Раді Вас бачити!

Наступного ранку Бердфорд-Голл прокинувся під шум вітру. Старий будинок стогнав від протягів, і навіть товсті килими не рятували від холоду, що повз по підлозі. Люсі сиділа в бібліотеці з книгою, яку не читала вже добру годину. Погляд ковзав по рядках, але думки вперто поверталися до вчорашнього вечора, до сухого поцілунку Едварда й тієї порожнечі, що залишилася після нього.

У кімнаті пахло шкірою палітурок, димом і трохи — старим деревом. Вогонь у каміні потріскував ліниво. Люсі підтягнула шаль ближче до плечей і саме збиралася перегорнути сторінку, коли десь у коридорі почувся сміх.

Чоловічий.

Гучний. Нахабний.

Не схожий на стриманий голос герцога.

Потім — швидкі кроки, дзенькіт пляшки об щось металеве й жіночий сміх у відповідь. Покоївка, судячи з усього. Люсі насупилася. У Бердфорд-Голл рідко звучав сміх. Особливо такий.

Двері бібліотеки розчахнулися без стуку.

Він увійшов так, ніби будинок належав йому.

Високий. Темноволосий. Без капелюха, з розстебнутим коміром сорочки й мокрим від дощу волоссям, що спадало на лоб. На ньому був темний сюртук, але сидів він недбало — так, ніби чоловік не мав звички стояти рівно для чужого схвалення.

Люсі одразу помітила схожість.

Ті самі гострі риси Бердфордів. Та сама лінія щелепи. Але там, де Едвард був кригою, цей чоловік був полум’ям.

Його очі ковзнули по ній — повільно, без сорому. Затрималися на її губах, шиї, пальцях, що стискали книгу. Люсі відчула це майже фізично. Наче хтось провів долонею по шкірі крізь тканину сукні.

— Отже, це і є наша майбутня герцогиня, — промовив він.

Голос був низьким, хриплуватим. Небезпечним.

Люсі підвелася.

— Перепрошую…?

Він усміхнувся. Не чемно. Майже зухвало.

— Вільям Бердфорд. Молодший брат Едварда. Чорна пляма родини. Розчарування покійного батька. І, за словами мого брата, людина, яку небажано підпускати до пристойних жінок.

Він вклонився — надто недбало, щоб це можна було назвати справжнім поклоном.

Люсі завмерла лише на мить.

— Люсі Фіцрой.

— Я знаю, хто ви.

Вільям підійшов ближче. У повітрі потягнуло холодом із вулиці, тютюном і ще чимось терпким — бренді, мабуть. Його чоботи були в багнюці, а на пальцях блищали срібні персні.

Він зупинився біля столика з графином віскі, налив собі, навіть не питаючи дозволу.

— Едвард у кабінеті? — кинув він через плече.

— Здається, так.

— Чудово. Значить, у мене є кілька хвилин, поки він не почне дивитися на мене так, ніби я особисто образив королеву.

Люсі не втрималася:

— Ви завжди так говорите про власного брата?

Вільям обернувся до неї. В очах блиснуло щось веселе.

— А він завжди такий нудний?

Вона ледь не всміхнулася. Ледь.

І це, здається, він помітив.

Його погляд змінився. Став уважнішим.

— О, — тихо промовив він. — То ви все-таки жива.

Люсі відчула, як щось стиснулося внизу живота від цієї фрази. Без причини. Просто через те, як він це сказав.

Вільям зробив ковток віскі й сперся стегном об край столу.

— Ви виглядаєте нещасною, міс Фіцрой.

— А ви виглядаєте невихованим.

Він засміявся.

Голосно. Щиро.

І цей сміх дивно розірвав тишу бібліотеки, ніби в кімнату раптом увірвалося свіже повітря.

— Тепер я розумію, чому Едвард обрав саме вас.

— І чому ж?

— Ви дивитеся на людей так, ніби хочете вкусити їх, але змушуєте себе бути чемною.

Люсі відчула, як щоки теплішають.

— Ви робите надто сміливі висновки після двох хвилин знайомства.

— Я добре читаю жінок.

Його погляд опустився на її руки. Потім — на губи.

Повільно.

Наче він нікуди не поспішав.

Люсі раптом гостро усвідомила власне тіло. Як корсет стискає груди. Як тепло від каміна пестить оголені ключиці. Як під шкірою швидше б’ється пульс.

Небезпечно.

Це слово майнуло в голові так чітко, що вона майже фізично відчула його.

— А ви завжди фліртуєте з нареченими свого брата? — холодно спитала вона.

Вільям усміхнувся кутиком губ.

— Ні. Лише з тими, хто виглядає так, ніби давно не дихав на повні груди.

Двері бібліотеки відчинилися вдруге.

Едвард.

Він завмер на порозі, побачивши їх.

Напруга в кімнаті змінилася миттєво. Наче хтось натягнув струну.

— Вільям, — промовив герцог рівно.

— Брате.

Вільям навіть не ворухнувся. Лише підняв келих у лінивому вітанні.

Едвард перевів погляд на Люсі.

— Ви не змерзли? Тут прохолодно.

Вона мало не здригнулася від контрасту. Один брат дивився так, ніби бачив її шкіру під тканиною. Інший — ніби перевіряв, чи не застудиться вона перед весіллям.

— Усе гаразд, — тихо відповіла Люсі.

Едвард підійшов ближче.

— Вільям приїхав ненадовго. Сподіваюся, він не встиг вас втомити.

— Навпаки, — промовив Вільям раніше за неї. — Ми чудово проводили час.

Його очі ковзнули до Люсі.

Повільно. Майже інтимно.

І вона ненавиділа себе за те, що від цього погляду по спині побігли мурашки.

Едвард це помітив.

Його щелепа ледь напружилася.

— Люсі, — сказав він уже холодніше, — Джоана шукала вас.

Вона кивнула надто швидко.

— Так. Звісно.

Коли Люсі проходила повз Вільяма, той раптом нахилився трохи ближче.

Так, щоб тільки вона могла почути.

— Зелений вам пасує більше, ніж смуток.

Її подих збився.

Ледь помітно.

Але він помітив і це.

Вона вийшла з бібліотеки швидко, майже втекла. Серце билося так сильно, що віддавало в ребра. У коридорі було холодніше, але щоки все одно горіли.

Безглуздо.

Неприпустимо.

Вона сперлася долонею об стіну, намагаючись вирівняти дихання.

Вільям Бердфорд був саме таким чоловіком, про яких шепотіли в салонах. Скандальним. Небезпечним. Розпусним. Джоана колись згадувала, що він проводить ночі за картами, жінками й дуелями. Що через нього родина постійно опинялася на межі ганьби.

І саме тому Люсі не могла перестати думати про його очі.

Про той голос.

Про те, як він дивився на неї так, ніби вона була жінкою, а не майбутнім титулом.

Увечері за столом атмосфера стала ще важчою.

Вільям сидів праворуч від неї.

Едвард — навпроти.

Це здавалося жорстоким жартом долі.

Вільям ліниво крутив келих вина між пальцями, іноді щось тихо казав Джеммі, змушуючи її червоніти й сміятися. Маріанна дивилася на нього з настороженістю. Джоана — із втомленим приреченням людини, яка надто добре знає чужі проблеми.

А Люсі відчувала кожен рух Вільяма поруч.

Його коліно випадково торкнулося її під столом.

Лише на секунду.

Але тіло відреагувало миттєво. Гарячою хвилею вздовж хребта.

Вона різко відсунулася.

Вільям повільно повернув голову.

— Пробачте, — промовив він тихо.

Брехня.

У його очах танцювало щось темне й насмішкувате.

Едвард саме говорив про політику й навіть не помітив.

І від цього стало ще гірше.

Бо вперше за довгі місяці Люсі відчула себе живою.

А живе — завжди небезпечне.