Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Чорнило з парти не відтиралося.
Ніка спробувала ще раз, майже сухою ганчіркою, і тільки збільшила пляму. Тепер та займала третину стільниці й нагадувала качку з непристойно довгою шиєю. До початку заняття лишалося сім хвилин, а вона ще не перевірила жодного символу.
— Лиши її, — сказала Тая з сусіднього ряду. — Відмиєш після практикуму.
— Після практикуму за неї складуть акт.
— Якщо ти не припиниш терти, складуть акт про затоплення аудиторії.
Ніка подивилася на ганчірку. Вода з неї й справді капала на підлогу. Рута приходила рівно о дев’ятій, а третій сполучний знак у конспекті був залитий чорнилом так, що доводилося здогадуватися про напрямок останньої риски. Вона поклала ганчірку на край парти, де та негайно зісковзнула, і нагнулася її підняти.
На першому курсі Ніка вже платила за тріснутий алхімічний тигель. Штраф тоді з’їв гроші на харчування, і два тижні вона носила до їдальні власну миску: кашу в неї накладали безкоштовно, якщо студент не вимагав тарілки та не ставив зайвих запитань про склад. Ніка не ставила. Відтоді вона старанно обходила все, що належало академії й могло розбитися, загорітися чи отримати іншу форму коштом студента.
Чорнильницю вона вже встигла переставити на підвіконня. Запізно, але принаймні там від неї можна було не чекати нових неприємностей.
Тая, завершивши збирати свої підручники, підійшла до Ніки й без жодного слова розвернула її конспект. Ніка зрозуміла, що останні десять хвилин намагалася запам’ятати схему догори дриґом.
— Я так і думала, — сказала вона.
— Що саме?
— Що там щось не так.
Подруга всміхнулася й поклала поруч згорток у серветці. Від яблучної начинки пахло корицею.
— Бери. Я вже поснідала.
— Я теж.
Тая навіть не поцікавилася чим. Це було неприємно: Ніка справді поснідала чаєм, і спростувати підозру їй не було чим. За хвилину вона вже їла булочку, обережно відламуючи шматочки над чистою сторінкою зошита.
Підручники Тая берегла майже хворобливо. Вона загортала їх у папір, підклеювала розхитані корінці й примудрялася повертати бібліотечні примірники кращими, ніж брала. До власних речей такої поблажливості не виявляла: рукав її сукні вдруге за тиждень тримався на шпильці. Після занять вона мала ще чотири години працювати в оранжереях, тому збиралася піти з лабораторії відразу після оцінювання. Завідувач оранжерей терпів чужі запізнення дуже погано, хоча сам приходив на роботу тоді, коли вважав за потрібне.
Ніка ж усе ще дивилася на забруднену схему. У понеділок переглядали списки стипендіатів. За магічний зв’язок їй потрібна була щонайменше вісімка. Сім балів означали перездачу, а за повторну практичну роботу довелося б платити. Гроші, які лежали в її шухляді під складеною зимовою хусткою, уже були подумки віддані пральні, господині гуртожитку та шевцеві. Залишалося сподіватися, що черевики ще трохи проживуть із підошвою, яку Ніка підклеїла сама.
Ніка з’їла половину булочки, а решту сховала в кишеню, загорнувши в Таїну серветку. Після практикуму вона точно зголодніє знову. Тільки-но встигла струсити крихти з конспекту, як до аудиторії зайшла магістра Рута.
Рута не носила викладацької мантії. Сьогодні на ній була темна сукня з великими кишенями; з однієї відстовбурчувалася коробочка з крейдою, з другої вона дістала відомість. Студенти майже одночасно посідали рівніше.
— Практична робота номер сім. Короткочасний зв’язок із зареєстрованим навчальним духом. Пошук, контрольне запитання, завершення контакту. Дванадцять хвилин на кожного.
Задній ряд заворушився. Минулого разу вони витратили дванадцять хвилин лише на те, щоб переконати духа відповісти по суті.
— Хто не вкладається, приходить у суботу, — додала Рута й почала розкладати крейду.
Тая тихенько вилаялася. У суботу вона збиралася провідати молодшу сестру, до якої не вибиралася майже місяць. Ніка мала плани менш урочисті: попрати, виспатися й нарешті спитати в комендантки, чому з мешканців гуртожитку знову збирають гроші на ремонт вікна, яке ремонтували ще навесні. Та від цього субота не ставала менш дорогою.
— Нагадайте мені різницю між зв’язком і викликом, — сказала магістра.
Ніхто не зголосився. Рута почекала, як уміла чекати людина, якій платили за навчання студентів і яка вважала, що часом це навчання повинно завдавати незручностей.
Ніка підняла руку. Теорію вона знала добре.
— При зв’язку істота залишається там, де була. Ми отримуємо можливість звернутися до неї, але не переміщуємо її. Виклик переносить істоту в матеріальний простір, і тоді потрібне окреме закріплення та правила взаємодії.
— Чудово. І яким із двох способів ви сьогодні користуєтеся?
— Зв’язком.
— Тоді, може, бодай сьогодні обійдемося без викликів.
Кілька студентів засміялися. Рута подивилася на них поверх відомості й додала, що самостійні виклики на другому курсі заборонено. Ніка це знала. І ще знала: не можна міняти напрямок короткої риски в третьому знаку, бо в магічному письмі від таких дрібниць залежить значно більше, ніж оцінка за каліграфію.
Після того магістра, як і перед кожною подібною роботою, розповіла історію про першокурсника, який попросив навчального духа порахувати до мільйона. Той почав негайно, до четвертої ранку не замовкнув жодного разу, і в лабораторії довелося міняти захисне скло. Першокурсник потім заявив, що проводив дослідження. Рута підозрювала, що в його дослідженні не було нічого, крім цікавості й поганого виховання.
— Слухайте відповіді, не дратуйте духів і в разі нестабільності одразу припиняйте контакт. Починайте.
У підлогу кожного робочого місця були вмонтовані три мідні пластини. Ніка дістала крейду й присіла біля своєї трійки. Біля вікна було холодно навіть у теплу пору року, а тепер, восени, від каменю тягло сирістю. У куті темніла пліснява. Її виводили якимось їдким розчином, після якого на кілька днів неможливо було відрізнити запах лабораторії від запаху лікарняного коридору.
Пластини мали три призначення: пошук, утримання зв’язку й завершення. Рута вчила перед роботою обмацувати кожну, перевіряючи, чи не відійшов кріпильний край. Третя трохи хиталася. Ніка натиснула на неї, але пластина не стала на місце. Вона відзначила це в голові й узялася до крейди — якраз позаду хтось розсипав свій запас і ледь не наступив у чуже коло.
Перший символ вийшов таким рівним, що Ніка мимоволі ним замилувалася. Другий мав криву нижню дугу; довелося підправити. Поки вона шукала в конспекті третій, у сусідньому колі з’явилося блакитне світло.
Тая вже встановила контакт.
— Ні, погода мене не цікавить, — пояснювала вона тоненькому голосу, що долинав невідомо звідки. — Питаю, коли заснували академію.
Дух образився. За його словами, академію засновували стільки разів, що питання було безглузде, а кожен новий ректор поводився так, наче саме він придумав кам’яні стіни та платне навчання. Тая попросила назвати бодай перший рік. Дух почав доводити, що треба спершу визначити, які споруди вважати академією.
Рута відійшла до них. Ніка з полегшенням повернулася до своєї схеми.
Остання рисочка ховалася під чорнильною плямою. Треба було попросити в Таї підручник, але та якраз сперечалася про ректорів; до того ж час ішов. Ніка піднесла конспект до вікна. Крізь потемнілий папір начебто проглядався вигин назовні. Вчора вона бачила цю схему в підручнику й пам’ятала, що один із знаків справді так закінчувався.
Крейда тріснула в пальцях. Гострий уламок відскочив під парту, решта лягла поперек уже намальованого провідника. Ніка здула білий пил, потяглася за шматочком, зачепила рукавом конспект і впустила його просто на підлогу. Від чорнила на аркуші лишився слід ще й на камені.
— Прекрасно, — пробурмотіла вона.
Виправляти пляму було нічим. До закінчення часу лишалося менше половини. Вона обережно домалювала знак, як запам’ятала, потім провела крейдою з’єднання до третьої пластини.
Камінь ледь ворухнувся під її долонею.
Ніка завмерла. У сусідньому колі дух саме вимагав пояснити, що вважати безперервною історією навчального закладу. Хлопець у дальньому кутку шукав у сумці гумку, а Тая відстоювала право студента отримати одну конкретну дату. Ніхто не помітив, що сталося біля вікна.
Третя пластина більше не хиталася. Ніка натиснула на неї великим пальцем. Мідь сиділа щільно, неначе ніколи й не відходила від каменю.
Можливо, це від перепаду температури. Або від того, що вона так старанно її притискала. Хай там що, сама собою пластина полагодилася, а часу сперечатися з нею вже не було.
Ніка поклала долоню на початковий знак і прочитала формулу.
Навчальні духи з’являлися без особливого ефекту: блакитна іскра, короткий спалах, потім невелике мерехтливе створіння, яке одразу хотіло знати, навіщо його турбують. Ніка вже приготувалася назвати контрольне запитання. Але іскри не було.
Під підлогою клацнуло. Так голосно, що вона озирнулася.
У конспекті про сторонні звуки писали мало, зате виразно: за найменшої нестабільності треба припинити процедуру. Ніка потягнулася до завершальної пластини. Встигла торкнутися її двома пальцями, коли підлога штовхнула її в долоню.
Конспект ковзнув із колін. Задзвеніло вікно; на мить їй здалося, що тріснуло скло. По крейдяних провідниках побігла темрява, наче порошок намокав невидимою рідиною. Лінії в’їдалися в камінь, а мідь під пальцями почала швидко нагріватися.
Ніка забрала руку й підвелася навкарачки. Від кола запахло грозою — так сильно, що задряпало в носі.
— Магістре Руто!
Викладачка не одразу почула: дух нарешті погодився назвати першу дату заснування академії, але вимагав записати його заперечення. Ніка покликала вдруге.
Рута глянула на її підлогу, не закінчивши запису у відомості.
— Всі від кіл. Зараз же. До дверей!
Ніхто не сперечався. Студенти рвонули з місць, кілька стільців упало. Тая підхопила сумку й, побачивши, що Ніка лишається біля активованої схеми, кинула її назад на парту.
— Ти чого сидиш? Вставай!
Ніка спробувала, та одна нога затерпла від холодного каменю. Вона вчепилася в ніжку парти й ледве не скинула на себе ту саму чорнильницю, яку завбачливо переставила подалі.
Рута вже була поруч. Вона провела в повітрі аварійний знак, впевнено й швидко. З її пальців злетіла зелена смуга світла й упала на коло. Зазвичай після такого навчальний контур згасав раніше, ніж студент устигав перелякатися. Цього разу зелений спалах пішов кудись усередину чорних ліній, неначе вони його втягнули.
Викладачка підхопила Ніку за лікоть.
— До дверей, я сказала.
Ніка не могла відвести погляд від підлоги. Між крейдяними провідниками з’являлися нові лінії — не нанесені зверху, а наче витиснуті знизу крізь сам камінь. Вони виходили за межі трьох пластин, розходилися по старих швах і складали ще одне коло, значно ширше. На початку другого курсу Ніка вчила умовні позначення виклику, проте нічого подібного в підручнику не було.
Десь за стіною дзенькнула склянка. Магістра стиснула її лікоть сильніше. Коли Ніка нарешті змогла стати на обидві ноги, нове коло замкнулося.
Повітря всередині контуру ніби помутніло. Один навчальний дух обірвав контакт із таким вереском, що хлопець поруч затулив вуха. Тая притислася спиною до парти, і Ніка встигла подумати, що потім їм обом доведеться пояснювати, чому вони не вийшли разом з іншими.
У центрі кола стояв чоловік.
Ніка не бачила, як він з’явився. Просто щойно там була порожня ділянка підлоги — і ось уже хтось обережно випростався, наче опинився в приміщенні з надто низькою стелею. Він був у темному довгому вбранні старомодного крою; по краю рукавів тягнулася вицвіла вишивка, застібки нагадували дрібні срібні гачки. Чорне волосся збилося на комірі. Одну руку він тримав біля грудей, перевіряючи щось під одягом.
Першим ділом незнайомець подивився на вікна. Потім на дошку з навчальними схемами, на студентів біля дверей, на Руту. Нарешті помітив Ніку.
Вона чекала на грізний вигук, прокляття, хоч якусь відповідну до катастрофи появу. Незнайомець натомість присів, нахилився над її крейдяними лініями й почав їх вивчати.
— Хто це креслив? — спитав він.
Рута виступила вперед.
— Ви перебуваєте в навчальній лабораторії Академії. Назвіть себе й мету проникнення.
— Я не про приміщення питаю, — відповів чоловік, усе ще дивлячись на коло.
Він знайшов очима третю мідну пластину, провів над нею пальцями й похитав головою. Ніка відчула себе так, наче він перевіряв її контрольну роботу. Найгірше було те, що контрольна явно йому не подобалася.
— Це моя схема, — зізналася вона.
Чоловік підвів голову.
— Ваша?
— Мала бути схема зв’язку. Навчальна.
Він подивився на неї довше, ніж було ввічливо, і знову перевів погляд на підлогу.
— Тоді вам слід уважніше читати навчальні матеріали.
— Можете повірити, я вже це зрозуміла.
Рута, чию розмову перебили, представилася повністю: магістра Рута, викладачка теорії та практики магічного зв’язку. Вона повідомила, що самовільні виклики на території Академії заборонені, й зажадала негайно припинити будь-яку взаємодію з колом.
— Припиніть, якщо можете, — сказав незнайомець. — Мене викликали за договором. Він чинний.
Магістра заперечила, що договори такого типу давно вилучили з навчального обігу.
— Помітно, — відгукнувся чоловік і нарешті звівся на ноги.
Ніка не знала, ображатися на нього чи радіти, що він нікого не прокляв. Тая стояла поряд із сумкою Ніки в руках і так уважно розглядала гостя, ніби хотіла вранці описати його з пам’яті для дисциплінарної комісії. Решта студентів мовчки чекала, поки їх випустять.
— Вибачте, — звернулася Ніка до незнайомця. — А можна все це якось скасувати? Я зробила помилку. Якщо треба, накреслю правильне коло.
Він уже збирався відповісти, але помітив її зап’ясток.
Ніка теж подивилася. З-під манжета проступили три вузенькі темні риски, схожі на чорнило під шкірою. Вона потерла їх великим пальцем. Шкіра була чиста, а риски лишилися. Ніка спробувала натягнути рукав нижче.
— Пізно, — сказав чоловік. — Договір визнав господаря.
— Кого?
— Вас.
— Я не господар. Я студентка другого курсу.
— Це, боюся, нічого не змінює.
Рута вимагала пояснень, і незнайомець, дивлячись переважно на неї, коротко описав порядок: три бажання, після третього служба за цим договором завершиться. Діяли й заборони — не можна створювати життя чи безпосередньо підкорювати чужу волю. Решту умов, сказав він, потрібно розібрати під час належного оформлення. Ніка намагалася слухати, але весь час бачила риски на власній руці, хоча вже сховала її в рукав.
— Я ж не просила жодних бажань, — сказала вона.
— Поки що, — відповів він.
Її це не заспокоїло. З дитинства Ніка знала кілька казок про джинів, але в жодній герою не треба було складати практичну роботу й думати, чи знімуть його зі стипендії. Мати особливо любила історію про чоловіка, який попросив собі величезний палац, а потім усе життя витрачав гроші на дрова. Ніка ще малою питала, чому він не побажав опалення задарма. Мати казала, що в житті не можна передбачити всього. Тоді Ніка вважала це незадовільною відповіддю.
Поки вона згадувала, як дратувалася через палац, Рута спробувала відправити групу в коридор.
Двері не відчинилися.
Один хлопець натиснув на ручку плечем, другий спробував допомогти, але дерев’яна стулка навіть не здригнулася. За нею вже лунали голоси: хтось із сусідньої аудиторії чув метушню і стукав, вимагаючи відчинити.
— Відпустіть студентів, — наказала магістра.
Чоловік обернувся до дверей і насупився.
— Не я їх тримаю. Процедуру виклику не завершено. До підтвердження договору приміщення лишається замкненим.
— Тоді завершіть її.
— Я саме намагаюся пояснити порядок.
— Ви пояснюєте його занадто довго.
— Зазвичай на цій частині не поспішають.
Тим часом зі сторони вікна долинув вереск одного з навчальних духів: він скаржився на магічний тиск і вимагав, щоб його негайно відпустили. Інший дух уперто продовжував відповідати на контрольне запитання, хоч студент уже давно перестав слухати. Рута накреслила в повітрі аварійний знак для дверей, від якого в деревині коротко спалахнули прожилки й погасли. Хтось перекинув стілець. Тая, притиснувшись до Ніки, намагалася дізнатися, чи болить їй рука, і водночас стежила, щоб ніхто не наступив на розкидані по підлозі аркуші.
Ніка пробувала зрозуміти, що саме від неї хочуть підтвердити, але в розмові раз у раз з’являлися нові слова. Вона так і стояла коло парти, не маючи змоги сісти: її стілець валявся десь під ногами однокурсників. Долоня нила після гарячої міді. По підлозі ходили люди, за дверима стукали дедалі голосніше. А ще хтось із заднього ряду взяв її конспект, певно, щоб зрозуміти, що пішло не так, і тепер перегортав сторінки мокрими від крейди пальцями.
— Покладіть його! — попросила вона.
Її не почули.
Ніка спробувала звернутися до Рути, але магістра саме вимагала від незнайомця правову підставу блокування аудиторії. Тая вчепилася в Нікин лікоть і щось говорила про три риски на зап’ястку. У голові після поштовхів гуло, а від запаху грози нудило. На ранок Ніка мала лише одну справу — отримати вісімку й не втратити стипендію. За цією справою тепер неможливо було навіть знайти власний конспект.
— Та помовчіть хоч трохи! — вигукнула вона. — Я хочу десять хвилин тиші в цій проклятій академії. Десять хвилин, більше нічого!
Незнайомець урвав розмову з Рутою.
Він подивився прямо на Ніку. На обличчі промайнуло щось на зразок недовіри — ніби він вирішував, чи справді людина здатна в таку мить сказати саме це.
— Ви цього бажаєте? — перепитав він.
Ніка вже хотіла пояснити, що сказала це від злості. Та під рукавом раптом стало гаряче. Вона відсмикнула руку від Таї й побачила, як одна з трьох темних рисок спалахнула золотом.
У наступну мить Ніка перестала чути.
Рута ворушила губами, показуючи щось на двері. Тая взяла Ніку за плечі й заговорила майже впритул, але та не вловила жодного слова. Студент біля вікна щось упустив — Ніка бачила, як предмет відскочив від каменю, — і тільки тоді зрозуміла, що зник не голос викладачки. Зникло все.
Вона сказала «Таю». Не почула навіть себе.
За вікном на подвір’ї чоловік у робочій куртці випустив із рук штабель дерев’яних ящиків. Кілька студентів обернулися, хтось побіг йому допомагати. Ящики котилися кам’яними плитами, люди кричали, а Ніка спостерігала за всім, ніби через скло дуже товстого акваріума.
Незнайомець глянув на її зап’ясток. Там лишилися дві риски. Він закотив очі, тоді підняв один палець.
До Ніки дійшло, що сталося. Вона хотіла сперечатися — зрештою, він навіть не дав їй відповісти на своє запитання, — але сперечатися зараз було незручно. Для початку вона не чула власного голосу.
Тая підняла перекинутий стілець і посадила її. Подруга раз у раз нахилялася ближче, перевіряючи, чи Ніка дивиться на неї. На обличчі в Таї ще трималася сердита складка, знайома з тих хвилин, коли вона не могла добитися від когось простої відповіді. Нарешті вона взяла Нікину долоню, повернула до світла й побачила тільки два темні знаки. Тоді перестала щось пояснювати.
Ніка витягла з кишені недоїдену серветку від булочки — серветку, яку чомусь так і не викинула, — зім’яла її й заховала назад. В аудиторії всі метушилися, а вона сиділа, не маючи змоги сказати нічого путнього навіть із тих слів, які ще залишалися в голові.
На дальній вежі академії черговий потягнув за мотузку великого сигнального дзвона. Язик ударив об метал, дзвін хитнувся; черговий потягнув знову, потім іще. Ніка бачила рух мотузки й те, як здригався корпус дзвона. Чоловік на вежі зупинився, глянув угору й ударив кілька разів поспіль, уже з усієї сили.
Жодного звуку.
Черговий кинув мотузку та побіг униз сходами. Дзвін іще трохи погойдувався над подвір’ям. Ніка дивилася на нього, поки Тая не затулила їй вікно й не показала на два темні знаки на зап’ястку. Ніка не знала, чому черговий бив на сполох. І запитати тепер не могла.
