейський гурт "

Відповідь прийшла майже миттєво.

" Ого! І хто вони? "

" Не знаю, але вони неймовірні "

Минуло кілька секунд. Потім телефон знову завібрував.

" Алексо, не кажи, що ти вже стала фанаткою "

Дівчина тихо засміялася. Поглянувши на екран, вона чесно відповіла:

" Покищо ні, але здається це питання часу "

Вона ще не знала, наскільки пророчими виявляться її власні слова. Того вечора вона заснула далеко за північ і не тому, що дивилася черговий серіал чи читала книгу. Майже весь вечір вона слухала їхні пісні, переглядала виступи, читала про кожного учасника й дивувалася, як одне випадкове натискання кнопки «Відтворити» може настільки змінити звичайний вихідний день.

Алекса навіть не здогадувалася, що ця випадкова рекомендація стане початком історії, яка дуже скоро змінить її життя.