Спочатку:
На сторінку книги
Євдокія сиділа біля каміна у своїй хаті в селі Старі Мухомори в Івано- Франківській області та чекала на клієнта, який їхав аж із столиці. Вона була здивована, коли її сусід попросив прийняти гостя, не місцевого чи з ближніх регіонів, а зі столиці. Їй це трохи лестило, хоча вона згадала, як до неї приїхав один канадець українського походження та просив допомогти доньці вилікувати її коліно. Десятки лікарів різних напрямків її дивилися, але ніхто не міг зрозуміти, чому в неї воно болить, і йому порадила бабуся приїхати в Україну і звернутися до босорки. Два дні вона до неї ходила, спілкувалася, проводила різні ритуали й врешті-решт коліно вилікувала.
І тут вона, виходячи на подвір'я, побачила, як їде великий автомобіль. Євдокія на це подивилася без особливих емоцій – для неї всі були рівні. Джип зупинився біля паркану. Вона присіла на ослінчик і уважно дивилася, передчуваючи, яка в нього проблема, та раптом відчула запах диму, озирнувшись на всі боки, вона кілька разів кашлянула, і як тільки-но з автомобіля вийшов чоловік років сорока у сірому костюмі, туфлях і з чоловічою чумкою в руках, як тут запах диму швидко зник.
Чоловік закрив автомобіль і подивився на всі боки, не звертаючи уваги на дівчину, яка на нього дивиться.
— Добрий день! Ви Євдокія?
Та кивнула.
— Я Остап! Я від Колі, можу увійти?
Дівчина на нього подивилася і відчула недобру ауру, помітивши щось зле, недобре у його погляді.
Він відчинив дерев'яну хвіртку, переступаючи багнюку та трохи гидуючи, почав підійматися на узвишшя сходами до хати. Що ближче він підходив і дивився на неї, то розумом здавалося, що вона якось змінюється. Він протер очі й побачив перед собою дівчину неповних 30 років, брюнетку з довгим і хвилястим, як смола, волоссям, білою шкірою, яка наче не бачила сонця.
— Добрий день ще раз, ох тут і дороги у вас... Ледве проїхав!
— Вітаю, чим я можу вам допомогти? – Запитала вона, дивлячись на нього уважно, трохи примружившись.
Він поправив трохи свою сорочку і почав соватися від її важкого погляду, дістав хустинку і витер трохи піт на своїй лисині.
— Я приїхав сюди за дорученням свого боса, точніше, директора, він просить у вас допомоги та, на жаль, приїхати особисто не може – він у лікарні з переломом ніг. Якщо можна... Я б вас відвіз до нього і дорогою усе там розповів.
— А де ви піджак порвали?
Той здивовано подивився і несподівано для себе побачив, що немає маленького шматка піджака ззаду.
— Ой... Та зачепився... А як ви…
— Ви хочете, щоб я поїхала до Києва з вами? – Перебила вона його.
— Ну так, у нього там це... Ну, проблема, одним словом... Ви ж зможете, напевно, вирішити її? – З часткою сарказму запитав Остап, спочатку скептично до цього ставлячись. Він би не поїхав туди, якби бос не гарантував йому надбавку.
— Так нехай, як одужає, та приїде потім.
— Він боїться кудись їхати, там виникла ситуація... Як би сказати... На його життя було скоєно замах, як він стверджує, а всі йому кажуть, що це випадковість, вибачте, а можна я присяду?
— Замах?
— Так, його будинок хотіли підпалити разом із ним, і тепер він усього боїться, і в паніці випав із другого поверху та зламав ноги й тепер не може пересуватися. Поліція каже, що проводка, але він їм не вірить.
— І як же це сталося?
— Не знаю, сказав, що його розбудив телефон, і прокинувшись, на першому поверсі побачив був вогонь, і дим уже всюди, — і тут вона побачила, що він почав бігати очима в різні боки й відкашлюватися.
Євдокія мовчки дивилася на нього, перебираючи в руках намисто і сказала:
— Їдьте назад, — і підвелася.
— А як же допомогти? – Трохи грубим голосом запитав він.
Вона махнула рукою, зайшла в дім і зачинила двері.
Той стояв, не розуміючи, бо з ним раніше так ніхто не розмовляв. Чоловікові це не сподобалося, і щойно він хотів піднятися вище, послизнувся і ледве втримався на ногах.
Піднявся сильний вітер.
Остап стояв, розвів руками і пішов назад до машини.
— Ну ні так ні – скажу цьому йолопу, що знахарка або як її там... Відмовилася, — та сів у авто й поїхав до Києва, заїхавши дорогою до готелю на ночівлю за рахунок фірми.
***
Щільно поснідавши та взявши зі шведського столу з собою їжі, Остап їхав майже без зупинки, щоб дістатися в місто до вечері. Кілька разів йому телефонували у справах компанії, оскільки він був правою рукою директора, і ближче до шостої години він вирішив провідати свого начальника.
Бос лежав в Олександрівській центральній міській клінічній лікарні в центрі Києва по вулиці Шовковичній 39/1. Джип під'їхав до входу, і Остап докурював сигарету, дивлячись на апельсини, які йому привіз кур'єр. Він вийшов із машини, грюкнув дверима, кинув на землю недопалок, придавив шкарпеткою і пішов провідати директора. Він трохи хвилювався, бо не знав, що сказати йому, мовляв, чому він приїхав один, а не з босоркою. Кілька разів намагався правильно сказати, але постійно плутав наголоси, він придумав алібі – сказати, що її там не було, мовляв, дали не ту адресу… І щойно він зайшов у халатику, який йому дали на вході – його щелепа, як йому здалося, відвисла, і він втратив дар мови.
Біля ліжка сиділа вона, та сама Євдокія, тільки тепер в окулярах, з короткою стрижкою та в сукні з вишивкою. Вони обоє подивилися на нього. Стояла секундна пауза, і Остап вирішив порушити її, підійшовши до шефа.
— Павле Павловичу, а як...?
Той сидів напівлежачи на ліжку, поправляючи свій сивий чубчик і за звичкою погладжуючи борідку. Остап за роки роботи з ним розумів, що цей жест означає: він дуже не задоволений.
Гостя сиділа навпроти і нічого не говорила, а тільки дивилася П. П. в очі.
— Я тебе, начебто, посилав не по апельсини, — хрипким голосом сказав він.
Остап почервонів і поклав на тумбочку ягоди, щось бурмочучи собі під ніс.
— Мені треба багато з нею обговорити, завтра зателефоную, можеш їхати додому, і не забудь про договір із Техамшем – ми їм відвантаження металу пообіцяли на вівторок.
— Так-так... Я пам'ятаю... Все буде добре... Одужуйте..., — той повернувся й кинув прощальний погляд на Євдокію… І тут він відчув, як руки в нього почали поколювати, тому швидко зник у коридорах лікарні.
— Прошу вибачення... На чому я зупинився... Отже так... Я пішов спати, і десь о 3-й годині ночі мені подзвонив клієнт, який живе в Америці, й розбудив мене, — насупившись, говорив він, періодично покашлюючи у бік, — я прокинувся й спершу не зрозумів, що відбувається – все було в диму, я в паніці вибіг на балкон і, не думаючи, стрибнув долілиць на траву, й результат ви бачите..., — погладжуючи гіпс, сказав він.
— А що сказала поліція і слідчі?
— Доказів не знайшли, спихнули все на проводку, загоряння почалося десь біля холодильника, ...Я їм пояснив, що вся проводка нова, будинок купив п’ять років тому, але тепер частини будинку немає, добре, що в мене ще квартира є, а так би тинявся по готелях.
— Хм... І що могло стати причиною пожежі, на вашу думку?
— У мене за стільки років у бізнесі накопичилося чимало ворогів, я думаю, хтось із них захотів звести рахунки, тепер я боюся за своє життя. Від охорони користі немає – якщо захочуть, то доберуться і через них... Але, сказати чесно... Мені страшно, що це може повторитися… Я не сплю вже три доби, мені сниться пожежа та якісь люди, що дивляться на це та не допомагають мені…
Євдокія підвелася, взяла чоловіка за руку, заплющила очі, опустила голову і мовчала. П.П. трохи здивувався, але вирішив робити все, як вона скаже, без запитань. Дві хвилини вона тримала його руку, потім стиснула сильніше, настільки сильно, що той скривився й трохи стиснувся від болю, але не сказав ні слова. Потім дівчина відразу відпустила руку й підняла на нього очі. Надалі вона дістала тоненьку паличку, підпалила край, встала і почала ходити біля ліжка, щось нашіптуючи...
— Ви плануєте йти на пенсію?
Її запитання водночас було несподіваним і, згадавши, хто вона, відповів ствердно.
— І ви плануєте комусь передати справи?
— Так, найімовірніше – Остапу – він моя права рука і головний кандидат, але характер має кепський, я ще придивляюся до іншого кандидата – молодий, перспективний, зухвалий, як я в молодості, але замало досвіду. Пішов би раніше, та ніяк не можу поки що.
— Ви не сказали ще про один замах, щось пов'язане з машинами.
У цей момент зайшла медсестра, спитала, як самопочуття, і, переконавшись, що все гаразд, вийшла, зачинивши за собою двері.
— Ох...,— він узяв склянку і випив води. — Місяць тому мене ледь не збив автомобіль на парковці, водія не знайшли, камери не працювали того дня.
— Хм… Зрозуміла. Так, зараз мені пора йти, потрібно деякі справи зробити, завтра ввечері я до вас зайду перед від'їздом і повідомлю свою думку.
П.П. трохи насупився, адже він думав, що вона розв'яже це питання просто зараз, але щойно він хотів їй щось сказати, як начебто проковтнув язик і тільки кивнув.
Євдокія вийшла з лікарні та поїхала на місце пожежі.
***
Будинок, що знаходився в Царському Селі неподалік від центру Києва, вона знайшла одразу. Запах кіптяви ще віддалено поширювався на всю округу. Після прибуття вона побачила, як і сказав П.П., наполовину обгорілий будинок і жовту стрічку, за яку не можна заступати.
Євдокія пройшла за стрічку, обережно переступивши вугілля й уламки, і почала оглядати частину кухні. Пізніше вона піднялася дивом уцілілими сходами на другий поверх і пішла одразу до спальні хазяїна будинку. Вона взяла кулон на ниточці і стала ходити навколо кімнати. Потім спустилася вниз і краєм ока побачила чорний автомобіль, який стоїть вдалині, але молодичка відмітила для себе, що його там не було раніше. Вона одразу зрозуміла, хто це, і продовжила далі огляд. У цей момент проходив чоловік, розмовляючи з криками по телефону, вигулюючи собаку. Він звернув увагу на жінку, яка ходить по уламках, і його це трішечки налякало, так що він перехрестився та активно пішов далі.
Євдокія тим часом закінчила обходити місця, куди можна було ступити, і раптом біля туфлі вона звернула увагу на шматочок тканини й підняла його.
— І як він уцілів...? Запитала себе босорка і поклала доказ у кишеню.
Автомобіль тим часом під'їхав ближче, і звідти вийшов уже знайомий для неї персонаж, який активно попрямував до дівчини.
— Ще раз вітаю!
Євдокія не дивлячись на нього запитала:
— Новий піджак?
— Так…
— Навіщо ви це зробили?
— Я? Я нічого не робив! – Він почав емоційно заперечувати.
— Знаєте закон бумеранга...? – Запитала вона його і подивилася в очі.
Від її погляду в нього почало паморочитися в голові та виникло панічне, несподіване для нього відчуття страху в ділянці живота.
— Не смій! Я не..., що за..., — і тут він відчув оніміння в ділянці пояса, яке почало опускатися нижче. Він кричав та благав зупинити це, і в нього почалася істерика.
— Зізнайся…
— Ні! І він упав на одне коліно.
Босорка весь цей час дивилася на нього та йшла в його сторону. Що ближче вона підходила, то швидше в нього віднімалися ноги, він упав на землю і продовжив стогнати й благати зупинити це.
— Зізнайся…
— Ааа... Я... Не... Гаразд! Гаразд! Це я підпалив будинок Палича, щоб зайняти його місце! Все, досить! Припини, благаю!
Євдокія нахилилася до нього і через сльози те, що він побачив, він би хотів одразу забути. Страшне обличчя з чорними очима і гострі зуби, які, як він відчував, встромилися в його шию, – і злочинець знепритомнів.
***
Через деякий час Остап прокинувся біля обгорілого будинку на землі і відчув щось мокре та, піднявши голову, побачив, як на нього випорожнюється собака. Махнувши рукою, спробував прогнати її, але тут підбіг хазяїн собаки, досі розмовляючи по телефону, і відігнав пса.
***
Наступного дня Павла Павловича розбудили раненько прийняти ліки, він сонно подивився на медсестру, взяв пігулки, які пив щоранку рівно о 7:00, і щойно він хотів узяти воду, його рука намацала щось пластмасове. Це був диктофон.
— Вибачте, це, напевно, не моє.
— Ну точно і не моє, — байдуже відповіла медсестра і простежила, як пацієнт випив пігулки. Потім вийшла.
Він узяв диктофон і побачив шматочок тканини біля приладу, потім здивовано увімкнув запис. Від того, що він почув, у нього пішли мурашки спиною…Євдокія сиділа біля каміна у своїй хаті в селі Старі Мухомори в Івано- Франківській області та чекала на клієнта, який їхав аж із столиці. Вона була здивована, коли її сусід попросив прийняти гостя, не місцевого чи з ближніх регіонів, а зі столиці. Їй це трохи лестило, хоча вона згадала, як до неї приїхав один канадець українського походження та просив допомогти доньці вилікувати її коліно. Десятки лікарів різних напрямків її дивилися, але ніхто не міг зрозуміти, чому в неї воно болить, і йому порадила бабуся приїхати в Україну і звернутися до босорки. Два дні вона до неї ходила, спілкувалася, проводила різні ритуали й врешті-решт коліно вилікувала.
І тут вона, виходячи на подвір'я, побачила, як їде великий автомобіль. Євдокія на це подивилася без особливих емоцій – для неї всі були рівні. Джип зупинився біля паркану. Вона присіла на ослінчик і уважно дивилася, передчуваючи, яка в нього проблема, та раптом відчула запах диму, озирнувшись на всі боки, вона кілька разів кашлянула, і як тільки-но з автомобіля вийшов чоловік років сорока у сірому костюмі, туфлях і з чоловічою чумкою в руках, як тут запах диму швидко зник.
Чоловік закрив автомобіль і подивився на всі боки, не звертаючи уваги на дівчину, яка на нього дивиться.
— Добрий день! Ви Євдокія?
Та кивнула.
— Я Остап! Я від Колі, можу увійти?
Дівчина на нього подивилася і відчула недобру ауру, помітивши щось зле, недобре у його погляді.
Він відчинив дерев'яну хвіртку, переступаючи багнюку та трохи гидуючи, почав підійматися на узвишшя сходами до хати. Що ближче він підходив і дивився на неї, то розумом здавалося, що вона якось змінюється. Він протер очі й побачив перед собою дівчину неповних 30 років, брюнетку з довгим і хвилястим, як смола, волоссям, білою шкірою, яка наче не бачила сонця.
— Добрий день ще раз, ох тут і дороги у вас... Ледве проїхав!
— Вітаю, чим я можу вам допомогти? – Запитала вона, дивлячись на нього уважно, трохи примружившись.
Він поправив трохи свою сорочку і почав соватися від її важкого погляду, дістав хустинку і витер трохи піт на своїй лисині.
— Я приїхав сюди за дорученням свого боса, точніше, директора, він просить у вас допомоги та, на жаль, приїхати особисто не може – він у лікарні з переломом ніг. Якщо можна... Я б вас відвіз до нього і дорогою усе там розповів.
— А де ви піджак порвали?
Той здивовано подивився і несподівано для себе побачив, що немає маленького шматка піджака ззаду.
— Ой... Та зачепився... А як ви…
— Ви хочете, щоб я поїхала до Києва з вами? – Перебила вона його.
— Ну так, у нього там це... Ну, проблема, одним словом... Ви ж зможете, напевно, вирішити її? – З часткою сарказму запитав Остап, спочатку скептично до цього ставлячись. Він би не поїхав туди, якби бос не гарантував йому надбавку.
— Так нехай, як одужає, та приїде потім.
— Він боїться кудись їхати, там виникла ситуація... Як би сказати... На його життя було скоєно замах, як він стверджує, а всі йому кажуть, що це випадковість, вибачте, а можна я присяду?
— Замах?
— Так, його будинок хотіли підпалити разом із ним, і тепер він усього боїться, і в паніці випав із другого поверху та зламав ноги й тепер не може пересуватися. Поліція каже, що проводка, але він їм не вірить.
— І як же це сталося?
— Не знаю, сказав, що його розбудив телефон, і прокинувшись, на першому поверсі побачив був вогонь, і дим уже всюди, — і тут вона побачила, що він почав бігати очима в різні боки й відкашлюватися.
Євдокія мовчки дивилася на нього, перебираючи в руках намисто і сказала:
— Їдьте назад, — і підвелася.
— А як же допомогти? – Трохи грубим голосом запитав він.
Вона махнула рукою, зайшла в дім і зачинила двері.
Той стояв, не розуміючи, бо з ним раніше так ніхто не розмовляв. Чоловікові це не сподобалося, і щойно він хотів піднятися вище, послизнувся і ледве втримався на ногах.
Піднявся сильний вітер.
Остап стояв, розвів руками і пішов назад до машини.
— Ну ні так ні – скажу цьому йолопу, що знахарка або як її там... Відмовилася, — та сів у авто й поїхав до Києва, заїхавши дорогою до готелю на ночівлю за рахунок фірми.
***
Щільно поснідавши та взявши зі шведського столу з собою їжі, Остап їхав майже без зупинки, щоб дістатися в місто до вечері. Кілька разів йому телефонували у справах компанії, оскільки він був правою рукою директора, і ближче до шостої години він вирішив провідати свого начальника.
Бос лежав в Олександрівській центральній міській клінічній лікарні в центрі Києва по вулиці Шовковичній 39/1. Джип під'їхав до входу, і Остап докурював сигарету, дивлячись на апельсини, які йому привіз кур'єр. Він вийшов із машини, грюкнув дверима, кинув на землю недопалок, придавив шкарпеткою і пішов провідати директора. Він трохи хвилювався, бо не знав, що сказати йому, мовляв, чому він приїхав один, а не з босоркою. Кілька разів намагався правильно сказати, але постійно плутав наголоси, він придумав алібі – сказати, що її там не було, мовляв, дали не ту адресу… І щойно він зайшов у халатику, який йому дали на вході – його щелепа, як йому здалося, відвисла, і він втратив дар мови.
Біля ліжка сиділа вона, та сама Євдокія, тільки тепер в окулярах, з короткою стрижкою та в сукні з вишивкою. Вони обоє подивилися на нього. Стояла секундна пауза, і Остап вирішив порушити її, підійшовши до шефа.
— Павле Павловичу, а як...?
Той сидів напівлежачи на ліжку, поправляючи свій сивий чубчик і за звичкою погладжуючи борідку. Остап за роки роботи з ним розумів, що цей жест означає: він дуже не задоволений.
Гостя сиділа навпроти і нічого не говорила, а тільки дивилася П. П. в очі.
— Я тебе, начебто, посилав не по апельсини, — хрипким голосом сказав він.
Остап почервонів і поклав на тумбочку ягоди, щось бурмочучи собі під ніс.
— Мені треба багато з нею обговорити, завтра зателефоную, можеш їхати додому, і не забудь про договір із Техамшем – ми їм відвантаження металу пообіцяли на вівторок.
— Так-так... Я пам'ятаю... Все буде добре... Одужуйте..., — той повернувся й кинув прощальний погляд на Євдокію… І тут він відчув, як руки в нього почали поколювати, тому швидко зник у коридорах лікарні.
— Прошу вибачення... На чому я зупинився... Отже так... Я пішов спати, і десь о 3-й годині ночі мені подзвонив клієнт, який живе в Америці, й розбудив мене, — насупившись, говорив він, періодично покашлюючи у бік, — я прокинувся й спершу не зрозумів, що відбувається – все було в диму, я в паніці вибіг на балкон і, не думаючи, стрибнув долілиць на траву, й результат ви бачите..., — погладжуючи гіпс, сказав він.
— А що сказала поліція і слідчі?
— Доказів не знайшли, спихнули все на проводку, загоряння почалося десь біля холодильника, ...Я їм пояснив, що вся проводка нова, будинок купив п’ять років тому, але тепер частини будинку немає, добре, що в мене ще квартира є, а так би тинявся по готелях.
— Хм... І що могло стати причиною пожежі, на вашу думку?
— У мене за стільки років у бізнесі накопичилося чимало ворогів, я думаю, хтось із них захотів звести рахунки, тепер я боюся за своє життя. Від охорони користі немає – якщо захочуть, то доберуться і через них... Але, сказати чесно... Мені страшно, що це може повторитися… Я не сплю вже три доби, мені сниться пожежа та якісь люди, що дивляться на це та не допомагають мені…
Євдокія підвелася, взяла чоловіка за руку, заплющила очі, опустила голову і мовчала. П.П. трохи здивувався, але вирішив робити все, як вона скаже, без запитань. Дві хвилини вона тримала його руку, потім стиснула сильніше, настільки сильно, що той скривився й трохи стиснувся від болю, але не сказав ні слова. Потім дівчина відразу відпустила руку й підняла на нього очі. Надалі вона дістала тоненьку паличку, підпалила край, встала і почала ходити біля ліжка, щось нашіптуючи...
— Ви плануєте йти на пенсію?
Її запитання водночас було несподіваним і, згадавши, хто вона, відповів ствердно.
— І ви плануєте комусь передати справи?
— Так, найімовірніше – Остапу – він моя права рука і головний кандидат, але характер має кепський, я ще придивляюся до іншого кандидата – молодий, перспективний, зухвалий, як я в молодості, але замало досвіду. Пішов би раніше, та ніяк не можу поки що.
— Ви не сказали ще про один замах, щось пов'язане з машинами.
У цей момент зайшла медсестра, спитала, як самопочуття, і, переконавшись, що все гаразд, вийшла, зачинивши за собою двері.
— Ох...,— він узяв склянку і випив води. — Місяць тому мене ледь не збив автомобіль на парковці, водія не знайшли, камери не працювали того дня.
— Хм… Зрозуміла. Так, зараз мені пора йти, потрібно деякі справи зробити, завтра ввечері я до вас зайду перед від'їздом і повідомлю свою думку.
П.П. трохи насупився, адже він думав, що вона розв'яже це питання просто зараз, але щойно він хотів їй щось сказати, як начебто проковтнув язик і тільки кивнув.
Євдокія вийшла з лікарні та поїхала на місце пожежі.
***
Будинок, що знаходився в Царському Селі неподалік від центру Києва, вона знайшла одразу. Запах кіптяви ще віддалено поширювався на всю округу. Після прибуття вона побачила, як і сказав П.П., наполовину обгорілий будинок і жовту стрічку, за яку не можна заступати.
Євдокія пройшла за стрічку, обережно переступивши вугілля й уламки, і почала оглядати частину кухні. Пізніше вона піднялася дивом уцілілими сходами на другий поверх і пішла одразу до спальні хазяїна будинку. Вона взяла кулон на ниточці і стала ходити навколо кімнати. Потім спустилася вниз і краєм ока побачила чорний автомобіль, який стоїть вдалині, але молодичка відмітила для себе, що його там не було раніше. Вона одразу зрозуміла, хто це, і продовжила далі огляд. У цей момент проходив чоловік, розмовляючи з криками по телефону, вигулюючи собаку. Він звернув увагу на жінку, яка ходить по уламках, і його це трішечки налякало, так що він перехрестився та активно пішов далі.
Євдокія тим часом закінчила обходити місця, куди можна було ступити, і раптом біля туфлі вона звернула увагу на шматочок тканини й підняла його.
— І як він уцілів...? Запитала себе босорка і поклала доказ у кишеню.
Автомобіль тим часом під'їхав ближче, і звідти вийшов уже знайомий для неї персонаж, який активно попрямував до дівчини.
— Ще раз вітаю!
Євдокія не дивлячись на нього запитала:
— Новий піджак?
— Так…
— Навіщо ви це зробили?
— Я? Я нічого не робив! – Він почав емоційно заперечувати.
— Знаєте закон бумеранга...? – Запитала вона його і подивилася в очі.
Від її погляду в нього почало паморочитися в голові та виникло панічне, несподіване для нього відчуття страху в ділянці живота.
— Не смій! Я не..., що за..., — і тут він відчув оніміння в ділянці пояса, яке почало опускатися нижче. Він кричав та благав зупинити це, і в нього почалася істерика.
— Зізнайся…
— Ні! І він упав на одне коліно.
Босорка весь цей час дивилася на нього та йшла в його сторону. Що ближче вона підходила, то швидше в нього віднімалися ноги, він упав на землю і продовжив стогнати й благати зупинити це.
— Зізнайся…
— Ааа... Я... Не... Гаразд! Гаразд! Це я підпалив будинок Палича, щоб зайняти його місце! Все, досить! Припини, благаю!
Євдокія нахилилася до нього і через сльози те, що він побачив, він би хотів одразу забути. Страшне обличчя з чорними очима і гострі зуби, які, як він відчував, встромилися в його шию, – і злочинець знепритомнів.
***
Через деякий час Остап прокинувся біля обгорілого будинку на землі і відчув щось мокре та, піднявши голову, побачив, як на нього випорожнюється собака. Махнувши рукою, спробував прогнати її, але тут підбіг хазяїн собаки, досі розмовляючи по телефону, і відігнав пса.
***
Наступного дня Павла Павловича розбудили раненько прийняти ліки, він сонно подивився на медсестру, взяв пігулки, які пив щоранку рівно о 7:00, і щойно він хотів узяти воду, його рука намацала щось пластмасове. Це був диктофон.
— Вибачте, це, напевно, не моє.
— Ну точно і не моє, — байдуже відповіла медсестра і простежила, як пацієнт випив пігулки. Потім вийшла.
Він узяв диктофон і побачив шматочок тканини біля приладу, потім здивовано увімкнув запис. Від того, що він почув, у нього пішли мурашки спиною…
Далі буде...
