Раді Вас бачити!

На лісовій галявині зупинилася поліцейська машина, біля неї працювала група співробітників. Чепурна жінка-слідчий коротко віддавала розпорядження, морщила чоло, від чого здавалася старшою за свій вік. Поліцію викликали рано-вранці, коли більшість людей ще додивлялася вранішні сни. Наймані працівники прийшли на роботу з вирубки лісу, а натрапили на тіло. Через що загинула людина, було незрозуміло: ані крові, ані слідів боротьби не було помічено, але попереду чекало розслідування, опитування свідків, пошук мотиву і багато різної рутинної роботи. Слідча була профі у своїй справі й одразу ж взялася до роботи.

Розкрити злочин (якщо то був злочин) було необхідно швидко. Справа могла стати резонансною. Місце, де знайшли тіло, знаходилося неподалік від скандально відомого будівельного майданчика. Справи там просувалися повільно і якось недбало. Забудовник незаконно вирубував ліс під свою забудову, незважаючи на постійні протести з боку місцевого населення, і стикався з опором різних організацій. Ця місцина була не тільки відома багатьом, а ще й ніби зачарована, бо багато чого неприємного траплялося з цим будівництвом. І ось тепер — тіло…

—--------------------------------------------------------------------------------------------------

Кажуть, що Бог створив світ видимий та невидимий. До видимого належать люди й усе те, що вони бачать навколо себе: тварини, природа, небесні світила. Але існує світ, якого не бачить людське око, з яким людина не перетинається повсякчас: світ світлих і темних істот, світ невидимий.

Кажуть ще, що прадавні люди вірили в сили природи, вважали їх богами та розділяли світ на Яві (світ живих людей) та Наві (потойбічний світ). Кажуть, що люди вірили в існування «проміжних» істот, що могли бути сполучною ланкою між двома світами: ангелів, відьом, духів, русалок. Вони вірили, що нехрещені немовлята, помираючи, перетворювалися на потерчат, а ті, хто йшов із життя пізніше, але нехрещеним, ставали мавками та навками.

Кажуть так. Та я не пам’ятаю свого минулого життя. Я пам’ятаю себе з того моменту, коли розплющила очі в лісі, і в них відбилися одночасно і яскраві промені сонця, і буяння трав, і зелені затишні крони дерев, і блакить неба поміж ними. Коли це було? Не знаю. Для мене ліку часу не існує в тому вигляді, як його сприймає людина. Я маю вдосталь часу, щоб не турбуватися через його швидкоплинність; я маю попереду (та й позаду) людські віки, а може, й тисячоліття.

І я — охоронниця мого лісу, його берегиня, його донька, його воїнка. Ліс — мій добрий батько, який дає мені сховок, своє тепло, свою любов та безмежний спокій. Я обіймаю кожне дерево, торкаюся зашкарублої кори й відчуваю, як під нею течуть соки життя. Дерева живі, і вони дають мені змогу доторкнутися до тих життєвих сил, що ховаються під виглядом нерухомості, невидимі для людського ока. Ліс — моя колиска, мій дім, моя сім'я. Хіба ж можна зраджувати свою родину, де тебе люблять і чекають? Ліс такий сильний, суворий, інколи лячний, але водночас може бути беззахисним і вразливим. У момент його слабкості я потурбуюся про нього.

1

Ви, напевно, вважаєте, що істоти, як ви нас називаєте, живуть тільки у фольклорі, літературі, піснях або, в кращому випадку, ховаються в лісах. Ви помиляєтесь. Часи, коли можна було переховуватись у лісових хащах, давно минули. Люди крок за кроком освоювали кожен куточок первісної природи, і ховатися від них стало неможливо. Але людство не зупинилося на тому: за останні роки воно так сплюндрувало довкілля, що жити в ньому стало майже неможливо. Та ми міцно прив’язані до своїх сакральних місць і не можемо їх покинути.

Постало питання адаптації до нових умов життя, і ми пішли поміж люди: у людській подобі, яку споконвіку могли приймати, туди, де найближче підступало людське житло. Це був компроміс: бути ближче, на видноті, але не здавати своїх позицій. Люди нічого не знали про нас, проте ми добре вивчили людей. Старі люди інколи могли запідозрити нас у тому, що «щось нечисто», і це завдяки тому, що вони пам’ятали казки, які їм оповідали їхні бабусі та дідусі. Молоді ж люди взагалі не помічали нічого дивного, вони були іншими. Їх цікавили інші справи, вони не боялися лісових та річкових духів, не вірили в них, проте вірили в силу Інтернету та не випускали з рук свої, так звані, ґаджети.

Але ми не могли покинути свої місця, залишити їх назавжди, тому ми відкрили спілку захисників довкілля. Зовсім не підозріло про людське око, але дуже зручно й корисно для нас. Ми могли там збиратися вдень, не викликаючи підозри, вирішувати важливі питання, навіть керувати своєю роботою через документи, як у людей. У гіршому випадку нас називали «схиблені захисники природи», бо ми занадто віддано служили своїй справі. Швидко ми знаходили контакти з відомими людськими організаціями охорони природи, волонтерами та зоозахисниками, і вони допомагали нам у вирішенні наболілих питань.

Одне тільки впадало в людське око: усі ми жили самотньо, бо ж не можуть духи шукати собі пару серед людей, та й не треба, бо з роду-віку такого не водилося. Та й серед собі подібних не траплялося, бо ми створені інакше, маємо геть іншу фізіологію, не повинні продовжувати свій рід.

Згадався Василь. Йому 18 років. Він гарний, статний, з волошковими очима, іде собі з братами до церкви через ліс. Який це рік тоді був? Здається, початок дев’ятнадцятого сторіччя. Не пам’ятаю, який саме рік. Неважливо. Біжать вони до церкви рятувати свою безсмертну душу. Добре їм, у них є вона, душа. А в мене немає... Якби за минулого мого життя хтось потурбувався про мою душу… Та байдуже, немає, то й немає. Біжать брати та сестри, веселі такі, сміються, а дзвони церковні лунають так, що аж у скронях боляче. А я стою за тополею і дивлюся на них, бо вже давно примітила юнака того, споглядала здалеку.

Пробігли повз, бо ж до церкви запізнювалися, а це гріх, на службу треба приходити вчасно. А Василь трохи забарився, наздоганяв інших та, раптом, мене помітив: подививсь на мене волошковими очима, аж млосно стало мені, уважно так подивився, посміхнувся та й побіг наздоганяти своїх. Тоді втратила я спокій. Чи то щось із минулого життя пригадалося, чи що то було? Багато питань виникло в моїй голові, на які не мала я відповідей, та довге, безкінечне життя (чи то існування?) відповіло на них згодом. А тоді мені здалося, що світ змінився. Але він не змінився, він залишився тим самим, і я залишилась у ньому, а Василь — ні…

2

Зранку пораюся в садочку. Як усі добрі господині в селі, я доглядаю за своїми вишнями та яблунями, поливаю троянди та фіалки, але маю деякі секрети, яких не використовують люди — це магія любові до всього, що росте на землі. Тому й буяють у моєму саду квіти так, що сусідки починають заздрити, а дерева дають такий врожай, що тут уже й чоловіки починають дивуватися. Інколи люди заходять у гості, і я пригощаю їх смачними плодами, але все одно тримаюся на дистанції. Зазвичай на мене дивляться скоса, вважають дивачкою, але вже зрозуміли, що я віддаю перевагу самотності. Байдуже, бо ще десь років із п’ять, за людськими мірками, проживу тут, а далі треба шукати інший сховок. Інакше усі помітять, що я занадто молодо виглядаю тоді, як інші селяни вкриваються сивиною, а їхні натруджені руки та обвітрені обличчя — зморшками.

Увечері я збираюся до спілки. Одягаю полотняну вишиванку, яку подарувала мені одна стара жінка-знахарка багато років тому. Вона, напевно, здогадувалася, що я інакша, та про це не питала. Ми були з нею майже подругами. Я допомагала їй в саду, вона приймала людей і лікувала їх. Ганна була доброю людиною, але селяни вважали її відьмою, хоча й користувалися її послугами. Що й казати: люди бояться чогось невідомого і незрозумілого, але сприймають усе з позиції, вигідно їм це чи ні. Коли Ганна помирала, ніхто не схотів прийти, запитати, чи не потрібна допомога. Я сиділа поруч, тримала її за руку, хоч розуміла, що людську душу в тілі не втримаєш. Після смерті знахарка лишила мені свою хату, і я залишилася в ній на деякий час.

Я не вмію лікувати, але можу радувати усіх плодами своєї праці, знаю заповітні трави, збираю їх, але не використовую. Я просто захищаю ліс, який зеленою ковдрою розстеляється навкруги, підступаючи до крайніх хат, закликає прийти до нього по гриби та ягоди й шумить кронами дерев, неначе муркоче від насолоди. Одягнувши вишиванку, зібравши русяве волосся в пучок, я йду на зібрання спілки. Звичайно, йду через ліс, щоб дорогою доторкнутися до похилих гілок і вкритих мохом стовбурів, щоб привітатися з кожним кущем і вклонитися кожній квітці, простягнути руку диким тваринам, як давнім друзям.

Усі вже зібралися, коли я, нарешті, увійшла в невеличку світлу кімнату. Там були мої давні знайомі: бородатий, сивий Лісовик, весела синьоока гарна Польова Мавка, бліда Русалка, витончена та тендітна, жартівник Блуд із вічною посмішкою на широкому відкритому обличчі, красуня Літавиця з чорним, неначе оксамитовим, волоссям. Вони жваво спілкувалися між собою і були захоплені темою. Виявилось, що мова йшла про найголовнішу проблему останніх років: наш ліс вирубали під будівництво котеджного містечка. Як би ми з цим не боролися, з ким би не зв’язувалися з приводу незаконної вирубки, ніщо не могло завадити нищити наш ліс у світі, де панували жадібність і гроші. Я посиділа тихо в кутку, послухала присутніх, потім рвучко підвелася, підійшла до гурту і впевнено мовила: — Цього разу спробую я.

Лісовик якось невпевнено повів плечима, мовляв, де тобі? Тут зуби зламали поважніші захисники природи! Та я вже вирішила, що повинна щось зробити.

3

Заночувала в лісі. Не те щоб заночувала, а просто застигла серед дерев у гущавині, бо ж ми, мавки, не спимо як люди, ми ціпеніємо. Але саме в лісі заціпеніння є природним, як сон дерев у зимову пору року. Та перед тим, як заціпеніти, знов згадала Василя, неначе побачила його на узліссі. Він тоді вже був чоловіком середніх років, мав дружину та трійко дітей. Інколи я бачила, як вони усією сім’єю ходили в ліс по ягоди, перегукувались, а, назбиравши повні кошики, йшли додому веселі та щасливі. Я споглядала здалеку, і так сумно було мені, що якби я була людиною, то заплакала б.

А того дня він прийшов у ліс сам. Була чудова осінь, різнокольорове листя кружляло в повільному танку, останні теплі промені сонця несміливо торкалися принад природи. Василя тоді водив лісом насмішкуватий Блуд. Таким уже його створили: без жартів над людиною він не міг, тому Василь, хоч і знав ліс як свої п’ять пальців, ведений Блудом, заблукав. Аж тут Блуд побачив мене й полишив чоловіка в спокої, а Василь заходився знімати сорочку, щоб переодягнути її навиворіт. Тут нарешті й він мене помітив, трохи знітився, та вирішив привітатися: — Слава Ісусу! — мовив він до мене. Я змовчала. Тоді він знов озвався: — Доброго здоров’я! Я нічого не відповіла, бо не знала, що сказати. — Одначе якась бісівщина водила мене лісом, — вів далі чоловік, наближаючись до мене зі щирою посмішкою. — Багато зараз різної чортівні на кожну хрещену душу! А ти чого сама тут, у хащах? Гриби збираєш? А де кошик?

Він зупинився за декілька кроків від мене і змінився на лиці. Він не почув відповіді, але щось у моїй мовчазній фігурі видало мене, бо Василь дістав з-під коміра сорочки натільний хрестик і повернув його на мене. Насправді хрестик не лякає нас, бо це вигадка, ніби лісові духи бояться церковної символіки. Ми не насилаємо злі чари на людей зазвичай, ми охороняємо від них своє середовище існування, але цей жест людини, переляк у його очах, сказали мені, що для нього я — потвора, яка живе в лісі. Тоді я розвернулася і пішла собі в хащу…

У хащу зайшла я і цього разу. Тепер я мала певну мету: я декого чекала. Він частенько приїздив саме сюди на своїй яскравій великій машині. Зазвичай приїздив не один, а з дівчатами. Дівчата мінялися тиждень від тижня так, неначе він поставив собі за мету перевезти в ліс усе жіноче населення найближчих сіл та міст. Це і був той, кого ми повинні були зупинити. Його називали Ведмідь — таке прізвисько йому дали люди: великий, ходить перевальцем, має хижий норов. Але мені не подобається порівнювати його з ведмедем. Ведмеді — гарні лісові велетні, прекрасні створіння, і не треба їх чіпати та турбувати. Це ж був людський син.

Інколи приїздив він удень для того, щоб вбивати зі своєї рушниці мешканців лісу, попри заборону полювання. Бувало, мені вдавалося врятувати когось із лісових жителів: я створювала шум, поки мисливець цілився, і тварина, зреагувавши на нього, тікала в гущавину лісу. Та не завжди мені це вдавалося… Чому серед людей зустрічаються такі жорстокі, такі жадібні, такі хижі створіння? Вбивають задля розваги, рубають ліс задля наживи, не вміють любити, а прагнуть користуватися?