Спочатку:
На сторінку книги
Люсі Фіцрой сиділа на мармуровій лаві в алькові бальної зали герцога Річмонда, і її темно-зелена сукня ледь чутно шурхотіла, коли вона зсунулася ближче до подруг. Повітря було гарячим від сотень свічок і ще гарячішим від сміху, що лунав із центру зали. Вони четверо — на лаві запасних наречених. Кожній по двадцять. Старі діви в очах Лондона, хоч і не в очах одна одної.
Люсі — брюнетка з важким, блискучим волоссям, що постійно вибивалося зі шпильок і спадало на скроню, ніби саме прагнуло торкнутися її шиї. Її темно-карі очі в цьому світлі здавалися майже чорними. Дочка барона Фіцроя, вона відчувала, як кожна хвилина тут нагадує про борги батька, про кредиторів, які вже обступили їхній маленький маєток у Кенті.
Поруч сиділа Джоанна Рейні — шатенка з м’якими каштановими локонами, що обрамляли гострі вилиці. Сестра герцога Бредфорда. Вона крутила в пальцях келих із лимонадом, і Люсі помітила, як її рука ледь тремтіла. Джоанна завжди трималася так, ніби боялася, що хтось побачить тріщину в її порцеляновій шкірі.
Джемма Ешфорд — блондинка, волосся якої було кольору стиглої пшениці зібране недбало, веснянки розсипані по носі й щоках, як золотий пил. Вона сміялася тихо, прикриваючи рота долонею, але сміх цей ніколи не доходив до очей.
Маріанна МакЛауд — руда шотландка, її волосся горіло міддю навіть у напівтемряві алькова, шкіра вкривалася легким рум’янцем, а в зелених очах ховалося щось глибоке, як лісове озеро. Вона сиділа найтихіше, пальці безперервно м’яли край шовкової хустинки.
— Ми тут, як чотири забуті книги на полиці, — сказала Люсі, і її голос пролунав низько, з легкою хрипкою від утоми. Вона відчула, як спина прилипла до холодного мармуру, і цей контраст із гарячим повітрям зали змусив її шкіру вкритися дрібними мурашками. — Хто перший розповість, як опинився на цій лаві?
Джоанна зітхнула, відкинулася назад. Її каштанове волосся ковзнуло по плечу, торкнувшись оголеної шкіри.
— Я. Мені вже двадцять один, і мій брат Едвард вирішив, що я «занадто розбірлива». — Вона кривила губи, і Люсі побачила в цьому русі біль. — Минулого сезону лорд Кінгслі зробив пропозицію. Багатий, вродливий… і холодний, як зимовий камін. Я відмовила. Тепер мене називають «сестрою герцога, яка чекає ідеального». А ідеального не існує.
Вона замовкла. Пальці стиснули келих сильніше, ніж потрібно. Люсі помітила, як у Джоани стиснулися щелепи — маленька, майже непомітна реакція, яка видала, що вона боїться залишитися самотньою назавжди.
Джемма хихикнула, але звук вийшов ламким. Її світле волосся зловило відблиск свічки, і на мить вона здалася молодшою.
— А в мене є друг. Віконт Ліланд. Гаррі, — мовила вона м’яко, з ніжністю, але без іскри. — Ми знайомі з дитинства. Він підтримує мене, пише листи, коли я сумую. Присилає квіти, коли сезон стає нестерпним. Але… — Вона опустила погляд на свої руки. Пальці тремтіли ледь-ледь. — Це не кохання. Я знаю. Він теж знає. Просто… зручність. Як тепла шаль у холодну ніч. А я все ще сиджу тут, бо ніхто не хоче взяти блондинку з маленьким посагом і тупим сміхом, який усіх дратує.
Люсі простягнула руку й торкнулася її зап’ястя. Шкіра Джемми була гарячою, пульс під пальцями — швидким. Вона відчула, як у самої в грудях щось стиснулося — співчуття, змішане з власним страхом.
Маріанна почервоніла. Її руде волосся впало на щоку, і вона відкинула його різким рухом, ніби хотіла сховатися. Голос її пролунав тихо, з легким шотландським акцентом, який проступав, коли вона хвилювалася.
— Я… я не можу сказати, — прошепотіла вона, кусаючи нижню губу. Люсі помітила, як її зелені очі на мить затуманилися. — Є один чоловік. Він… не може бути моїм. Різний світ. Різний статус. Але щоночі я засинаю з його ім’ям на губах. І прокидаюся з порожнечею в грудях.
Вона замовкла. Пальці так сильно зім’яли хустинку, що тканина майже рвалася. Люсі бачила, як у Маріанни важко піднімалися й опускалися груди — дихання прискорене, ніби вона щойно бігла. Таємниця лежала між ними, густа, як туман над Темзою.
Люсі вдихнула глибше. Запах троянд і воску від свічок заповнив ніздрі. У горлі стало сухо.
— Мій батько розорений, — сказала вона просто, без драми. Слова вийшли важко, ніби кожен був каменем, який вона піднімала. — Кредитори забирають усе. Меблі, коней, навіть мамину брошку. А сьогодні я тут. Сиджу наче родовита кобила на виставці. В очікуванні свого господаря. І якщо я скажу комусь "так" то не від кохання. Від відчаю. Й тепер я тут, на цій лаві, і чекаю, коли мене заберуть, як порятунок. Але іноді… іноді мені здається, що я просто міняю одну клітку на іншу.
Вона замовкла. Пальці мимоволі торкнулися власної шиї, де шкіра палала, а пульс калатав, як барабан. Чотири дівчини сиділи в мовчанні, і це мовчання було теплим, майже інтимним. Зовні лунав вальс — скрипки тягнули мелодію, що змушувала серця в залі битися швидше. А тут, в алькові, час ніби зупинився.
Джоана нахилилася ближче. Її каштанове волосся торкнулося плеча Люсі — м’яке, як шовк.
— Ти не самотня в цьому, Люсі. Ми всі тут… чекаємо.
Джемма кивнула, її ластовиння здалися темнішими в цьому світлі.
— І якщо хтось із нас вирветься… ми потягнемо за собою інших.
Маріанна усміхнулася ледь-ледь, але в її очах був сум. Рука її лягла на коліно Люсі. Дотик був теплим, сестринським.
— А якщо ні… то принаймні ми маємо одна одну.
Люсі відчула, як у грудях розлилося тепло — не від кохання, а від чогось глибшого. Зв’язок. Вона хотіла сказати ще щось, але в цю мить на них упала тінь.
Герцог Едвард Бердфорд підійшов повільно, впевнено. Високий, бездоганний у чорному сюртуку, волосся з сивиною на скронях, хоч йому було лише тридцять сім. Його погляд — холодний, оцінюючий — зупинився на Люсі. Вона відчула, як шкіра на потилиці стягнулася. Серце закалатало, але не від бажання. Від усвідомлення.
— Міс Фіцрой, — сказав він рівним, низьким голосом. Ні посмішки, ні тепла. Просто факт. — Чи вшануєте мене цим вальсом? Ми щойно познайомилися, але я вже відчуваю, що цей вечір стане початком чогось… важливого.
Він простягнув руку. Пальці довгі, доглянуті. Люсі дивилася на них і відчувала, як у животі щось стиснулося — не відданість, а обов’язок. Вона підвелася. Сукня ковзнула по ногах, тканина прилипла до стегон від спеки. Її подруги дивилися: Джоана — з сумом, Джемма — з легкою заздрістю, Маріанна — з тихим розумінням.
Люсі поклала свою руку в його. Долоня герцога була сухою, холодною. Контраст із її гарячою шкірою змусив її здригнутися всередині.
— Звичайно, ваша милосте, — відповіла вона, і голос її пролунав спокійно, хоч у горлі стояв клубок.
Вони вийшли на паркет. Скрипки підхопили мелодію. Едвард вів її впевнено, але без пристрасті. Його рука на її талії була твердою, як залізо. Люсі відчувала кожен дотик: як його пальці ледь стискалися, коли він повертав її, як його дихання — рівне, контрольоване — торкалося її скроні. Вона дивилася на нього, намагаючись знайти в його очах хоч щось живе. Нічого. Тільки холодний розрахунок.
Але за його плечем, у тіні колони, вона помітила рух. Хтось стояв там, спостерігав. Темна постать. Але вона відвела погляд. Зараз не час.
Коли вальс закінчився, Едвард вклонився.
— Дякую, міс Фіцрой. Ви прекрасно танцюєте...
Він пішов, залишаючи її посеред зали. Люсі стояла, серце калатало. Вона відчувала погляди подруг на собі — теплі, підтримуючі. Повернулася до алькова, ноги тремтіли ледь-ледь від напруги.
Джоана простягнула їй келих.
— Ти витримала, — прошепотіла вона.
Джемма усміхнулася, її блондинисте волосся сяяло.
— І ми тут.
Маріанна кивнула, руде волосся впало на плече. Її таємниця залишилася при ній, але в очах була солідарність.
Люсі сіла назад на лаву. Мармур уже не здавався таким холодним. Вона відчувала, як у ній прокидалося щось нове — не надія, але рішучість. Навіть якщо цей шлюб — порятунок, вона не дозволить йому забрати все.
Але поки що вони четверо сиділи тут, на лаві запасних. Чотири серця, що билися в унісон у світі, який ще не був готовий їх почути.
Далі буде...
