Раді Вас бачити!

1

Перший мій найяскравіший спогад був таким: мій голос вже зірвався від крику, з горлянки доносилися лише якісь схлипи і скрегіт, очі опухли так, що я майже нічого не бачу, але все одно знаю: навколо купа мишей, що слідкують за мною. Їхні мертві очі-бусинки проводжають кожен мій рух. Мені років п’ять і мені страшно. І коли я вже не знала, що робити, а сил просто не залишилося, я бачу, що одна за одною миші перетворюються на маленькі смолоскипи. Я сиджу і дивлюся, як від них не залишилося нічого, крім купок попелу. А потім я чую швидкі кроки і голос батька, який підхоплює мене на руки: «Тихо, Валері, тихо, я з тобою».

З того самого дня я до смерті боюся темряви і усякої мертвечини.

І хоча важко не перетинатися з некромантією, коли ти буквально живеш в Академії Магії, усі підвали некромантів, анатомічки та експериментальний погост я обходила десятою дорогою всі наступні чотирнадцять років.

До вчорашнього вечора.

Так-так, дурна я! Захопилася, бачте, найпривабливішим студентом факультету, хоча той і був з родини некромантів. І як остання дурочка погодилася на побачення ввечері! Думала собі: ну прогуляємося біля гарної огорожі, понюхаємо квіточки... Що зі мною взагалі може статися на закритій території академії, де на кожному кроці захисні руни мого батька-ректора?

Сталося!

Могла б ще тоді здогадатися, що жоден перспективний і сильний маг не стане заглядатися на «магічну пустушку», будь я хоч тричі донькою ректора. Ага, мрій далі, Валері! Кареон мав зовсім інші «романтичні» плани.

Тож коли я ввечері прийшла в обумовлене місце біля старого склепу, замість Кареона мене зустріла висока фігура в його парадному мундирі.

Я тихо наблизилася до нього, щоб здаватися легкою, наче фея, і не показувати, як захекалася, поки бігла з четвертого поверху викладацького крила через увесь двір та парк академії. «Так, Валері, — заспокоювала я себе, — це просто прохання про зустріч, і, можливо, навіть не побачення». Ага, але дурна голова вже літала в якихось своїх мріях про майбутню прогулянку і, можливо, навіть спільне життя!

Іти тихо в мене виходило, тому хлопець мене не помічав і не повертався, мабуть, задивившись на фіолетові вогники світлячків над погостом та миготіння свічок.

— Кареоне? — гукнула я його з надією.

Фігура повільно розвернулася. Замість білосніжної усмішки першого красеня курсу я побачила смердючий, свіжопіднятий труп із палаючими зеленими очницями! Він зробив крок до мене і простягнув скрючені руки, з кістяшок яких пластівцями звисала недозогнила плоть.

Спочатку мене охопив такий шок, що я просто замерзла, як соляний стовп, не в силах дивитися на це неподобство. А потім в одній із простягнутих до мене рук щось тріснуло, і вона обвалилася, залишивши рукав просто звисати. Після того в голові просто спливла абсолютно дурна думка «Я, звісно, знала, що на першому побаченні хлопці інколи втрачають голову, але щоб руку?» Але це стало поштовхом для того, щоб я нарешті «відтала».

Мій дикий крик «А-а-а-а!» підняв птахів по всій окрузі. І крізь це власне верещання я виразно почула дружній, зловтішний регіт із кущів.

Студенти-некроманти просто влаштували банальну пастку для наївної доньки ректора...

Ось так-от, Валері. А я ж сама себе попереджала!

І тут я розізлилася. Сильно-сильно. Бо коли ти донька ректора магічної академії, у тобі самій нуль магії, а жити доводиться серед магів, які постійно практикуються, та ще й вирішили розважитися за твій кошт, то колись щось стає останньою краплею.

І злість остаточно перемогла мій страх. Я перестала виводити оперну арію, а натомість схопила перше, що потрапило під руку — ту саму впалу кістяну руку — і помчала в бік кущів із чіткою метою відшмагати цих негідників. Ті миттю кинулися урозтіч. Але я точно знаю, що там як мінімум була ця шкідлива Елайна з некромантії та її дурнуватий брат, який зазвичай розважався тим, що піднімав комарів і відправляв їх до жіночого поверху.

Студенти розбіглися, а я плюнула на це діло й пішла назад у бік викладацького крила, радісно помахуючи дорогою тією відпалою рукою. Вже при світлі ліхтарів біля корпусу виявилося, що вона була цілком собі чистенькою. Мабуть, шматки плоті, що звисали, були лише плодом моєї уяви та страху.

У такому стані я дісталася своєї кімнати, кинула руку у ванній і ґрунтовно вмилася після вечірньої прогулянки, яка виявилася вельми інформативною.

Та й темні з ними! Треба виспатися, бо завтра намічається сімейний обід у палаці. Я радісно усміхнулася: нарешті побачу свою найкращу подругу Меліссу, яка місяць була в державній поїздці й от якраз повернулася!