Спочатку:
На сторінку книги
Будь-яке використання матеріалів цього твору, у тому числі, але не обмежуючись: копіювання, рерайтинг, адаптація, відтворення, розповсюдження або будь-які інші способи використання — як окремо, так і у будь-яких комбінаціях — суворо заборонено.
Використання матеріалів допускається виключно за умови одночасного дотримання трьох обов'язкових вимог:
- 1. Отримання попередньої письмової згоди автора шляхом укладення відповідного ліцензійного договору.
- 2. Надання прямого активного посилання на першоджерело.
- 3. Обов'язкове зазначення імені автора (Магістр Анімарум).
Порушення будь-якої з цих умов (або їх сукупності) є порушенням авторських прав і тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України.
Сцена 1: Леді в чорному: Овертайм мені в дихало.
Кімната в автономному бункері виглядала так, ніби в ній щойно стався вибух на фабриці зефіру. Стерильно білі стіни контрастували з розкиданими по підлозі порожніми блістерами від магнію та купою подушок.
У центрі ліжка лежала вона. Величезна, махрова панда. Капюшон із м’якими вушками насунутий на очі, з-під нього виривалося тихе, але дуже впевнене хропіння. Вчорашній виклик до парашутистів-екстремалів затягнувся до третьої ночі, бо один з них ніяк не міг повірити, що «це не галюцинація від гіпоксії», і намагався зробити з нею селфі на висоті чотирьох тисяч метрів.
Поруч із пандою лежав пейджер — старий, обдертий, з наклейкою «Я ненавиджу понеділки». Раптом він здригнувся і видав звук, схожий на передсмертний крик чайки.
Панда здригнулася. З-під костюма висунулася рука з розмазаною чорною тушшю на зап'ясті.
— Та шоб ви всі були здорові... хоча ні, це мені не вигідно, — просипіла Панда голосом людини, яка щойно проковтнула пачку сухого крейди.
Вона намацала пейджер. На екрані миготіло: «ТЕРМІНОВИЙ ВИКЛИК. БАЙКЕР. ШВИДКІСТЬ 180. КЛІЄНТ ВИЛЕТІВ ЗА ВІДБІЙНИК. ЧАС ПРИБУТТЯ: ВЧОРА».
— Байкер... — Леді в чорному сіла на ліжку, капюшон панди сповз, оголюючи «гніздо» на голові, якому б заздрив будь-який лелека. — Чому вони ніколи не дохнуть у черзі в Ощадбанку? Чому завжди треба кудись летіти?
Вона глянула на годинник. 6:15 ранку.
— Овертайм мені в дихало, — зітхнула вона і сухо клацнула пальцями.
ЗВУК: «ВЖУХ!» (наче хтось дуже швидко закрив блискавку на валізі).
Через секунду панди не було. На ліжку стояла Леді в чорному. Лакований корсет стискав талію так, що будь-який анатом назвав би це «несумісним з життям». Високі шкіряні чоботи на такій платформі, що з них можна було оглядати околиці Житомира. Ідеальний макіяж, холодний погляд і коса, яка автоматично розклалася з розміру пилочки для нігтів до двометрового знаряддя праці.
Вона дістала з тумбочки термос, зробила ковток (судячи з запаху, це була чиста кава з домішками ненависті) і глянула у дзеркало.
— Красуня, — констатувала вона, поправляючи комірець. — Але якщо цей байкер почне питати про тунель і світло в кінці, я його цією ж косою назад в шолом заштовхаю. У мене зміна до шостої, а я ще каву нормально не пила.
Вона зробила крок у стіну, яка просто розчинилася перед нею.
Сцена 2: Еверест, або «Тут не палять»
Вершина Евересту зустріла її вітром, який міг би збити з ніг невеликого слона. Альпініст у дорогому яскраво-помаранчевому костюмі сидів у снігу і синів. Поруч лежав балон з киснем, який порожньо шипів.
Леді в чорному з’явилася перед ним прямо з повітря. Черевики на платформі різко пішли в сніг.
— Добрий день, Транзитний Департамент, — крикнула вона крізь вітер. — Вашу картку лояльності анульовано за перевищення ліміту дурості.
Альпініст розплющив очі. Його губи ворухнулися:
— Ти... ангел?
Леді в чорному закотила очі так сильно, що мало не побачила власні мізки.
— Ага, ангел. Тільки крила в ремонті, коса замість арфи. Давай руку, малий. У мене там байкер у кюветі холоне, а ти тут вирішив панорами подивитися.
— Але... я ще не підкорив... вершину... — прохрипів він.
Вона нахилилася до нього, ігноруючи сніг, що забивався в корсет.
— Послухай мене уважно, Едмунде Гілларі недороблений. Ти не підкорив гору. Гора просто дозволила тобі на неї вилізти, щоб ти тут ефектно здох. А тепер у мене овертайм, кава в термосі закінчується, а внизу на мене чекає чізбургер. Вставай, пішли. І взагалі я ще звіт по ФОП за квартал не здала.
Вона схопила його за комір помаранчевого пуховика.
— І тільки спробуй мені дорогою почати читати вірші про велич гір. Я — юрист за першою освітою, я тебе засуджу за порушення тиші в ефірі.
Клацання пальців — і вершина Евересту знову стала самотньою. Тільки порожній балон залишився лежати в снігу як доказ того, що Леді в чорному знову вийшла на зміну.
Сцена 3: Поет, або «Дієслівні рими як причина дострокового розірвання контракту»
Локація змінилася без попередження. Замість морозного повітря Евересту Леді в чорному вдихнула запах дешевого портвейну, пилу та нереалізованих амбіцій. Це була класична мансарда невизнаного генія.
На підлозі серед скомканих папірців лежав юнак із натхненним і трохи синім обличчям.
— О, Музо! Ти прийшла за мною в цю темну годину! — видихнув він, тягнучи до неї тремтячу руку.
Леді в чорному оглянула свої шкіряні чоботи на гігантській платформі, потім перевела погляд на косу.
— Музо? Серйозно? Хлопче, в тебе або зір впав до мінус восьми, або ти перепив абсенту. Я — Транзитний Департамент. Твій дедлайн збіг. Збирай свої метафори і на вихід.
Поет театрально схопився за серце (яке вже хвилин п'ять як не працювало):
— Дай мені хвилину! Я маю дочитати свій останній шедевр! «Я падав у прірву, як збитий сокіл, мій дух розривався від болю і сліз...»
Леді в чорному потерла перенісся двома пальцями.
— Рима «сокіл — сліз»? Це навіть не рима, це адміністративне правопорушення. А дієслівні рими у попередньому куплеті — це взагалі підстава для конфіскації майна.
— Це верлібр! Ви нічого не розумієте в сучасному мистецтві!
— Я розумію в документальній фіксації. Твій акт прийому-передачі душі вже підписаний односторонньо. Пішли, бо я почну цитувати тобі Податковий кодекс, і ти сам попросишся в пекло.
Вона просто торкнулася його лоба вказівним пальцем. Тінь поета слухняно відокремилася від тіла. Леді зітхнула і закинула його, як легкий рюкзак, собі на плече.
Сцена 4: Скейтборд і Пляж, або «Логістика безглуздих травм»
Наступні дві години перетворилися на конвеєр.
У скейтпарку підліток вирішив, що закони фізики на нього не поширюються, і спробував зробити сальто через бетонну клумбу. Леді в чорному матеріалізувалася прямо на рампі. Вона навіть не стала діставати косу. Коли хлопець гепнувся, вона просто підійшла, взяла його напівпрозору тінь за шкірку, як кошеня, і поставила на ноги.
— Тоні Гоук, блін. Фізику треба було вчити. Наступного разу... хоча якого наступного разу. Пішли, скейт залишиш тут, у вічності асфальт поганий.
Далі пейджер закинув її на пляж. Сонце, пальми, гарячий пісок, який миттєво забився у протектори її важких черевиків. Натовп людей у купальниках істерично кричав навколо тіла чоловіка, якого щойно витягли з води. Медики робили непрямий масаж серця.
Леді в чорному йшла крізь натовп, як криголам. Її чорний плащ розвівався на морському бризі, створюючи максимальний дисонанс із надувними фламінго.
Вона підійшла до епіцентру паніки. Тінь чоловіка сиділа на піску, обхопивши коліна, і з жахом дивилася на власне тіло.
— Ну що, накупався? — холодно спитала вона, поправляючи ідеально чорні сонцезахисні окуляри.
— Я... я заплив за буйки... — проскиглив чоловік.
— Геніально. Буйки ж там для краси вішають. Дизайн такий, — вонастягнула рукавичку і простягнула йому руку. — Вставай. Я ніжна, як мама, тиха, як ніч. А ще я дуже хочу їсти, тому якщо ти зараз почнеш скиглити, я відправлю тебе в транзит економ-класом поруч із тим поетом.
Вона забрала тінь і пішла вздовж лінії прибою, ігноруючи крики реаніматорів. «Хоч би хтось здогадався мені мохіто запропонувати», — похмуро подумала вона.
Сцена 5: Форс-мажор у Макдональдсі
18:05. Зміна закінчилася. Пейджер нарешті заткнувся.
Леді в чорному стояла посеред галасливого Макдональдсу. На ній вже не було шкіри та коси. Вона матеріалізувала собі цілком цивільний вигляд: чорне худі, джинси і вираз обличчя людини, яка готова вбити за вуглеводи.
Вона підійшла до термінала, вбила замовлення: Дабл Чізбургер (без цибулі, цибуля — це від лукавого), велика картопля і подвійний еспресо. Оплатила. Отримала чек з номером 66.
«Символічно», — гмикнула вона.
Леді стала біля зони видачі. Запах фритюру здавався їй зараз кращим за амброзію. На табло загорілося: «Замовлення 65 готове».
Вона ледь помітно посміхнулася. Ще хвилина. Тільки вона, бургер і ніяких ідіотів.
Раптом позаду неї пролунав гуркіт. Жіночий виск розрізав шум ресторану.
Леді в чорному повільно, дуже повільно заплющила очі.
— Тільки не це, — прошепотіла вона. — Тільки не в мій особистий час.
Вона обернулася. На підлозі, розкидавши підноси з нагетсами, лежав огрядний чоловік. Його обличчя було червоним, він хапався за груди. Серцевий напад. Класика.
Її пейджер, який мовчав останні десять хвилин, раптом видав пронизливий, радісний писк і висвітив: «ОНЛАЙН-ДОЗАВАНТАЖЕННЯ. ФОРС-МАЖОР. КЛІЄНТ ПОЗА ЧЕРГОЮ».
Леді в чорному подивилася на табло. «Замовлення 66 готове». Працівник уже ставив її тацю на стійку. Її ідеальний, гарячий Дабл Чізбургер. Від нього йшла пара.
Вона перевела погляд на чоловіка на підлозі. Потім знову на бургер.
Вона зітхнула так глибоко, що у хлопця на касі злетіла кепка.
ЗВУК: «ВЖУХ!»
Джинси і худі зникли. Прямо посеред Макдональдсу (люди цього, звісно, не бачили, для них там просто стояла розгублена дівчина) з'явилася Леді в чорному в повному бойовому екіпіруванні. Коса з металевим брязкотом розклалася в її руці, ледь не знісши термінал самообслуговування.
Вона підійшла до чоловіка, чия душа вже почала розгублено виповзати з тіла.
— Ну серйозно? — її голос лунав як скрегіт металу по склу. — Тобі обов'язково було їсти три Біг Маки і падати саме зараз? Ти не міг почекати, поки я поїм? Це мій законний час відпочинку за контрактом! Я буду скаржитися в профспілку!
Тінь чоловіка кліпала очима:
— Я... я помер?
— Гірше. Ти зіпсував мені вечерю, — процідила вона. — Ану швидко встав і пішов у транзитний коридор, поки я твою душу на картоплю по-селянськи не порізала.
Вона блискавично торкнулася його лоба, схопила тінь за комір і відправила в небуття швидше, ніж хтось встиг викликати швидку.
Коса миттєво склалася назад. Чорна шкіра зникла, повернувши худі. Леді підійшла до стійки, схопила свою тацю, накинула капюшон на голову і вийшла на вулицю.
Вечірнє місто сяяло вогнями. Вона відкусила бургер, поправила свою мохнату шапку панди. Бургер був ідеальним. Без цибулі.
Пейджер у кишені знову вібрував.
Леді подивилася в темне небо, пережовуючи їжу, і з максимальною втомою в голосі сказала:
— Чортові овертайми... особиств кордони? Ні не чули... хоч би хто за особистий час доплачував...
Попереду була нова драйвова робота.
нарешті вдома❤️
©Магістр Анімарум, 16.03.2026 р. Всі права захищені.
Будь-яке використання матеріалів цього твору, у тому числі, але не обмежуючись: копіювання, рерайтинг, адаптація, відтворення, розповсюдження або будь-які інші способи використання — як окремо, так і у будь-яких комбінаціях — суворо заборонено.
Використання матеріалів допускається виключно за умови одночасного дотримання трьох обов'язкових вимог:
- 1. Отримання попередньої письмової згоди автора шляхом укладення відповідного ліцензійного договору.
- 2. Надання прямого активного посилання на першоджерело.
- 3. Обов'язкове зазначення імені автора (Магістр Анімарум).
Порушення будь-якої з цих умов (або їх сукупності) є порушенням авторських прав і тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством Українии
Кінець
