Спочатку:
На сторінку книги
Лиш ліс допомагав їм досі утікати. Зелені хащі й дерева ховали від переслідувачів. Та вдалині уже чувся собачий гавкіт. Їм ніколи не пробачать того, що вони зробили. За це на них чекає смерть. Та хто в здоровому глузді чекатиме на неї? Навіть тварини захищаються до останнього. А вони ж люди. Чи це лиш їхня думка? Ті, хто женуться за втікачами, точно так не вважають. Для них вони бидло, піддані, псяча кров.
Босі ноги боляче ранилися об гостре сухе гілля, яке ховалося в траві та кущах. Ожинові кущі дряпали шкіру, залишаючи сотні дрібних пекучих ран. Зараз би зупинитись, відпочити. Не можна. Зупинка означає смерть.
Лаврін ніс на плечах шестирічну сестричку Даринку, поруч біг, намагаючись не відставати, дванадцятирічний брат Богдан. Лаврін був найстаршим. Високий, стрункий, фізично розвинений, він виглядав старшим за свої шістнадцять років. Даринка, здавалося, і не була для нього тягарем. А от Богданко вже вибивався із сил. Старшому братові доводилося час від часу тягти його за руку.
– Лавріне, я втомився, – застогнав Богдан.
– Потрібно бігти, через «не можу», – він знову подав братові правицю.
– Що буде, якщо нас наздоженуть?
– Не наздоженуть.
– У них собаки, і вони верхи.
– Коні в такому лісі лише сповільнять їх. А собак ми зб’ємо зі сліду.
– А куди ми біжимо?
– Якнайдалі.
Лаврін зловив себе на думці, що порятунку їм, скоріш за все, не знайти. Адже де закінчуються володіння одного пана, починаються землі іншого. Чи ці, чи інші — їх у будь-якому випадку спіймають. І видадуть магнату.
Попереду з’явилося урвище. Воно було зо п’ять метрів завглибшки, але мало досить похилий берег. Дном протікав невеличкий струмок. Він тихо шумів у такт шелесту зеленого листя.
– Спускаємось, – сказав Лаврін і зняв сестричку на землю.
– Я боюся, Лаврику, – заплакала Даринка.
– Не потрібно, я тебе триматиму. Гаразд? – натягнув усмішку на обличчя старший брат.
Дівчинка кивнула.
Втікачі обрали найзручніше місце й почали спускатися. Усе вдалося навіть краще, ніж очікував Лаврін. Вони всі напилися холодної води, вмили вкриті потом і брудом обличчя й продовжили шлях. Йшли струмком, сподіваючись, що це зіб’є собак зі сліду.
– Холодна, – застогнала Даринка. – Я дуже змерзла в ноги.
Лаврін знову підхопив сестричку й посадив на плечі. Тоді запитав брата:
– Ти як?
– Усе гаразд, – намагався не показувати болю й холоду Богдан, але все ж пронизливо зашипів.
– Мусимо якомога довше пройти струмком.
– Я розумію, – кивнув молодший брат.
Струмком пройшли близько кілометра і, вже коли зовсім не було сили терпіти, викарабкалися на протилежний берег. Холодна вода хоч трохи притупила біль від численних синців, забоїв і порізів.
– До вечора б дотягнути, – мовив Лаврін. – А там у темряві, гляди, і вдасться утекти.
– Куди ми йдемо? – запитала Даринка. – І де тато з мамою?
А як міг сказати Лаврін, що їх уже немає на цьому світі? Як пояснити те, що трапилося? Він і сам ще до кінця не міг повірити в це.
Сонце яскравим промінням пробивалося крізь крони дерев. У лісі було важко судити, але, схоже, що минув полудень. Усі добряче зголодніли. І якщо Лаврін міг терпіти, то молодші, а особливо Даринка, уже кілька разів нагадували про їжу. Старший брат, не зупиняючись, намацав у сукняній торбі хліб, відламав шматок і дав сестричці. Так само зробив ще двічі: подав братові й узяв собі. Перекусили на ходу. Хліб був ще свіжий, уранці випечений бабусею. Та більше онуки не спробують випічки, зробленої її старими, але такими ніжними руками. Лаврін важко зітхнув, роздумуючи над цим. Скоріш за все, діти залишилися самі, немов билинки на вітрі в цьому ворожому світі. Нікому не потрібні, беззахисні й бездомні. Що робити далі — лише одному Богові відомо. Та одне він знав точно: зараз потрібно утекти, накивати п’ятами чимшвидше та чимдалі. І, здається, їм це вдавалося. Гавкоту собак уже не було чутно, а це означало, що вони відірвалися від переслідувачів.
Чим довше вони йшли, тим більше втомлювалися. Навіть кремезний Лаврін почав сповільнювати крок.
– Може, сядемо на хвильку-другу? – благально глянув на брата Богдан.
– Не можна. Ні на мить, поки не впевнимося, що немає погоні.
– Хтось женеться за нами? Якісь злі люди? Потрібно втікати до татуся й мамусі. Вони захистять нас, – набігли сльози на очі Даринки.
– Не бійся, – намагався заспокоїти сестру Лаврін. – Усе буде добре. Я тебе захищу. Адже я старший брат.
– І Богданка? – звела брови дівчинка.
– Звичайно. Але мусимо йти.
– До татуся й мамусі? До дідуся й бабусі?
– Так, – збрехав Лаврін.
Хотілося, щоб пішов дощ, хоча б маленький. Так собаки точно загублять слід. Визначити напрямок руху по мокрій землі, звісно, легше, але й довше. До таких слідів потрібно придивлятися, а це зайняло б набагато більше часу, аніж йти за собаками. Та як на зло, небо було ясним, а погожий, жаркий день відчувався навіть крізь густе листя.
Втікачі вибігли на невелику галявину. Сонце вже котилося до горизонту, і дерева почали кидати довгі тіні.
– Може, все ж сядемо ненадовго? – застогнав Богданко, падаючи на коліна. – Хоч трішки сил набратися.
– Гаразд. Поки поїмо.
Лаврін знову роздав окрайці хліба — єдину їжу, яка в них була і яку він встиг схопити, поспіхом залишаючи рідну хату. Вони поїли й поспиралися на стовбури дерев, щоб хоч ще на мить дати втомленим ногам перепочити від важкої дороги. Вдалося навіть на хвильку заплющити очі, насолодитися легким вітерцем, що лагідно обдував спітнілі обличчя й гойдав крони дерев, які заколисували своїм поскрипуванням. Але в реальність втікачів повернув собачий гавкіт.
– Підводимося! – скочив на ноги Лаврін і вхопив на руки сестру.
Богдан також підвівся й попрямував за братом углиб лісу. Чи то короткий відпочинок допомог втікачам набратися сил, чи то наближення переслідувачів змусило, та вони почали рухатися значно швидше. Але гавкіт ставав усе гучнішим і гучнішим. Ліс перетворився на чистий сосняк, а рослинність обмежилася пожовклою травою на піщаному ґрунті та папороттю, яка з’являлася де-не-де. Йти такою місцевістю було значно легше. Але й переслідувачі тут вільно могли рухатися верхи, не кажучи вже про собак.
Невдовзі з гавкоту собак і людських голосів стало зрозуміло, що їх наганяють. Лаврін на ходу намагався очима знайти хоч якусь гущавину, але марно. Навколо, скільки оком сягнеш, лише рідкий бір. Надія на порятунок згасала з кожною миттю. Лаврін уже міг чітко розібрати, що кричать переслідувачі. А між дерев з’явилися собаки. Вони невтомно мчали до дітей, оскалюючи ікла.
– Бери гіляку! – крикнув Лаврін і сам нахилився за шматком опалого дерева.
Втікачів оточили чотири собаки. Звірі, оголивши гострі зуби, поривалися впитися в людське тіло. З масивних щелеп капала слина. Брати поставили Даринку між собою й відчайдушно розмахували гілками, намагаючись відбитися від тварюк. Лавріну навіть вдалося оперезати одного по голові, та це мало допомогло. Пес відскочив, заскавучавши, але повернувся до своїх спроб із ще більшою люттю. Одному вдалося вхопити Даринку за поділ нічної сорочки, але цього разу зреагував Богдан. Товста гілка опустилася на спину собаці з такою силою, що аж тріснула. Звір відскочив назад.
Невдовзі під’їхали п’ятеро вершників. Вони оточили втікачів, але відкликати собак не поспішали.
– Що, добігалися? – засміявся один, вдягнений найкраще — вочевидь, ватажок. – Хлопці, може, поб’ємося об заклад?
– На що? – запитав той, що сидів поруч.
– Чи витримають вони до заходу сонця?
– Можна, – геготнув ще один. – Я кажу, що витримають. Що на кону?
– Не витримають, – сказав старший. – Це сильна порода. Недарма з них такі добрі хлопи виростають. Але вони вже виснажені довгою дорогою. Злотий ставлю.
– Ні, це забагато. Давай хоч чверть злотого.
– Пів, – кинув хитрий погляд ватажок.
– Гаразд, – погодився вершник, засміявся й вигукнув: – Давайте, відбивайтеся, хлопські поріддя!
Важко було сказати, скільки часу минуло, але Лаврін із Богданом не здавалися. Старший брат намагався поцілити в собак, а не просто махати палицею. Зрештою йому вдалося. Гілка гострим кінцем поцілила одному із гончаків просто в око. Той заскиглив і подався геть, мотаючи головою.
– Пся кров! – ошаленів старший із вершників. – Собаку пану Кшештовському скалічив! От я тобі!
Він вихопив шаблю з піхов і направив коня на Лавріна. Сталь відбила останні промені сонця й укрилася багрянцем. Вершник замахнувся щосили й опустив шаблю просто хлопцеві на голову. Повітря пронизав жалібний свист. Шаблю біля ефеса обвив чорний шкіряний батіг. Вершник не втримав зброю в руці, і вона відлетіла вбік.
– Що за чорт?! – вилаявся він, вдивляючись у порожню долоню.
Обабіч стояли три вершники. Посередині — кремезний козак із довгим чубом і вусами, чорними наче смола. Праворуч від нього — молодий вояк, не старший двадцяти п’яти років. Ліворуч — середнього зросту чоловік із незвичною для цих місць зовнішністю. На його смаглявому обличчі виділялися темні воронячі очі та гачкуватий ніс. Голова була повністю поголена. Він тримав у руці батіг і всміхався.
– Відклич собак, – прогримів той, що сидів посередині, басистим голосом. – Двічі повторювати не буду.
– Ти ще хто такий? – обурився ватажок переслідувачів. – Це піддані-втікачі пана Кшештовського. Вони є власністю мого господаря.
Козак витяг з-за пояса пістоль і вистрілив в одного з псів. Той, уражений кулею, упав замертво. Козак витягнув інший пістоль.
– Наступна полетить тобі в лоба, – він прицілився.
Знову свиснув батіг і вирвав пістоль із рук ще одного противника. Переслідувачі застигли в спантеличенні.
– Що ви собі дозволяєте?! Я скаржитимуся! Пан Кшештовський є підданим вельможі Калиновського. Ви пошкодуєте про вчинене!
– Маєш таке право. Та зараз ти на землях князя Костянтина Острозького. Тож забери своїх собак... та вірних псів і сам забирайся геть, поки цілий.
– Я маю забрати втікачів!
– Багато говоритимеш — доведеться твоїм пахолкам забирати тебе. Геть!
– Та хто ти в біса такий, щоб мені наказувати?
– Сотник надвірної варти князя. Моє ім’я — Северин Наливайко. А тепер зникни з-перед очей моїх!
Ватажок скривився невдоволено, сплюнув і неохоче розвернув коня, відкликавши собак.
Далі буде...
