Раді Вас бачити!

Літо 155р.

-1-

Світла від чарівної кулі ледь вистачало, аби бачити стежку й не зламати собі шию серед темного лісу. Та навіть перелом ноги не зупинив би молодого ельфа - настільки впевненим і рішучим він був. І на те була причина: він ішов назустріч власній долі. Долі, яку сам собі передбачив.

Місяць тому йому наснився сон: він мав зустріти дівчину, котра змінить не лише його життя, а й долю цілого світу. Тож він поспішав її знайти та врятувати від довгих і хижих рук тих, хто не бажав її появи. Саме тому залишив рідний дім і вирушив у небезпечну мандрівку, що мала привести його до місця зустрічі.

Проте вчасно дістатися він не встигав. До заповітної галявини залишалося всього кілька ларків, коли раптом ліс розірвало спалахом яскравого світла. Очі на мить осліпли, і лише коли сяйво згасло, а зір повернувся, хлопець, ледве стримуючи тривогу, зірвався майже на біг.

Він встиг.

В останню мить.

І першим побачив її.

Вона лежала на вогкій траві зовсім оголена, з рудим волоссям, що розсипалося довкола, наче вогняний ореол.

На збентеження не було часу. Скинувши з плечей плаща, ельф обережно загорнув у нього свою знахідку, підняв безпритомне тіло на руки й поспішив геть. Кожна мить мала значення, адже він знав: у цьому лісі був не сам. Інші теж чули поклик долі - але прагнули заволодіти дівчиною, щоб використати її силу. Їхні голоси вже долинали крізь нічну тишу, тож ельф різко змінив напрямок і повів свій крок у протилежний бік.

-2-

Вже майже світало, коли ельф нарешті зупинився біля струмка. Втома навалилася важким тягарем: плечі пекли, руки тремтіли й здавалося, ось-ось відпадуть - дівчина не була маленькою, як і легкою ношею.

Обережно поклавши її на м’яку траву, хлопець дістав фляжку й наповнив її прохолодною водою. Спершу зробив кілька ковтків сам, аби змити сухість у горлі, потім змочив пальці й торкнувся губ рудої. Вода подіяла: повіки здригнулися, і ось вона розплющила очі.

Ельф ледь стримав подих: на нього дивилась сама пітьма - настільки глибоким і чорним був їхній колір.

- Хто ти? - хрипко спитала вона, наче кілька днів не торкалася води.

- Друг, - тихо відповів він. - Пояснення будуть потім. Зараз у нас дуже мало часу. Тебе хочуть убити, тож ми маємо поспішати.

- Убити? Мене? За що? Де я взагалі? І чому маю вірити тобі?

- Прислухайся, - ельф нахилився ближче. - Ти відчуєш, що я не бажаю тобі зла. Я хочу лише врятувати тебе.

Він взяв її долоню й поклав собі на чоло. Що саме вона відчула - ніхто б не зміг пояснити, та цього вистачило. У її погляді з’явилася тінь довіри: принаймні вона вирішила, що хлопець не бреше.

- І як я, без взуття, маю тут ходити? - буркнула дівчина, сильніше загортаючись у плащ. Та марно: довгі ноги все одно лишалися відкритими. - Про одяг я взагалі мовчу.

- Вибач, я подумав про це, - швидко відповів ельф, риючись у сумці. - Ось, тримай. Чоботи чарівні, самі підлаштуються під тебе. А ще - сукня. Хоч зараз і літо, але вранці прохолодно.

Він відвернувся, давши їй змогу перевдягнутися без зайвого збентеження.

- Не впевнена, що зможу в ній пересуватися лісом, - озвалася вона, вже поправляючи поділ.

Ельф озирнувся, і в його очах блиснула тривога.

- Може й так. Але часу більше немає. Вони вже наближаються. Чуєш?

Дівчина завмерла, прислухаючись. І справді - крізь ранкову тишу долинав далекий собачий гавкіт, що швидко ставав виразнішим.

- Швидше, - стиснув він її руку. - Попереду річка. Там на нас чекає човен.

І, не чекаючи згоди, потягнув її вперед, у гущавину, назустріч першому світлу дня й невідомій втечі.

-3-

Що їх наздоженуть, тепер можна було майже не боятися. Мало хто ризикнув би перетнути річку Сіріант та зайти до лісу Тірмір без дозволу його хазяїв. Лише божевільний. Та переслідувачі виявилися саме такими - фанатиками, які вірили, що їхній володар урятує навіть від смерті.

Тож коли зірка вже стояла високо, ельф із рудою під час короткої зупинки знову почули за спиною приглушені голоси й тупіт - шукачі невпинно скорочували відстань.

- Ходімо. Час спливає, - швидко мовив ельф, схопивши дівчину за руку. - Ми вже майже на місці.

Він не обманув: трохи побігши, вони дісталися давньої фортеці, що височіла на пагорбі. Стіни давно заросли мохом і тріщинами, вежі розсипалися на півдорозі до неба, та міст іще стояв. Коли вони перейшли ним, ельф вигукнув кілька різких, незнайомих слів. Дерев’яна конструкція здригнулася і розсипалася в пилюку, ніби ніколи й не існувала.

- Тепер щоб дістатися воріт, доведеться дертися вгору, - пояснив він.

Самі ж ворота вже давно втратили силу: гнилі двері трималися хіба на звичці. Та хлопець і про це подбав: ще кілька чарівних слів - і просто посередні виросло товсте дерево, вкрите грубою корою.

- Це затримає їх хоч трохи. Ходімо на стіну, подивимось.

Руда мовчки пішла за ним. Не знала чому, але й далі довіряла незнайомцю, хоча серце підказувало - мала б тікати куди завгодно.

Зі стін відкривався сумний краєвид: фортеця стояла посеред дикого лісу, гілля давно поглинуло всі підступи, ховаючи обриси долини. Та попри це дівчина все ж розгледіла тих, хто йшов за ними.

Їх була дюжина. Всі в сірому: плащі ледь прикривали важкі лати, а в руках кожен тримав короткий прямий меч. Вони зупинилися під стінами, зібралися докупи й почали радитися. Лише мить - і люди розійшлися, утворивши широке коло навколо фортеці. В повітрі запахло озоном, каміння під ногами зашипіло: вони чаклували.

- Намагаються зруйнувати захист, - тихо пояснив ельф.

- І є шанс, що в них це вдасться? - занепокоєно прошепотіла руда.

- Так. Але це займе час. Коли вийде - спробують перелізти через стіну.

- Чому ж одразу не роблять цього?

- Бо надто слабкі. А фортецю тримають не лише кам’яні мури.

- Магія? Така ж, як у тебе?

- Майже, - ельф гірко усміхнувся. - Я лише вчуся. Не можу багато чого. Навіть власні видіння майбутнього не здатен контролювати, а вже тлумачити їх - і поготів. Лише з тобою все було чітко.

- Ти бачив мене? - здивувалася вона.

- Так. Ти явилася мені у сні. І я зрозумів: маю знайти тебе, перш ніж це зроблять вони.

- Від кого ми тікали?

Ельф замовк. Він і сам не знав відповіді до кінця. Хто ці люди, чому саме вони - він не міг сказати. Але знав напевне: їхня мета - схопити руду й використати її силу, аби підкорити світ.

Дівчина замислилася. Погляд сам собою зупинився на одному з постатей унизу. З часу, відколи вона отямилася, думки не давали спокою. Хто вона? Чому опинилася тут? Що було до цього? Чого від неї хочуть люди в сірому? І чи можна довіряти цьому синьоокому красеню? Що робити далі, коли захист фортеці впаде?

Хотілося розпитати більше, але вона стрималася. Хлопець виглядав виснаженим: сидів, притулившись спиною до стіни, і повіки його вже злипалися від утоми.

-4-

Ліс поглинула темрява. Звуки, що вдень здавалися знайомими та спокійними, змінилися на тривожні. Замість пташиного щебету чулося глухе ухання сов, замість стуку копит - шурхіт чиїхось лап. Навіть вітер змінив голос: тепер він протяжно завивав, ковзаючи між стовбурами й видаючи моторошний спів. А ще з’явився інший звук - ледве чутний, наче подих тіні. Хтось дуже обережно й методично наближався до фортеці. Хтось, хто знав цей ліс так, наче народився серед його темних хащ.

На щастя, люди в сірому нічого не чули. Захист фортеці впав пів години тому, і тепер вони були зайняті тим, щоб дістатися всередину. Дерево, яке перегороджувало ворота, майже зрубали - ще кілька ударів, і шлях буде відкритий.

- Треба сховатися, поки не прийде допомога, - тихо мовив ельф і, схопивши руду за руку, потяг її до вежі.

Дівчина вже звикла до його рішучості й не пручалася. Навпаки, всередині відчувала дивний, майже невидимий зв’язок, що виник між ними за цей довгий, сповнений загадок і небезпек день.

Кам’яні сходи вежі виявилися слизькими від моху, тож доводилося буквально вчеплюватися руками за стіну, аби не впасти. Та все ж вони дісталися майданчика нагорі неушкодженими.

- І що далі? - запитала руда, коли ельф зачинив важку кришку люка.

- Далі майбутнє вже вирішене за нас, - відповів він, важко зітхнувши. - І, на жаль, ні я, ні ти зараз не можемо на нього вплинути. Ти маєш повернутися туди, звідки прийшла. А тоді знову ввійти в цей світ. Але офіційно, щоб ніхто одразу не здогадався, хто ти насправді.

- Повернутися? Як? Коли я навіть не знаю, як сюди потрапила…

Вона не встигла почути відповідь: кришка люка розлетілася від вибуху, і в отвір один за одним пролізли двоє озброєних людей. Без жодних слів вони витягли мечі й рушили вперед. Але ельфійська стріла, що вдарила між плитами, зупинила їх на мить. А за кілька подихів на стіну стрибнув лучник - високий, мов тінь самого лісу. Напруга застигла в повітрі.

- Зараз майже північ, - швидко промовив ельф, користуючись затримкою. - Має відкритися портал, який забере тебе. Та не хвилюйся, я знайду тебе, коли ти повернешся.

Але портал не поспішав відкриватися. Натомість тіло дівчини раптом засвітилося - шкіра, волосся, навіть подих випромінювали сяйво.

- Вже почалося, - прошепотів він, відпускаючи її руку. - Пам’ятай, я тебе знайду.

- І як ти це зробиш? - запитала вона. Голос її тремтів, бо тіло починало танути, розчинятися в світлі.

- Дай мені ім’я, - ельф простягнув долоню. - Воно поєднає наші долі ще міцніше.

- Террі. Тебе буде звати Террі.

- Я почув і приймаю, - відповів він.

Та чи встигла вона почути - невідомо, бо наступної миті її вже не стало. Вежу накрила темрява. І водночас загуркотіли мечі: ельф-лучник кинувся в бій проти людей у сірому.

Террі відійшов убік, щоб не заважати. Він був беззбройний, забув узяти навіть ніж, а магічні сили витратив на створення маячка, який непомітно прикріпив до рудої. Той маяк дозволить йому знайти її знову, коли вона повернеться у цей світ.

- Сподіваюся, Ятаарс-Йорда, - прошепотів він у пітьмі, - наша зустріч відбудеться раніше, ніж прийде справжнє лихо.

Його ніхто не почув. І це було на краще: чим менше знає світ про тих, хто завітав сюди, тим безпечніше. Навіть люди в сірому, певно, не знали, за ким саме прийшли. Їм не сказали правди. І тепер вони вже ніколи нічого не розкажуть. Мертві, зрештою, рідко розмовляють.

Ельфійські прикордонники швидко впоралися з небажаними гостями.

- Хто ти? - суворо спитав один із вартових.

- Я Террі з Еннаріона, - відповів хлопець.

- І як ти тут опинився? Що тут сталося?

- Я все поясню. Але трохи згодом, - сказав молодий ельф, збираючи останні крихти магічної сили, аби стерти пам’ять прикордонників. Їм також не можна було знати про появу рудої в цьому світі.

-5-

Черговий світанок зустрів Террі біля тихої річки, води якої тягнулися срібною стрічкою крізь туман. На березі, прихований між очеретами, на нього все ще чекав човен. Дерев’яні дошки були вологими від роси, мотузка, що тримала його біля кілка, поскрипувала, немов теж нетерпляче чекала на подорож.

Відштовхнувшись від піщаного дна, ельф злегка занурив весло у воду, й човен плавно ковзнув уперед, розтинаючи прозоре дзеркало річки. Зі сходом сонця туман почав розвіюватися, відкриваючи обриси лісу, що віддалявся за спиною.

Він плив додому. Туди, де на нього знову чекатиме очікування. Очікування зустрічі, що мала змінити його долю й, можливо, долю всього світу.