Раді Вас бачити!

Він давно полонив моє серце. Ще тоді, як ми вперше зустрілися. Мені було всього шість, я була малим нерозумним дівчам, а він… О, Господи, вже тоді він був для мене найкращим! Веселий чорнявий хлопець спритно бився на дерев'яних мечах з іншим хлопчаком, який явно програвав супротивнику. Врешті чорнявому це набридло і, відкинувши меча, він кинувся на друга з кулаками. Вони гамселили один одного посеред двору, куди привели мене батечко Дем'ян. У них була важлива розмова з боярином, який жив тут, тому вони залишили мене стояти на ганку, а самі зайшли до світлиці.

Враз я почула зойк і помітила як з носа чорнявого заюшила кров.

- Смерд! Як ти посмів?! – закричав він і замахнувся на переляканого малого.

- Вибачте, боярине! – хлопчак впав на коліна і затулив голову руками, рятуючись від гніву юного господаря.

Я хотіла заступитися за бідолашного, але не наважувалася. Яке я мала право? Я лише дівка, попівна. Моє діло мовчати.

На крик вийшли мій тато і боярин. Погляд батька подіяв мов крижана вода на хлопця.

- Іване, що ти робиш?

Іван мовчки стояв, насупивши чорні брови. Батько-боярин докірливо похитав головою.

- Коли вже ти переростеш ті дурощі?

- Покаяння – лиш воно виведе на вірну путь, - протяжно мовили отець Дем'ян.

***

Покаяння було найважливішим правилом у нашому домі. Я каялася десятки разів на день. Причини були різні: не так подивилася, не там сіла, не тим тоном відповіла. Спочатку було важко, та згодом я звикла.

Батько Дем’ян були моїм вітчимом. Вони побралися з матінкою, коли я була немовлям. Мого рідного тата вбила блискавка, коли він повертався з походу додому. Так мені розказували батечко.

Ми переїхали з Хотина. Тата покликали княжим двірським священником. Матінка моя щиро прагнула народити дитя, та Боженька не давав. Раз я чула як батечко казали їй, що то вина мого покійного тата. Його грішна душа горить у пеклі за всі злодіяння, які він накоїв за життя, і за те, що не встиг покаятися перед смертю. Нове місце мало принести нам спокій.

***

То було давно, а тепер я посватана і скоро вийду за найліпшого парубка, за мого Іванка! Хочеться поділитися з кимось новиною, своїм щастям, та нема з ким. Батечко не дозволяють водитися з місцевими дівчатами, кажуть, що вони мені нерівня. Тому я вкотре приходжу на високу скелю, у підніжжя якої вирує Дністер. Тут високо й небезпечно, та мені не страшно. Я можу кричати, плакати, - ніхто не почує. Я тут вільна. Вітер шарпає мою сорочку, розвіває довгі коси. Вони такі ж чорні, як і у мого Йванка. Ми така ладна пара!

***

Ще до обіду матір покликала мене.

- Сладо, доню! Піди-но до лісу, назбирай ягідок. Хочу батечка кисілем порадувати.

Я з радістю вискочила зі світлиці. Тато рідко дозволяли виходити на вулицю, та їх від ранку не було вдома. Я швидко бігла стежкою, боячись, що хтось змусить повернутися назад.

Високі дерева ховали мене від решти світу. Старий дуб захищав своїм гіллям. Я питала Дзвінку, чи знає вона, скільки йому років. «Від народження Христа стоїть тут,» - запевняла вона. Я спробувала обійняти його, та не змогла обхопити й половини. Притулившись вухом, слухала його серце.

- Ти живий. Я тебе чую.

По стовбуру бігали мурахи, у дуплі причаїлася білка, у гіллі співав соловей. Я вбирала чуже життя в свої груди, заплющивши очі.

Враз мою увагу привернули дивні звуки. Гавкіт собак та людські крики ставали дедалі ближчими. Не встигла я отямитись, як у стовбур зліва від моєї голови влучила стріла.

- Що ти тут робиш, божевільна?! – розлютився Іван, вибігаючи з хащів. – Забери її і заспокій хортів! – крикнув він до одного з холопів. - Наступного разу не подивлюся, хто то! Пристрелю замість лисиці!

Я хотіла вибачитися, та німі сльози здавили горло, не даючи мовити й слова. Холоп винувато скривився і допоміг вийти на стежку. Додому я повернулася без ягід.

***

Через кілька днів Іван з’явився на порозі світлиці і кинув до моїх ніг кілька вичинених шкурок видр.

- Тримай, наречена, будеш мати на комір.

- Дякую, - тихо відповіла я і підняла шкірки.

- Ну, чого ти така покірна?! – мені здалося, що в його голосі прозвучала огида.

Іван підійшов ближче і я мимохідь відступила назад.

- Скоро ми одружимося і ти належатимеш мені. То може подаруєш поцілунок?

- Хтось може увійти. Матінка…

- Облиш її, - грубо обірвав молодий боярин і схопив мене за талію. – А ти ладна! Солодка, як і твоє ім’я. Один поцілунок і я піду.

- Не можна! Що батько скажуть…

- Дідько! – Іван різко відштовхнув мене. – Ти і в ліжку будеш його згадувати? Вівця тупоголова!

Він вийшов геть, гримнувши дверима. Я сіла на лаву і заплакала. Невже воно таке, те подружнє життя? Невже так у всіх? Маріє, Матінко Божа, порадь, що мені робити…

- Панночко?

До світлиці увійшла холопка Дзвінка і кинулася до мене.

- Хто вас зобидив? – вона прийнялася гладити мене по голові, ніби малу дитину.

- Дзвіночко, скажи мені, що я роблю не так?

Перелякана жінка витирала мої сльози краєм своєї намітки.

- Я роблю зле, коли перечу йому? Але ж він мене про таке просив!

Дзвінка зойкнула і прикрила рота рукою.

- Що просив?

- Поцілувати його, - прошепотіла я ледь чутно, відчуваючи, як обличчя заливається червленою краскою.

Дзвінка плеснула у долоні.

- Та що тут такого, панночко моя люба? Один поцілунок то не гріх.

- Ви з Остапом ціле життя разом прожили. Ти дозволяла себе цілувати до весілля?

Дзвінка враз знітилася.

- Та не пригадаю вже, стільки часу сплинуло.

За дверима почулися кроки – й за мить на порозі з’явилися батечко Дем'ян.

- Подай води вмитися!

Холопка швидко вийшла геть. Я спробувала непомітно витерти сльози, та батечко все ж вловили це.

- Що сталося з моєю квіточкою? – вони сіли біля мене і взяли рукою за підборіддя.

Я кинулася їм в обійми і розридалася. Батечко лагідно гладили мене по спині.

- Солодка моя, весно моя, тато з тобою, - промовляли вони, обережно цілуючи мене в шию.

Мені це здалось неприємним і я ледь відсторонилася.

- Ти ж назавжди залишишся моєю донею?

Я мовчки кивнула. Мені так хотілося поговорити про наболіле, але тато могли неправильно зрозуміти. Вони гладили мою ногу, облизуючи сухі губи. У світлиці було прохолодно, та чоло батечка вкрилося краплинами поту, а жилка на скроні швидко пульсувала.

- Я сумуватиму за вами і за матінкою, коли вийду заміж.

Враз тато здригнулися і їхні очі вп’ялися в мене. Цей погляд чомусь злякав мене.

- Ти завжди будеш моєю донею, - повторили вони хриплим голосом. – Наш зв'язок ніколи не обірветься.

Батечко стиснули мої руки і прийнялися жадібно їх обціловувати. Я завмерла, не наважуючись поворухнутися. Тато люблять мене, дбають про мене.

У неділю в церкві я намагалася поринути в молитву, та спина аж затерпла від пронизуючого погляду Івана, який стояв позаду. Мені так кортіло хоч краєм ока глянути на нього. Раз наші погляди все ж зустрілися, коли він лиш переступив поріг храму. Високий, статний боярин привертав увагу багатьох. Його темне волосся м’якими хвилями лежало на плечах, підкреслюючи світлу шкіру. Чорні як ніч очі поблискували в полум’ї свічок. Червоне корзно пасувало моєму Йванку як нікому.

- Чекаю тебе на заході сонця коло дуба, - теплий подих торкнувся моєї потилиці і до кінця служби я вже не могла згадати жодної молитви.

Всю дорогу я картала себе, безліч разів повертала назад, та ноги самі несли до лісу. З останніми променями сонця я побачила його. Іван стояв, спершись спиною на стовбур дуба, і спостерігав за мною. Я в нерішучості зупинилася за кілька кроків від нього.

- Добрий вечір! – злетіло ледь чутне з моїх вуст.

Іван зареготав. Його сміх луною відбився між деревами і я, вкрай перелякана, підстрибнула до нього, затуляючи йому рота рукою.

- Тихше, ще хто почує!

Іван спритно впіймав мою руку і поцілував у відкриту долоню. Дивне тремтіння пронизало мене наскрізь.

- Хіба звірина дика, та тобі не варто боятися, коли я біля тебе, - мовив він з насмішкою.

Я висмикнула руку і відвернулася.

- Чого тобі?

- Хотів побачити свою майбутню дружину. Скучив.

Я хотіла огризнутися, та подумала, що то не пасує порядній дівчині.

- Чула, твій тато хворий.

- До чого тут він? – роздратовано кинув Іван.

Я промовчала. Він обійшов мене і спробував зазирнути в очі.

- Ти мені снилася. Ми були наодинці, як зараз…

Я важко ковтнула і перелякано втупилася в землю під ногами. Іван провів рукою по моїй щоці.

- Твоя шкіра ніжна, як шовк.

Він торкнувся носом мого волосся і мені здалося, що земля тікає з-під ніг.

- Я згоден вбирати в себе твій запах до безтями. Сладиславо, серце моє…

Я й не зрозуміла, як опинилася в його обіймах. Вологі уста молодого боярина обціловували моє обличчя та плечі, а міцні руки не давали впасти. Минула лише мить, та вона задалася мені вічністю.

Позаду хруснула гілка і я перелякано застигла.

- Що то?

- Не звертай уваги, - палко прошепотів Іван.

- Мені треба повертатися, - я спробувала звільнитися з його обіймів.

- Ти лише прийшла.

- Вже пізно, можуть побачити, що мене нема.

- Дівчино, ти хочеш звести мене з розуму! – Іван роздратовано ляснув рукою по дубі.

Останні слова мене наздогнали, коли я бігла стежкою вниз.