Раді Вас бачити!

Восьме липня тисяча вісімсот вісімдесят другого року

Під залитим місячним світлом затишним двориком, огородженим віковими бамбуками, так легко і приємно ховатися.

Наче богиня ночі Аюна призначила йому побачення. Тільки от, цього разу цю прекрасну казку різко і назавжди здатне зруйнувати одне «але».

Безсоння — ось хто насправді вже багато років без запізнень приходила до Каена незалежно від того, що такий бажаний для неї коханець з усіх сил намагався уникнути її пестощів, на жаль він так само щоночі з ганьбою програвав їй.

Тому, приходячи до своєї майстерні — де він робив ножі, він набираючи їх у руки йшов до саду і починав метати їх у мішень, причеплену до величезного столітнього дуба.

Не важливо, що на малюнку була зображена розмітка зі шкали цифр; він у ній бачив лише себе, маленького, але без обличчя і пам'яті. Тому що саме в якийсь момент у дитинстві Джіро лише трохи згодом усвідомив, що з його життя і пам'яті кудись зникло цілих чотири роки.

Натомість чомусь у його сни почала приходити вона. Незнайомка, що змушувала його кричати від жаху від безлічі наче битого скла уламків, у яких під час одного ритуалу можна на мить викликати з царства темряви свою найближчу людину, або ж не спати всю ніч до ранку.

Пізніше, коли (приблизно у 16 років) він почав запитувати, що з ним трапилось і чому він пам'ятає себе лише до восьми років і з дванадцяти, його оточення розділилося на два табори: на тих, хто тупіший, і тих, хто розумніший.

Поки перші відбувалися словами про те, що це було давно і навіть вони не в курсі подій, інші казали, що він зможе дізнатися про це лише від діда, який на той час помер від туберкульозу.

А батько, що вмів ігнорувати навіть його просте запитання про дрібницю на кшталт: чому він так ненавидить його, — вже точно не розповість, що насправді трапилось у його дитинстві.

Адже чотири роки не можуть взяти й зникнути, — навіть попри те, що всі навколо стверджували, що й вони з плином часу дедалі гірше пам'ятають дитинство і що йому не треба думати про це, — він розумів: справа не в часі, а в тому, що для такої втрати пам'яті потрібна справді серйозна причина.

А потім він закохався. Так що його мовчазну, жорстоку даму замінила вічно сяюча наче літнє сонце дівчина. 

Каен навіть коли вони залишалися на самоті в рідкісні хвилини — якщо їм вдавалося втекти від його няні Асемі, що постійно була присутня під час їхніх прогулянок зі знатною дівчиною, як того вимагали правила пристойності, — називав Хікарі сонячним зайчиком.

Якщо весь Едо знав її змалку як уславлену художницю, якою вона стала у вісім років, то Джіро, подумки заздрячи їй трохи через те, що вона не лише пам'ятає ці роки, а й вважає їх найкращим часом свого дитинства, бачив у юному обдаруванні свою обраницю, зустріч з якою нарешті зцілила його душу.

На жаль, через багато років, наповнених щастям, подекуди і нудними буднями, — але за всі ті роки Каен жодного разу не доводилося знову впускати до свого підсвідомого давню знайому.

Шкода, що пізніше саме «візит Сінайї» до свого царства — Дзіґоку, що знаходиться під землею, або ж простіше кажучи — землетрус від кроків її візників, що несли богиню до її володінь, — поховав світ, з такою любов'ю створений Каеном та його дружиною, під зруйнованим будинком.

Так що зараз, стоячи за десять метрів від мішені, у якій Каен так чітко бачить обриси себе маленького, але чомусь без обличчя — і це так сильно лякало його, що він просто не міг перестати кидати в це породження ножі один за одним. Шкода, що крику болю він так жодного разу і не почув.

Каен багато разів намагався не думати про минуле, адже в дитинстві — і він був у цьому впевнений завдяки своєму розуму — з дітьми такого малого віку апріорі не може статися нічого цікавого.

Тільки вночі тихий шепіт сомнівів, що склав компанію його гостині, разом з нею в унісон дедалі голосніше шепотів чомусь слова зі старої дитячої пісеньки:

«Люлі люлі смерть вийде з люлі, якщо ляля не засне в ту ж мить дитиночка помре».

Від цих слів, що насилу потрапляли у риму, йому досі було не по собі. Але до речі, пісня не вважалася колисковою у широкому сенсі цього слова, а радше захисною, тому що у їхній прекрасній міфології окрім богів знаходилось місце і для дрібних, шкідливих демонів, що обожнювали живитися саме маленькими і, мабуть, такими напевно смачними на смак дітьми.

Чомусь, пам'ятаючи себе саме у чотири роки і не раз слухаючи від бабусі Хімарі цю пісню, Каен запам'ятав її на все життя.

Ще через дві години Каен набрав з відра води, щоб напитися, коли раптом почув такі знайомі кроки. Не обертаючись, він запитав:

— Думаю, ти прийшла сюди не просто так у таку рань, чи не так, Асемі?

— Раз самі знаєте, то чого питаєте, — няня поставила на столику неподалік від місця, де він стояв, невеличкий пошитий з тканини мішечок.

Помітивши, як лише за рік Асемі ще більше постаріла, Каен продовжив кидати ножі.

— Ось я її все-таки вмовила дати вам ще один збір трав — приймати перед сном. Але вам доведеться самому прийти до неї так чи інакше. Також вона передала: що момент для зустрічі оберете саме ви.

— Як зручно, — зневажливо пирхнув Каен та промовив:

— Асемі, тобі час збирати речі, і я відвезу тебе до твого сина, як і обіцяв. Я вирішив, що нема чого чекати цілий тиждень, і вже сьогодні ти зможеш почати жити як бабуся своїх власних онуків.

— Це щоб я вам, мій пане, не докучала? — гірко всміхнулася стара.

— Думай як хочеш, я чекатиму тебе після сніданку у своєму кабінеті.

— Судзуна ніколи не помиляється, тому ви все одно прийдете до неї, — наостанок промовила Асемі і неквапливо пішла до будинку.

— Краще накажи Акіко приготувати моє темно-синє кімоно. І хай разом з Тору чекають мене біля гарячого джерела, — промовив трохи грубіше, ніж збирався, Каен, бо ненавидів, коли хтось хоче залишити останнє слово за собою.